home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



8

Гриміло вже зовсім близько. Буря насувалася з заходу. Низькі, важкі хмари у спалахах блискавиць відбивали жовтизною димового варива.

Гапка чула, як прискакали татари, чула лемент Мефодія, але вийти і допомогти йому не могла. Вийти — означало ризикнути життями інших. Вона чула, як тріщать, палаючи, хати, як шумить вітер…

Нарешті Гапка не витримала і відкрила двері землянки. Зовні було темно, хоча сонце ще не сіло. Над хутором вітер розносив хмари іскор: це догоряли хати і дерева. «Освітлення» було воістину пекельне, а посеред двору…

Гапка не помітила, як Пташка вислизнула в неї з-під руки, лише почула, як її тоненький пронизливий крик раптом прорізав непроглядний морок відчаєм і болем.

Серед двору стояла вбита в землю гостра паля, а зверху на неї був насаджений Мефодій. Кривава піна застигла на губах упиря, паля простромила майже половину його тіла, вітер розвівав його чуприну, а застиглі вирячені очі відбивали криваві відблиски пожежі.

— Мефодію!!! — зненацька несамовито закричала дівчинка і вп’ялася тоненькими пальчиками в палю. — Що вони зробили з тобою?!

Картина була жахливою. Мельник схопився руками за голову і впав долілиць на землю. Никодим, дико завивши, вихопив топір, що був у нього за поясом, і в чотири удари повалив палю на землю. Дід Явтух і дід Свирид підхопили упиря під руки і рвонули, що було сил.

— Ще раз! Ще разок! Давай, Свириде! — запекло кричав Явтух.

Пролунав жахний звук, схожий на чвакання: упиря стягли з палі. Гапка кинулася до Мефодія, по її щоках струмками текли сльози.

— Він відійде, він не людина, — запевняла вона саму себе.

І раптом хвиля розпачу й безсилля накотилася на неї: паля була осикова… Але Мефодій був ще живий. Упир то дрібно тремтів, то час від часу конвульсивно здригався, то зовсім затихав. Явтух безнадійно зітхнув:

— Ех, якби тільки до заходу дотягнув…

Пташка знову заговорила:

— Він дотягне… сонечко майже сіло… Не кидай мене, Мефодію!

Її личко було всуціль вимазане сажею, що носилася по хутору чорними роями. Дівчинка розмазувала її по щоках, по губах, раз у раз витираючи очка брудним кулачками.

Раптом вітер на якусь мить ущух, і до хуторян долинув стукіт копит. Усі прислухалися. Але цієї ж миті небо розітнула сліпуча блискавка і грянув оглушливий грім. Крізь невеличкий розрив у суцільному вариві хмар призахідне сонце кинуло на землю кілька прощальних променів, і тієї ж миті з неба хлинуло, як з відра.

Мефодій раптом стих. Тіло його обважніло, обличчя зробилося блаженним…

— Не дотягнув… — прошепотіла Гапка, і губи її здригнулися.

Никодим, що стояв навколішках поруч, раптом рвучко схопився на ноги і круто розвернувся.

— Повернулися, гади! — скрикнув він так несамовито, що всі сахнулися від нього вбік.

Схопивши топір, Никодим закрутив ним над головою.

— Підходьте! — кричав він. — Усіх порішу!

— Заспокійся, Никодиме, це ми! Це я, Андрій!

У долину вступив загін козаків на чолі якого вигарцьовували двоє. Одним із них і справді був Андрій, а другий — стрункий широкоплечий козак на вороному огирі.

Водяник дико витріщив очі.

— Андрій? — він якось механічно опустив топір. — Андрій, Дорош…

Відкинувши зброю вбік, водяник знесилено опустився на землю, по якій уже бурно струмували потоки води.

— Мефодій загинув…

Андрій зіскочив з коня і підійшов до тіла упиря.

— Не встиг… — тихо промовив він і впав перед тілом на коліна. — Прости, брате… Прости, друже…

— Ні! Дивіться! — раптом пронизливо скрикнула Пташка. Весь цей час вона тримала пониклу голову Мефодія в себе на колінах. — Він живий!

Усі кинулися до упиря. І дійсно: риси його обличчя знову загострилися, налилися кров’ю, і він зненацька позіхнув.

— Живий! Живий, погань! — радісно вигукнув Никодим.

Упир ще раз позіхнув, цього разу так широко, що в роті зблиснули ікла, й відкрив очі.

— Мефодію! — ніжно проказала Пташка.

Мефодій підвівся і з подивом глянув на дівчинку.

— Пташко, ти можеш говорити?

Дівчинка завсміхалася і закивала головою, її щоками знову бігли сльози.

— Можу, — ледь чутно проказала вона.

Та раптом посмішку з її личка як рукою зняло, і, надувши губки, дівчинка відвернулася від Мефодія.

— Що з тобою, Пташко? Бачиш, я живий! — обняв дівчинку упир.

— Не роби більше так, Мефодію, не обманюй мене.

— Не буду, — усміхнувся упир, не розкриваючи губ.

— І посміхайся нормально. Я знаю, що ти упир…

Мефодій трохи зніяковів.

— Хм… Яка тямуща дівчинка! — Він встав, потерши рукою куприк, і звернувся до характерника: — Андрію, де татари?

— Всіх положили, живим узяли тільки одного.

Дощ періщив, і вода кругом шуміла так, що доводилося кричати. Гапка з Пташкою повернулися до землянки, а до чоловіків підійшов отаман Дорош.

— Здоров був, Мефодію! — подав він руку упиреві.

— Здоров, отамане, — сказав упир і потис руку козакові. — Де татарин, якого ви взяли? І що він говорить?

Останні слова Мефодія заглушив грім.

— Що? — перепитав отаман.

— Що говорить?

— Мовчить, шельма, — відповів отаман. — Та нічого, у нас — заговорить… Я от що думаю: іти звідси треба, і то негайно, зараз же… Загін цей — лише незначна частина великого татарського полку, і збираються вони десь недалеко…

З черговим поривом вітру затріщала столітня верба і розчахнулася навпіл. Мефодій покрутив головою:

— Та ж у таку бурю нам і до ранку не добратися…

— Збирай, Мефодію, людей, — сказав отаман. — Нехай у бурю, але будемо рушати. Кажу тобі: немає в нас вибору…

Мефодій пішов у землянку готувати хуторян до походу, а отаман Дорош тим часом підійшов до водяника.

— А ти хто такий будеш? Басурман? — сказав він, пильно вдивляючись в обличчя водяника при кожному спалаху блискавки.

— Ні, я це… Родич мірошника… — збентежено відповів водяник, намагаючись відвернутися від козака.

— А голос твій мені наче знайомий, — не вгавав отаман. — Де я міг його чути?.. І топором ти хоробро орудуєш. Я таке тільки раз у житті бачив… Ну, та хай, потім розберемося… Гей, хлопці! У кого коні витриваліші, сюди! — крикнув він своїм козакам, а потім звернувся до Мефодія, який якраз підійшов до нього. — Скільки вас?

— Зі мною тринадцять.

— Чули?

Козаки порадилися, вперед виїхало тринадцять вершників і кожен з них узяв на коня хуторянина. Загін рушив долиною вгору і незабаром скрився за суцільною дощовою завісою.


предыдущая глава | Зброя вогню | cледующая глава