home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



6

Андрій і Никодим сиділи на колоді біля багаття, розведеного трохи далі від корчми, де вони щойно повечеряли і роздобрилися холодним пивом. Упир раптом кудись зник. Він зник разом з хазяїном корчми, який, до речі, зникав усякий раз, як тільки Андрій сюди навідувався. Завжди, коли козак про хазяїна запитував, дружина його відповідала якось непевно: то він раптово заслаб і зліг, то подався кудись у справах… А минулої зими, коли Андрій тиждень жив тут, хазяїн узагалі з дому зник, та так, що ані дружина його, ані дочка не знали, куди він запропав. І сьогодні, щойно побачив Андрія, так теж забігав, заметушився — і зник. Але найдивнішим було те, що разом з ним кудись пропав і Мефодій…

Мефодій відразу повівся досить дивно, лише переступив поріг корчми: став тривожно оглядатися навсебіч і якось дивно принюхуватися. А як тільки забачив хазяїна, так сховався за Андрія, а потім заявив, що в нього невідкладні справи, навіщось узяв з Андрія клятву, що той не ляже спати в хаті, і зник.

І от минуло вже години зо три, як Мефодій подався у «невідкладних справах». Никодим неприховано позіхав.

— Все, Андрію, ти як собі хочеш, а я — на горщик і в люлю! Дуже вже спати хочеться!

Водяник якийсь час понишпорив двором, приніс купу соломи, розстелив поодаль від багаття, влігся, згорнувшись калачиком, і відразу засопів. Але вже через кілька хвилин він кріпко завовтузився у своїй соломі, перекинувся на другий бік і невдоволено пробурмотів:

— І що це йому в голову стрілило надворі спати, коли корчма поруч! Вночі в степу-то холодно!

Андрій узяв кілька гілочок хмизу і кинув у багаття.

— Не знаю, Никодиме, я його вперше таким бачу. Хоча і знаю всього-на-всього кілька тижнів, але все-таки…

Андрій змовк. Водяник сів, по-турецьки схрестивши ноги, чим розсмішив козака.

— Так, Сивий, тільки не називай мене знову євнухом, а то розкажу Гапці, чим ти займався в Черкасах минулої зими!

— Все, все, здаюся, не буду більше… — Андрій жартома підняв руки вгору.

Водяник устав, пройшовся і сів поруч з Андрієм.

— Сивий, ти йому довіряєш?

— Не знаю. Мабуть… — Андрій задумливо подивився на вогонь. — Надто вже багато він знає…

Водяник узяв гілочку і розворушив багаття.

— У цьому-то і вся сіль! Може, він тобі пастку лаштує, а ти ведешся, як останній лопух…

— А може, з неї витягає, — зненацька пролунав із темряви голос упиря, а через мить показався й він сам.

Водяник злякано підхопився на ноги.

— Фу-у! — видихнув Никодим. — Вкотре прошу тебе, Мефодію: не роби так!

— Вибач, — упир підійшов до багаття і сів на колоду. Андрій уважно глянув на нього.

— Ну, і як твої «невідкладні справи»?

— По-перше, — почав той стурбовано, — справи не мої, а твої. І скажу чесно, справи кепські…

— Та невже? — в голосі Андрія чулася відверта іронія.

— Авжеж, — продовжив упир тим же стурбованим тоном. — Чи знаєш ти вовкулаку Гробака?

— Гробака? Знаю, — сказав Андрій. — Особисто, щоправда, не знайомий, але… Кілька років тому я порішив його родича, здається, брата. І, подейкують, він заприсягся помститися мені…

Мефодій встав і озирнувся довкруг.

— Отож присягу він свою тримає… Саме зараз оцим степом сюди мчить Гробак з іще двома вурдалаками і перевертнем на ім'я Василь. А Василь, до речі, є не хто інший, як хазяїн цієї корчми, і саме він їх і веде… Дуже вже зачастив ти сюди, життя їм від тебе нема… Видать, добряче місцевій погані насолив! Так що, козаче, нам треба негайно змудрувати, як би то краще зустріти наших нічних гостей. Бо ж зараз ми від них ніде не сховаємося, а вони мчать сюди з твердим наміром повечеряти нами.

Андрій встав і поправив шаблю.

— Ну, тоді ласкаво просимо, тільки навряд чи в них щось вийде.

Упир підійшов до Андрія і поклав пазуристу руку йому на плече.

— Їх четверо, і вони збираються оточити нас і напасти з чотирьох боків. Ти їм туману в очі напусти. Двох вурдалаків я беру на себе, а тобі лишиться перевертень і Гробак. А водянику краще сховатися на скирті, що в дворі.

Никодим, який до цього часу лише тривожно оглядався довкола і голосно сопів, грізно змахнув руками і закричав:

— Ще чого! Щоб я на скирті переховувався?! Не дочекаєтеся! Один вурдалака мій!

Упир здивовано глянув на водяника.

— Ти це серйозно?

Водяник, опанувавши собою, презирливо сплюнув у багаття.

— Скажи йому, Сивий!

Андрій подивився на водяника і ствердно кивнув.

— Никодим тривалий час жив на Січі серед козаків і може постояти за себе.

Упир, неприродно вишкірившись, позіхнув. Водяник уже звикся з тим, що вечорами Мефодій так дивно позіхав: наніч у нього прорізалися ікла, і від того йому, мабуть, добряче крутило щелепу, тож він отак і вишкірявся. Спершу водяник цього дуже боявся і сторонився упиря, але згодом звик і заспокоївся.

— Ти ж мене спершу так боявся, — ущипливо сказав упир, дивлячись на водяника, — а на вурдалаків — так диви, який хвацький!

Никодим опустив голову і глянув на упиря з-під лоба.

— Тут зовсім інше, — буркнув, — я справді боюсь упирів.

— Гаразд, — не йнялося Мефодію, — а чим же ти битися будеш?

Водяник кивнув у бік скирти і роздратовано сказав:

— Під скиртою, на якій ти мені радив сховатися, є вили — ними й скористаюся… Задоволений?..

— Годі, хлопці, — обірвав суперечку Андрій, — давайте краще сплануємо все й розділимося. Як гадаєш, Мефодію, хто звідкіля нападе?

— Нападати буде перевертень, це точно, а вурдалаки просто відвертатимуть увагу.

— Звідки ти знаєш? — здивувався водяник.

— За корчмарем стежив. Я відразу розкусив, хто він є…

— Як — стежив?

— У повітрі.

— Вертунцем, чи що?.. — у Никодима відвисла щелепа.

— Вертунцем, — спокійно відповів упир і, мабуть, хотів усміхнутися, але йому знову скрутило щелепу, й від того усмішка вийшла більше схожа на хижий оскал.

— Так, будемо розходитися, — сказав Андрій. — З якої сторони вони йдуть?

Мефодій показав на північ.

— Ясно. Никодиме, відійди метрів на десять від багаття і заляж у траві. Вони пройдуть повз тебе, та навіть якщо й зачують твій запах, то не скоро втямлять, що до чого. Ти, Мефодію, знаєш, що робити.

Упир кивнув.

— Вони підуть на вогонь, нападайте на них за моїм сигналом.

— А який буде сигнал? — запитав упир.

— Побачите.

Никодим збігав до скирти і приніс вили.

— Розходьтеся, — наказав Андрій і сів на колоду.

Упир і водяник причаїлися в темряві. Андрій дістав зі своєї торби невеличкий мішечок, сипонув з нього у вогнище жменьку якогось зілля і заходився щось шептати над вогнем. Багаття на якусь мить яскраво спалахнуло, опісля чого згасло. Густий дим огорнув Андрія зусібіч. Якийсь час геть нічого не було видно, але поступово дим розвіявся, багаття розгорілося знову й освітило таку картину: коло багаття, сидячи на колоді, клював носом Мефодій, поруч нього сидів Андрій і підгортав паличкою жарини; трохи далі від багаття, на купі соломи, згорнувшись калачиком, мирно спав Никодим. Вітер затих, було чути, як у вогнищі час від часу потріскував хмиз. Раптом зі сторони степу долинув легкий шелест. Андрій підвів голову.

— Гей, відьмаку, ми тут, — громом прорізав тишу хриплий окрик.

Одразу ж із трьох боків на світло виступили потворні фігури вурдалаків. Всі троє були низькі й плечисті, їхні кістляві груди калічно випирали наперед, сходячись посередині зубатим гребенем. Синювата шкіра в’яло звисала складками, вузькі й довгі паші огидно шкірилися, оголюючи міцні жовті ікла.

Один з вурдалаків, що був трохи більший за двох інших, виступив уперед.

— Мене звуть Гробак, і ми прийшли помститися за свого брата, — оскаженіло прохрипів він. — Так що готуйтеся до наглої смерті!

Никодим підвів голову і злякано роззирнувся. Мефодій схопився і позадкував. Андрій дістав шаблю і розгублено засмикався, не знаючи на кого нападати. Вурдалаки стали наближатися. Раптом Андрій не витримав і кинувся на того вурдалаку, який говорив. Тієї ж миті за спиною козака пролунав грізний рик, і величезна істота стрибнула йому на спину, але… Істота пролетіла крізь козака і гепнулася прямо коло колоди, на якій раніше сидів Мефодій. І відразу ж чаклунський туман розсіявся. Фігури Никодима, Мефодія і козака перетворилися на дим, а колода схопилася і, блискавично змахнувши шаблею, проштрикнула істоту наскрізь. Мить — і це вже не колода ніяка, а Андрій, і він уже виймає шаблю з грудей величезного перевертня. Усе це відбулося настільки швидко, що вурдалаки розгубилися і на якусь мить завмерли, як укопані. Раптом один з них пронизливо скрикнув і в нестямі втупився у свій живіт, з якого стирчали два гострі вістряки вил, по яких стікала кров. Двоє інших вурдалаків хутко розвернулися і кинулися навтьоки. Андрій в мент ока вихопив з-за пояса кинджал і метнув навздогін Гробаку. З темряви долинув скажений виск. Враз і третій вурдалака несамовито вискнув, потім уп’явся в щось зубами, люто загарчав — і затих… За якусь мить високо в небі пролунав болісний крик, ще за мить почувся сильний удар об землю, і звідти, де щойно щось гепнуло, на світло виступив упир, сильно накульгуючи на ліву ногу. Одразу за ним до вогнища підійшов водяник. Вурдалака, якого він простромив вилами, стояв на колінах, тримаючися за зубці, що стирчали з його живота, і хрипів. Андрій хутко підійшов до нього. Свиснула шабля — по землі покотилася голова вурдалаки, а тіло важко бухнуло на землю.

— Ти поранений? — Андрій з тривогою глянув на упиря.

— Пусте, до ранку заживе… Але Гробак утік, і я не можу за ним погнатися…

— Нічого, він все одно здохне — я поцілив у нього кинджалом, — заспокоїв упиря Андрій.

Водяник підійшов до величезної туші перевертня, той загарчав і смикнувся.

— Е, хлопці! Цей, здається, ще живий!

Андрій і упир підійшли до водяника, Мефодій ступив уперед.

— Ну що, Василю, з’їв?

Перевертень уривчасто хрипів, груди його важко здіймалися.

— Будь ти проклятий, зраднику! — прогарчав він і протяжно завив. — То от чому ти ховався, упиряко!

Мефодій мовчав. Перевертень на очах став змінюватися, набувати людської подоби: Андрієва шабля зробила свою справу.

— Добий його, Андрію, — в голосі упиря чулася жалість.

Козак уже було замахнувся шаблею, як раптом за їх спинами пролунав відчайдушний дитячий зойк. Усі троє обернулися: позаду стояла дівчинка — дочка корчмаря — і дивилася на них повними жаху очима.

— Ні! — крикнула вона і кинулася до перевертня.

Андрій хотів зупинити її:

— Що ти робиш?.. Це небезпечно!..

Але дівчинка спритно прошмигнула в нього під рукою, кинулася до перевертня й обняла його голову.

— Вона все знала… — Андрій опустив шаблю.

На крик дівчинки з корчми вискочила мати, в одній лише сорочці, з розпущеним волоссям. Підбігла до багаття і, побачивши, що сталося, зомліла. Упир і водяник заметушилися коло неї. Андрій стояв мовчки, з опущеною шаблею, і дивився на дівчинку. Та важко схлипувала і притискала патлату голову перевертня до своїх грудей. Дружина корчмаря, отямившись, кинулася до дочки, але тут же відсахнулася.

— Що це? Що це таке? — запитала вона тремтячим голосом і вказала на перевертня. — Відійди від нього!.. Відійди від цієї потвори геть! — закричала вона дочці.

Дівчинка звела голову, по її щоках текли рясні сльози.

— Мамо, це ж батько! Вони вбили батька!..

Очі жінки зробилися божевільними.

— Це правда, — сказав упир, — ваш чоловік — перевертень.

Дівчинка, погойдуючись з боку в бік, схлипувала щораз голосніше.

— Він ніколи не вбивав людей! Ніколи!!!

— А сьогодні намагався вбити трьох, — й оком не змигнувши, сказав упир.

Тим часом перевертень став хрипіти все тихше й тихше. Він майже набув людської подоби, і жінка признала в ньому свого чоловіка.

— Донечко, прикрий чим-небудь мій сором і відійди… Я вмираю… — ледь чутно проказав перевертень, враз конвульсивно смикнувся, заплющив очі й змовк.

Дівчинка несамовито скрикнула і впала головою батькові на груди, зайшовшись плачем. Корчмариха підійшла й опустилася на коліна поруч з дочкою.

— Ідіть звідси, — не своїм голосом мовила вона, — і ніколи більше не повертайтеся.

Андрій встромив шаблю в землю, очищаючи її від крові, витягнув і запхав до піхов.

— Пробачте… Ходімо, — навіть не підвівши погляду, сказав він Никодимові й Мефодію.

— Нелюди! Вбивці! — голосно крикнула дівчинка.

Андрій узяв свою торбу і понуро рушив у бік степу. Упир і водяник рушили слідом — перший кульгав, другий підставляв йому своє плече.

— Андрію, — спробував заспокоїти упир козака, — ми вчинили правильно. Він убивав людей, я точно знаю…

Андрій, сповнений суперечливих почуттів, глянув на упиря і похитав головою.

— Не в цьому справа, Мефодію… — він обернувся і з жалем глянув на дружину і дочку, які в розпуці схилилися над тілом корчмаря. — Просто їм не варто було всього цього бачити…

І, постоявши ще хвильку-другу, всі троє скрилися в нічному степу.


предыдущая глава | Зброя вогню | cледующая глава