home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



4

Андрій сів у човен і відштовхнувся веслом від берега. Човен ковзнув по воді, спритно огинаючи зарості очерету, — козак вправно працював веслами, прямуючи до лише йому одному відомої схованки в заплавах. Десь за півгодини він прибув на місце.

За схованку слугувала невеличка ямка посеред острівця, накрита лядою, устелена дерном і присипана листям так, що знайти її було неможливо. Та й, зрештою, шукати її тут було нікому.

Узявши зі схованки трохи золотих дукатів і цехінів, козак повернувся до човна і незабаром уже підпливав до острівця, де стояла його хатина.

Ще здалека Андрій почув чийсь регіт, що долинав з острівця, а підпливши ближче, побачив таку картину: коло самої води рачки стояла дивна істота і розглядала своє відображення, повертаючи свою лису головою з великими лапатими вухами то в один бік, то в інший, ніби милуючись собою. А ззаду істоти хтось качався в траві, захлинаючись від сміху. Почувши хлюпання весел, істота підвела голову. Карі очі світилися непідробною радістю, а на обличчі грала широка, на весь рот, посмішка, сяючи неприродною білизною зубів.

Андрій пристав до берега і вистрибнув з човна. Никодим підвівся і погладив свою лисину.

— Ну як я тобі, Сивий? Помолодів?

Упир, усе ще тримаючись за живіт, теж підвівся. Андрій кинув весло на траву.

— Еге ж, куди вже далі! Твоя робота? — звернувся він до упиря.

Той, сміючися, кивнув:

— Чия ж іще?

— Ну ти й шкуродер, Мефодію.

— Нічого подібного, — скривився упир. — Ти бачив, як він чухмарився? Вони ж його живцем загризли б! Та й йому подобається…

Никодим закивав лисою головою.

— Подобається, подобається! А то дався вже мені взнаки цей мурашник! Та й голові легше стало…

— Ну, подобається, то подобається, — сказав Андрій, — тільки тепер, — ти вже не ображайся, — дуже вже на євнуха став ти схожий.

— Тому-то я так і сміявся, — пирснув упир.

— Ти, — перебив його Андрій, — не сміявся, а іржав, як кінь! Я тебе чув ще за версту звідси… Гаразд, показилися, і годі… Ходімо в хату, присядемо перед дорогою.

Усі троє зайшли в хатину. Андрій і Мефодій сіли на лавку, а водяник вмостився на цебрі і став зиркати то на упиря, то на козака.

— А що, Сивий, далеко зібрався?

— А тобі яке діло?

Водяник став водити босими ногами по підлозі, згрібаючи розсипане сіно в купку.

— Та я так… Не на Черкаси бува?..

— Може, й на Черкаси… А що?

— З собою не візьмеш?

— З якого це дива? — Андрій здивовано глянув на водяника. — Літо, вважай, надворі, хлюпався б собі в заплавах!

Водяник шмигнув носом і за звичкою почухав потилицю.

— Розумієш, Сивий, дуже вже прив’язався я до людей, сумно мені тут одному, нудьга зелена… — Никодим дивився кудись удаль. — А оце ж пам’ятаєш, ми з тобою зимували на хуторі минулої зими?

— Ну?

— Там млин водяний, мене ще мельник помічником до себе запрошував…

— Помічником — водяника! — розсміявся упир. — Нічого не скажеш, хитрий мельник!

— Так він і знати не знав, хто я, — відмахнувся Никодим. — Ну то як, візьмеш, Сивий? — водяник з надією глянув на козака.

— А відкіля ти знаєш, що я саме на той хутір збираюся?

Андрій підозріло глянув на водяника, а потім перевів погляд на упиря. Упир одразу взявся розглядати стелю, ніби він тут ні при чому.

— Гаразд, гаразд, ну, проговорився, поки цилюрникував, — зізнався Мефодій, — ну, буває… Та й він, як видно, не ворог тобі…

Андрій втупив в упиря твердий погляд.

— Цей — не ворог, навіть друг. Але надалі будь уважнішим і стеж за тим, що й кому говориш.

— Добре, вибач, — винувато кивнув упир.

— Гаразд, збираймося.

— Так береш?.. — водяник радісно підскочив.

— Кажу, збираймося, значить, беру.

Андрій дістав з-під лавки невелику обковану залізом скриньку і відкрив її. У скриньці лежали два пістолі і добра жменя куль. Половина з них були срібними. Засунувши пістолі за пояс і причепивши порохівницю, Андрій поправив шаблю і зняв з полиці невелику торбу.

— Ну все, йдемо.

Усі троє вийшли з хати і попрямували до човна.

— Никодиме, — звернувся до водяника Андрій.

— Що?

— Вдягни чоботи. Попливеш не за човном, а в човні.

— Ага, — погодився водяник, і, якусь мить помовчавши, запитав: — Чуєш, Сивий?

— Ну, що ще?

— Е-е-е… А що таке «євнух»?


предыдущая глава | Зброя вогню | cледующая глава