home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



5

Ніч опускалася на безкрайній степ. Повітря наповнювалося свіжістю і прохолодою, що їх приносив легкий вітерець з Дніпра. Міріади зірок обсипали небо, куций серп місяця освітив своїм м’яким сріблястим світлом безбережне роздолля степу.

Вітерець шелестів морем високих, у пояс, трав, а посеред цього моря зяяло провалля глибокого яру, на дні якого вилася тоненька стрічка струмка з чистою і прохолодною водою. Схили яру були дуже крутими, а подекуди навіть грізно нависали над струмком. Тут завжди було свіжо і прохолодно, пахло корінням, землею і сирістю. Але не цієї ночі.

Цієї ночі у яру панував важкий, задушливий сморід. Місячне світло ледь-ледь проникало вглиб, але, не зважаючи на це, на дні яру без зайвих зусиль можна було розгледіти три згорблені фігури.

— То як, ти кажеш, він називається? — неприємним басом прохрипів один із трьох.

— Характерник, — відповів йому ще більш неприємний голос.

— Розповідай, — прохрипів третій, якось дивно закректав і відкашлявся. — Тьху, ніяк не перетравлю тієї дохлої лисиці, що вчора знайшов.

Перший захрюкав і зарохкав, що, очевидно, означало сміх.

— Кінчай іржати, справа серйозна! Він нашого брата порішив, а ви шкіритесь.

— А братик нічогенький був! — хрюкнув перший.

— Ага, смачненький! — додав другий.

— Заткнися, Хряче! І ти, Пацюче, писок стули. Знайшли чим хизуватися: брата рідного зжерли!..

— Та годі тобі, він і так мертвий був, — озвався Хряк.

— Та й ти теж їв, — вставив Пацюк, — так що кінчай патякати, Гробаку.

— Так, але вбив-то його характерник!

Гробак встав і розігнувся. Росту він був невисокого, кремезний, широкоплечий, але сутулий. Довгі руки звисали мало не до землі. Розгледіти обличчя в темряві було неможливо.

— Помститися йому треба, — прогарчав він, — а то ще й нас прикінчить.

Хряк почухав за вухом і запитав:

— Ну, так розкажи нам, хто він такий, отой характерник?

— Чаклун козацький.

— І що ж він може, цей чаклун? — поцікавився Пацюк, і в його голосі чулася легка іронія.

— Що може? — повторив Гробак. — Туману в очі може напустити, і ви кинетеся не на нього, а на тінь, що він її вичаклує. Він знає купу заклинань, щоб нашого брата зі світу зводити. Може бути за панібрата з нечистю всілякою, але тільки не з нами — вурдалаків він люто ненавидить і нищить скрізь, де тільки стріне. На додачу, як і всякий козак, вміло орудує шаблею. Ясно?

— Ясно, — хрюкнув Пацюк.

— Не ясно лише одне, — сказав Хряк, — де нам його шукати? І взагалі, ми що, втрьох на нього підемо? Одні?

Десь недалеко почулося вовче виття.

— Ні, не одні! — голос Гробака пролунав зловтішно. — Нам навіть шукати нікого не треба, сам найшовся.

Вовкулаки затихли і прислухалися: вовк знову завив, і вже десь зовсім поруч.

— Ні, здається, не вовк це виє… — тихо прохрипів Хряк.

Раптом на одному з боків яру в місячному сяйві вималювалась чиясь велетенська постать. Згори посипалася глина, і в яр стрибнула якась здоровенна потвора. Хряк і Пацюк притиснулися до прямовисної стіни яру і грізно загарчали. Потвора одразу відізвалася низьким, утробним риком. Уперед виступив Гробак.

— Тихше, тихше, Василю. Свої це.

Потвора була завбільшки з теля. Стояла на чотирьох лапах, причому передні були помітно довшими. Ступивши кілька кроків уперед, вона опинилась у смузі місячного світла. Дуже тіло напружено грало м’язами. Могутні груди важко здіймалися, як від швидкого бігу. Голова потвори була жахливою подобою людської, з масивною шелепою і величезними іклами. Потвора загарчала й вишкірилася.

— Хто такі? — спитала.

— Це, — Гробак вказав на двох вовкулаків, — мої брати — Хряк і Пацюк. Не забувай, Василю, в нас угода, ми разом.

Потвора сіла на задні лапи.

Зброя вогню

— «Разом»! Дав би я вам «разом»! Перевертень разом з вурдалаками — такого ще світ не бачив!.. На що лише не доводиться йти, аби того чаклуна в могилу звести…

— І за що ти нас так не любиш? — прохрипів Гробак якнайприязніше.

Перевертень знову вишкірився, продемонструвавши величезні ікла.

— А хоча б за оцей сморід! Від вас же тхне, як від розритої могили!

— Ну, не всім же пахнути, — філософськи зауважив Гробак і стенув плечима.

— Коротше, — гаркнув перевертень, — давайте до справи і скоріше з нею покінчимо. Гей, ви! — звернувся він до двох вурдалаків, що все ще стояли поодаль, не наважуючись виступити вперед. — Підійдіть сюди, нічого вам мене боятися.

Хряк і Пацюк обережно наблизилися до перевертня.

— Говори, Василю, ми тебе слухаємо, — прохрипів Гробак і всівся навпроти перевертня; його брати сіли поряд.

— Характерник зупинився в моїй корчмі, — почав перевертень, — у хаті заночувати не побажав, ліг надворі. З ним двоє: один лисий, як бубон, все зуби скалить, а другого я не розгледів. Схоже, що чумак. Побачив мене і відразу став за чаклуна ховатися, не збагну, з чого б це… А я, щойно вони з’явилися, одразу ж із корчми ходу дав, бо якби розкусив мене чаклун, то порішив би на місці. — Перевертень задер голову і протяжно завив. — Жити не дає, проклятий! Так наче медом йому в моїй корчмі намазано. Минулої зими тиждень у мене пробув, а я собі зад по ярах відморожував! Спасибі, Гробаку, ти хоч попередив заздалегідь, хто він є — а то вже й не жити б мені на світі!

Гробак зумисне низько вклонився.

— Завжди радий прислужитися, Василю, завжди радий! То як діяти будемо?

— Він нам справу полегшив, надворі ліг, таке рідко коли випадає, — перевертень моторошно осміхнувся. — Оточимо його зусібіч. Навіть коли й зачує нас, від чотирьох йому не відбитися, на шматки порвемо!

— А ті двоє? — насмілився озватися Пацюк.

— З ними, гадаю, проблем ніяких, у них навіть зброї не було…

Вурдалаки вдоволено замуркотіли.

— Оце потіха буде, оце вже погуляємо!

— Вперед! — гаркнув перевертень.

Вурдалаки спритно, як павуки, вилізли з яру, а перевертень вистрибнув слідом. На мить усі четверо зупинилися. В цю мить якась чорна тінь на секунду закрила собою місяць.

— Що це було? — прохрипів Хряк.

— Кажан, — відповів Гробак, — не звертай уваги.

— Здоровенний, — зауважив Пацюк, і всі четверо кинулися нічним степом у напрямку далекого вогника корчми.


предыдущая глава | Зброя вогню | cледующая глава