home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



8

День був погожий і теплий. На березі Переводу, неподалік калинового гаю, у густих осокорах паслися двоє жеребців. У їхні густі білі гриви і хвости понаплутувалося повно реп’яхів, які купами то тут то там росли в гаю. Видно, перетинаючи гай, коні понабиралися тієї гидоти, та так, що спокійно дивитися на них було неможливо. Коні постійно трясли гривами і метляли хвостами. Раптом вони підняли голови і збуджено зафиркали. Якесь дивне шарудіння у кущах верболозу, що ріс при березі, стривожило їх, коні тихо заіржали і повернули голови в той бік.

Із кущів висунулася голова дивної істоти, з волоссям, схожим на їхні гриви. Істота роззирнулася навсібіч і підстрибом побігла до коней. На ногах її були копита.

— Г-м-м-м, бідні конячки! — співчутливо сказала вона. — Як же вас в оті кляті реп’яхи поперло! Але ж я допоможу…

Коні не зводили з істоти очей, а та підбігла до першого, огряднішого, жеребця, і потяглася до його гриви… Аж раптом той, що був стрункішим і стояв збоку, вишкірив зуби і, заіржавши, проговорив:

— Купився, бовдур! На те саме купився! Лови його Степане!

Коник, а то був не хто інший, як він, високо підстрибнув і перелякано заіржав.

Коні раптом зникли в мареві, а на їх місці з’явились Андрій і Бородавка, який міцно схопив конюшного за ногу. Цієї ж миті з гаю кулею вилетів Вітряк, тримаючи в руках склянку з зіллям.

— Мори його, у-у-у! — завив домовик.

Коник пручався і брикався, але козаки міцно тримали його і Вітряк влив у розкритий Андрієм рот Коника настій. Конюшного відразу відпустили. Той зірвався на ноги, але одразу присів, схопившись за голову.

— Ой-йой-ой! Дякую вам, друзі, — видихнув він і якось жалісно подивився на козаків і Вітряка.

— Ти теж відчував те, що й я, — швидше не запитав, а ствердив Вітряк.

— Так, — конюшний опустив гривасту голову, — я все розумів… Усе чудово пам’ятав… Але не міг нічого з собою вдіяти! В голові постійно лунав голос Праліса…

— «Так має бути, це природно, ти звикнеш…» — перебив його Вітряк.

— Саме так. Він пригнічував моє друге «я»… Він… Гм-м-м… Мерзенний покидьок.

Андрій почухав потилицю.

— Хотів би я знати, що це за таке «друге я» — ледь чутно проговорив він. — Ну та Бог з ним. Ходімо до Бороди. Нам ще потрібні Жменька та Никодим, і тоді — в гості до Праліса! Маю до нього кілька дуже цікавих запитань…


предыдущая глава | Діти Праліса | cледующая глава