home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add





3

Настирний сонячний промінь проникав через дірку в риб’ячому міхурі, що заміняв у вікні скло, і бив сплячому Андрієві просто в очі.

— Сонце зійшло… — сонно пробурчав козак, потягнувся, і раптом як ошпарений схопився на ноги, взявшись обома руками за шию.

— Фу! Цілий!

Навпроти нього, навалившись усім своїм тілом на стіл і моторошно хропучи, спав упир.

— Це ж треба таке! Заснути в одній хаті з упирем! — сам з себе дивуючись, похитав головою Андрій. — Гей, прокинься, дурню! — кинувся він до упиря. — Сонце зійшло. Сховатись тобі треба — он, проміння вже просто в лице тобі б’є. Вставай, чуєш! — кричав Андрій і щосили торсав упиря за плече.

— Ох-ох-ох! Чом маленьким я не здох! — простогнав упир, кволо підвів голову і глянув на Андрія олов’яними очима. — Відчепись, важко мені…

Андрій підійшов до цебра з водою, набрав повний черпак, вернувся до столу і виплюснув воду в лице упиреві. Той одразу підхопився, зачепивши і перекинувши на підлогу кухоль з недопитою горілкою.

— Ти що, здурів?! — закричав упир, втираючи лице рукавом.

— Це ти здурів, що пику свою п’яну під сонце підставляєш!

Упир фиркав і втирався рукавом.

— Ти з глузду з’їхав, козаче! Ну і що, що сонце? Он горілку через тебе розлив, тепер у хаті смердить, як у шинку якому…

Андрій стояв і уважно дивився на упиря.

— Ніякої поваги до гостя, — невдоволено бурчав той.

— Ану, Мефодію, вишкірся!

— Ще чого! — ображено фиркнув упир. — Що я тобі — собака, щоб шкіритись?

— Вишкірся, кому кажу!

— Р-р-р-р…

— Де твої ікла? — здивовано спитав Андрій.

— А нема! — хитро посміхнувся упир.

— Тобто як — нема? — не зрозумів Андрій.

Упир сів на лавку.

— Кажу ж тобі, не всі упирі однакові. І взагалі, мені Гапка сказала, що я по-правильному називаюся не упир, а опир. Мрець, але добрий.

Андрій підійшов до упиря і, поклавши руку йому на плече, нахилився до нього.

— То, може, ти й перехреститися можеш?

Упир сильно замотав головою.

— А цього-от ніяк не можна. Як не крути, а я все-таки нечисть.

Андрій і собі опустився на лавку.

— А як же ти упирем став?

— Прокляли, — гірко зітхнув упир. — Відьма* одна. Помер-то я від кулі, а вона, хай їй грець, тіло до життя вернула, от тільки щось там наплутала.

— Тобто як — наплутала?

— А біс її знає, — упир потер спітнілого лоба. — Гапка сказала, що, мовляв, душа моя в тіло якось не так вернулася, от я таким і став.

Андрій зітхнув.

— Виходить, — сказав він, намагаючись, щоб голос його звучав якомога серйозніше, — недоробила тебе відьма. Недороблений ти, Мефодію…

— Сам ти «недороблений», — образився упир.

— Ну, годі тобі, не ображайся, пожартував я. Ходімо краще в ріці похлюпаємося, — запропонував Андрій, встаючи.

— Сам «хлюпайся», — відмахнувся упир. — Намочив мене, що й до обіду не обсохну…

Андрій вийшов з хати і вузькою стежечкою подався до річки. Упир ішов слідом, щось безупину бурмочучи собі під ніс. Сонце тільки-тільки зійшло і ще не встигло розсіяти ранковий туман, який клубився навколо острівця, густий і білий, мов молоко. Свіже і прохолодне ранкове повітря було сповнене стоголосим пташиним хором і кумканням жаб. Козак зняв чоботи і закатав шаровари.

— Знімай чоботи, — сказав він упиреві, — он, яка роса — вмить намокнуть.

Упир мовчки зняв чоботи і пішов за Андрієм. Коло самої води козак зупинився. Ріка була всуціль покрита туманом, в очеретах голосно хлюпалася риба.

— Точно не бажаєш скупатися? Легше стане, — перепитав Андрій упиря, роздягаючись.

— Точно не бажаю. Давай купайся, а я почекаю.

Залишившись наодинці, упир перестав бурмотіти, вище закатав свої шаровари й обережно ступив у туман. Коло берега води було по коліна. Походивши трохи, він розвернувся і вже було зібрався йти до берега, як раптом хтось міцно вхопив його за ногу.

— Ой-ой-ой! Утопленик! — заволав упир і, як ошпарений, кинувся до берега.

За мить з туману показалася задоволена Андрієва фізіономія.

— Дурню! — крикнув упир. — Ну тебе з твоїми жартами! Та якби серце моє билося, то вмить би перестало!

— Гарна водичка! — сказав Андрій, виходячи на берег підстрибом то на лівій, то на правій нозі. — Злякався, бідолашний? Бачу, упир із тебе нікудишній…

Упир відвернувся й ображено засопів. Козак швидко одягнувся, підійшов до нього і поплескав по плечу.

— Та годі вже тобі, жартів не розумієш, чи що.

— Це не жарти, це знущання, — буркнув упир.

— Гараз, ходімо підкріпимось — і до справи.

Козак швидко розпалив багаття і розігрів залишки вчорашньої каші. Їли надворі, сидячи на двох пнях. Упир їв кашу, як своє тіло.

— У-у-ух, як мені зле… Давно так не пив…

— Я, чесно кажучи, теж…

— О-о-ох, — простонав упир і відклав миску вбік. — Не можу більше… Ще трохи, і мене знудить… Я краще закурю і розкажу, з чим прийшов.

— Але ходімо в хату, — сказав Андрій і теж відклав миску з недоїденою кашею.

Упир дістав кисет з люлькою, закурив і пішов слідом за Андрієм у хату.

— Добрий, бачу, в тебе тютюн, Мефодію, — сказав Андрій, сів на лавку і почав розкурювати свою люльку.

— Цим тютюном зі мною один яничар розплатився. Поранений був, лікував я його. Пригощайся.

— Та ні, спасибі, дуже кріпкий він. А ти, значить, і бусурманів лікуєш?

— А яка різниця? — Мефодій стенув плечима.

— І то правда, — погодився Андрій. — Так з чим, кажеш, тебе Гапка послала?

Упир опустив голову, трохи помовчав і почав:

— Біда з Гапкою. Через місяць строк їй підходить: або згине, або, що гірше, — тієї Гапки, що ми знаєм, уже не буде.

— Про що це ти? — Андрій насупив густі брови.

Упир підвів голову і пильно подивився козакові в очі.

— Через місяць і шість днів виповниться рівно рік, як накликав я на Гапчину голову біду.

— Ти? — Андрій навіть не доніс люльку до рота. — Як?

— Давно це було. Багатьох уже й могили травою поросли. Був я в ті далекі часи чумаком… Так-так, не дивуйся, старий я вже, як світ, а ти зі мною жарти дурні жартуєш… Було мені на ту пору тридцять з гаком, а жінкою та родиною все ніяк не виходило обзавестися. Чумакував, вільним був. У Крим їздив по сіль, у Перекопі часто бував, ну і зустрів там татарку-чорнявку. Зав’язалася у нас з нею любов. Справа молода, сам розумієш… Побув я в Перекопі з місяць і повернувся додому, а мені батько мій старий вже й наречену підшукав. Приглядівся я — нічого дівка, хороша. Ну, ми весілля й відгуляли. Через рік я з чумаками знову по сіль поїхав, а в Перекопі мене татарка зустрічає. Чекала, каже. Ну, я їй усе по-правді й розказав: що одружився, що жінка от-от народить, і що, мовляв, час стосунки наші припинити. Отут-то біда й почалася, — упир перевів подих. — Як скажена, кинулася вона на мене. «Коли не моїм, — каже, — так нічиїм не будеш!» Я її і так і сяк заспокоїти намагався, а вона — ну ніяк. «Нічиїм не будеш!» — кричить. З горем навпіл я від неї відкараскався, того ж вечора ми наладували вози сіллю і відправилися додому.

Недалеко ми відійшли від Перекопа… Вночі на нас напали… Перебили всіх… Я одержав кулю просто в серце… Хай так би вже воно й було… Лежав би я собі в землиці… Так ні ж! Татарка, щоб мені помститися, демона в поміч призвала, щоб зробив її відьмою. А за послугу демон душу зажадав, так та й погодилась… І стала упирихою. А як нагнала наші вози, дивиться, мертві усі лежать, і я серед них. Стала вона тоді над тілом моїм заклинання страшні промовляти, щоб до життя мене вернути і послати упирем, як прокляття, на весь мій рід… — Голос упиря надломився, і він змовк. Згодом продовжив: — Передати тобі не можу, що я відчув, коли відкрив очі! Це був такий жах! Перше, що я побачив, — її посиніле лице, перше, що почув, — її зловісний сміх. Вона скажено сміялася і скакала кругом мене, піна бризкала з її ікластої пащеки мені в обличчя… Але в чомусь вона таки прорахувалася. Додому я, звісно, не повернувся, і для всіх умер. Потім довго поневірявся і мучився, а згодом виявив у собі несподіваний дар — лікувати людей. Гапка каже, що це я прийняв разом зі своєю новою природою. Оселився в лісі, у хижці на кшталт твоєї, люди стали до мене приходити. Звичайно, вони не знали, хто я насправді… А потім, набагато пізніше, я зустрів Гапку. Розказав їй цю історію, і вона згодилася мені допомогти.

— У чому допомогти? — перебив упиря Андрій.

— Допомогти піти з цього світу, — відповів упир.

— І чого ж ти все ще тут? Адже, щоб піти звідси, великого розуму не треба. Пустив би собі срібну кулю в чоло, або…

— Осиковий кіл, — продовжив Мефодій. — Авжеж, на перший погляд усе просто. Тільки от проблема одна є: невідомо, куди душа моя потрапить, розумієш?

— Чесно кажучи, не дуже.

— Цілком імовірно, що вона потрапить прямо в пекло, але може бути й гірше — до тієї відьми, що мене таким зробила. Тоді я повернуся знову, але вже зовсім іншим, справжнім упирем.

— Тепер ясно, — задумливо сказав Андрій. — І що ж придумала Гапка?

Упир мовчки опустив голову.

— Ну, не тягни, кажи…

— Я намагався відмовити її, переконати, що є інший спосіб, більш безпечний… Але вона наполягала на своєму. — Упир витер долонею спітніле чоло.

— Ну?..

— Вичитала вона десь, що демон, який татарку відьмівською силою наділив, являється своїм жертвам в образі смертного. Якщо встромити йому в серце срібний клинок, то він сконає, а разом з його смертю позбавляться сили й ті, кого він нею наділив, і тоді…

— Ти вільний, — продовжив Андрій. — І ви, звичайно, цього не зробили?

Мефодій важко зітхнув і знову провів рукою по спітнілому чолі.

— Ото ж то й воно, що зробили.

— Ви викликали демона?!! — Андрій увесь пополотнів. — Що з Гапкою?

— Поки що все добре, якщо можна так сказати.

— Демон з’явився?

— З’явився… Це я в усьому винен, я навчив її заклинань…

— Розказуй.

Упир устав і пройшовся по хаті.

— У ніч на Купала намалювала вона на підлозі знак упиря і проказала заклинання. Відразу ж у двері постукали. Гапка відчинила двері й відскочила назад. До хати ввійшов високий чоловік, одягнений не по-нашому: чорний балахон з каптуром, чорні штани, високі чоботи зі шпорами, волосся теж чорне, гладко зализане назад і зібране в хвіст, обличчя бліде аж синє. «Ну здрастуй, Гапко», — прошипів він, як змія, і тут же помітив мене. Хвилю помовчав і розреготався. «А я ж то, — каже, — думаю: навіщо це я білій відьмі здався, а тут ось у чім справа!» — він махнув пазуристою рукою в мій бік, а потім скочив до Гапки, схопив її за шию і підняв у повітря однією рукою. «Тобою я займуся пізніше, — прошипів мені, — а от з Гапкою твоєю все одно каші не звариш, то хоч повечеряю нею!» І вже було розкрив свою зубату пащу, як Гапка з останніх сил дістала з-за пояса срібний клинок, що ми спеціально в коваля замовили, і встромила його прямо в серце нечистому.

Андрій дивився на упиря широко розкритими очима.

— І що?

— А те, що здох демон, розсипався порохом, а порох відразу вітром підхопило і винесло з хати через димар.

— Ну, а що ж вас тепер непокоїть? Хоча… Якщо ти тут, значить, це ще не кінець.

Упир ствердно кивнув головою.

— Найбільше мене стривожило те, що розсміявся він, падлюка, коли клинок у серце одержав. Гапка переконувала мене, що, мовляв, демон розсміявся конаючи і що пішов він безповоротно, але не вірилося мені. Занадто вже все було просто. Я вирішив у всьому цьому розібратися якнайшвидше. І через три дні я вже був у Трансільванії…

— Де?

— У Трансільванії, кажу.

— Виходить, ти можеш літати вертунцем, — не спитав, а радше зауважив Андрій.

— Можу. Там я прожив місяць в одного графа. Мерзенний тип, запеклий вампір. Нашим упирям до нього далеко.

Андрій заклацав пальцями.

— А, знаю… Як же його?.. Ну, чув я дещо про нього… І що ж ти в нього висидів?

— У графа того є книга, точніше, відразу скажу, була, бо я її поцупив… Це «Книга Мертвих». Він мені її довго не хотів показувати…

— Слухай, а як же ти приховував від нього, що крові не п’єш? — перебив Андрій.

— Ой, не питай, — Мефодій криво усміхнувся. — Він мене попервах запрошував на полювання, але я відхрещувався, як міг, мовляв, споживання їжі — справа дуже особиста, і полювати я звик сам. І поки він носився околами, я попивав у корчмі пиво і загравав до місцевих дівок. Але ж ти сам розумієш, що так довго тривати не могло. Якось я хильнув зайвого, забувся і став проти світла. Уявляєш? Бачив би ти, як вони сполошилися! Одразу ж за кілки похапалися, я ледве ноги виніс. Правда, пощастило мені тоді: граф тієї ж ночі показав мені книгу. А під ранок я заліз у схованку, поцупив книгу — і шукай вітра в полі…

— І що ж ти в книзі вичитав?

— Небагацько, але досить, щоб зрозуміти, що коли нічого не зробимо, то кінець і мені, і Гапці. Срібним клинком ми позбавили демона тілесної оболонки рівно на рік.

— А що ж через рік?

— А через рік демон повернеться, голодний і злий, і потрібна йому буде саме Гапка.

Андрій задумливо кивнув.

— Ясно… Я піду з тобою… Зроблю все, що зможу і, як треба буде, то й головою покладу, але… Невже немає нічого, що може його зупинити?

Упир пильно глянув Андрієві в очі.

— Не перебивай, я ще не закінчив. Коли я гортав книгу, Гапка стояла у мене за спиною і раптом скрикнула. Я обернувся і запитав, у чому річ. Вона вказала мені на один рядок: «Я ці знаки знаю, — сказала вона, — я можу намалювати їх навіть із заплющеними очима. Те ж саме написано на шаблі одного мого знайомого козака».

Андрій підскочив, як змією вжалений, і схопив упиря за плечі.

— Ти знаєш, що там було написано?

— Заспокійся, козаче, заспокійся. Коли я ввійшов у хату, на столі в тебе лежав клапоть паперу, а на ньому були такі ж знаки.

— Це був додаток до листа, — схвильовано і ніби виправдовуючись, сказав Андрій. — До листа у Ватикан, одному знайомому ченцеві, він обіцяв розшифрувати…

— Не зміг би. Це мова мертвих, — перебив Мефодій козака.

— Це заклинання.

— Ні.

— А що ж?

— Радше інформація. Якщо все це скоротити, то можна перекласти так: «Смерть вічних».

Андрій опустився на лавку.

— І все? — здавалося, він був розчарований.

— Ні, не все. Можна глянути на твою шаблю?

Ще покупавшись, Андрій почепив шаблю на пояс, тож тепер вона була при ньому. Він вийняв шаблю з піхов і поклав на стіл. Упир якийсь час дивився на неї, а потім злегка торкнувся клинка пальцем, і тієї ж миті, мов ошпарений, відсмикнув руку й показав палець Андрієві.

— Я так і знав…

На пальці була червона цятка — знак опіку.

— Виходить, це, все-таки, заклинання? — запитав Андрій.

— Ні, — відповів упир, — Гапка сказала, що справа у вогні, на якому шаблю викували.

— І чим же цей вогонь особливий?

— Вогонь принесений з Єрусалима, — пояснив упир. — З церкви Гробу Господнього.

— Я це знаю.

— А чи знаєш ти, що коли, приміром, ранити мене звичайним списом, шаблею або кулею, то страждати від такої рани я буду рівно один день, а наступної ночі від неї і сліду не лишиться?

— Знаю. Так само в перевертнів, вампірів і відьом.

— А от якщо мене ранити твоєю шаблею, то рана ця не заживе ніколи.

— Це ти вичитав у «Книзі Мертвих»?

— Так. Більше того, твоя шабля може поранити і навіть убити не тільки тіло, а й найчорнішу душу. Тепер зрозумів, як можна допомогти Гапці?

— Тепер зрозумів! — Очі Андрія засвітилися невимовною радістю — здавалося, він от-от схопиться з лавки і затанцює.

Мефодій встав і відійшов до вікна.

— Не зрозумію, з чого ти так радієш…

— Як це з чого? — Андрій засунув шаблю до піхов. — Посічу я того демона на мілку капусту, і справі край!

Упир гірко всміхнувся і похитав головою.

— Не кажи «гоп!», поки не перескочеш, Андрію… Демон той дужий, як сам сатана, чи впораєшся?

Андрій стенув плечима.

— А куди діватися? Як кажуть, двом смертям не бути, однієї не минути…

— А я-от — яскравий приклад протилежного, — іронічно зауважив упир.

— Гаразд, Мефодію, не будемо гадати наперед, — сказав козак і встав. — Давай в дорогу збиратися…

Раптом упир різко підняв руку, і Андрій змовк.

— Тихо! Хлюпається хтось… І точно не рибина.

Козак і упир притихли. В очеретах хтось лунко хлюпався і фиркав. Потім хлюпання враз припинилося, а через мить знадвору долинуло чвакання мокрих чобіт.

— Ох-ох-ох, житіє моє тяжке… Ти вдома, Сивий?

— Розслабся, свої, — полегшено зітхнув Андрій.

Упир здивовано звів брови. Надворі хтось виливав воду з чобіт.

— Сивий? Так ти вдома?

Упир схопив Андрія за руку.

— Не відкривай, — прошепотів він, — це не людина, нутром чую.

Андрій поплескав упиря по плечу.

— Розслабся, кажуть тобі — свої, значить свої, — і крикнув голосно: — заходь, Никодиме! А ти, — сказав упиреві, — сядь.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився невисокий, кремезний і кривоногий чоловік — з довгою, аж до пояса, бородою, у грубій полотняній сорочці й полотняних штанях. У руках він тримав чоботи. Довге, скуйовджене волосся і борода, втім, як і весь чоловік, були мокрими, і визначити їх колір було важко. У прибулого були великі карі очі, густі, кошлаті брови, ніс картоплиною, а губи, як вареники, — великі й бліді. Під очима темніли синці.

Зброя вогню

— У тебе гість? — ще з порога спитав чоловік низьким, хриплуватим голосом, забачивши упиря. — Я не завадив?

Андрій зробив жест рукою.

— Ні, заходь, заходь.

Гість лише переступив поріг, як одразу став принюхуватися, водячи носом у повітрі, як хорт.

— А що це в тебе, Сивий, так горілочкою пахне?

Погляд його впав на перекинутий на підлозі кухоль і тут-таки перескочив на бутель, що стояв під столом.

— Чуєш, Сивий, житіє моє тяжке… Це що, горілка? — спитав він, вказавши на бутель смішним, схожим на лопату пальцем.

Андрій кивнув.

— Ох, козаче, похмелитися б, а то житіє моє…

— Слухай, Никодиме, — обірвав його Андрій, — кінчай ти оце гниле діло, тобі до знахаря треба, щоб із запою вивів. А на бутель не косися, на тебе й так дивитися гидко. До речі, можу порадити доброго знахаря, ось він! — Андрій вказав на упиря.

— Годі тобі, Сивий, не знущайся, — обурено сказав чоловік. — Знахаря! Не треба він мені, коли захочу, сам кину. — Він почухав бороду і додав: — Я, щоб ти знав, уже другий день, як одну лише воду п’ю.

— О-о-о! — протягнув Андрій з відчутним сарказмом. — Це за останні-то два місяці?.. Подвиг, подвиг…

— Та ну тебе, — махнув чоловік рукою, — не наллєш, не помру… Та й у справі я до тебе взагалі-то…

Упир весь цей час мовчав і з цікавістю розглядав прибулого.

— Водяник? — запитав він нарешті.

Чоловік широко посміхнувся, оголивши неприродно білі широкі зуби, і присів на перекинутий цебер.

— Ага. А ти направду знахар? — запитав він, не перестаючи посміхатися, але вже по хвилі його посмішку як вітром здуло. — А щоб мене трясовиця затягла! — вигукнув він, пильніше придивившись до знахаря. — Так це ж упир!!! Їй-богу упир, або я таки допився!

— Ні, не допився, таки упир, — підтвердив Андрій.

Водяник похитав головою.

— Ех, Сивий, Сивий… Вже й з нечистю знаєшся! Докотився…

Упир зневажливо скривився.

— Чия би собака гарчала, а твоя б мовчала! Сам-то ти хто?

Водяник гордо підняв голову.

— Я — створіння природи, а от ти — нечисть!

Упир фиркнув.

— П'янчуга ти болотяний, а не «створіння»…

— Цить ви! — різко обірвав упиря Андрій. — Завелися, як баби базарні… Никодиме, — звернувся він до водяника, — це Мефодій, упир. Мефодію, оцей бородань, — вказав на чоловічка, — водяник Никодим. І, як на мене, то обидва ви — нечисть, так що давайте на цьому покінчимо… Отже, Никодиме, у справі, кажеш, прийшов? Ну так я слухаю…

Никодим знову почухав бороду.

— Пам’ятаєш, Сивий, ти оце якось просив мене дещо добути тобі з дна?

— Ти диви, не забув, — розсміявся Андрій.

— Так я теє… ну, готовий…

— Пізно, добули вже.

— Та ну? — здивувався водяник. — Хто?

— Русалка.

Водяник зареготав.

— Жартуєш, Сивий, а мо’ й брешеш?

Андрій показав шаблю. Водяник, очевидно, пізнав її, позаяк реготати перестав.

— Ух ти! Як же це вона тобі… Як же це ти її вмовив? — спитав украй здивований водяник.

— Ну, ти ж знаєш їхній нездоровий потяг до всіляких там гребінців і шпильок…

— Ще б пак! Мені та й не знати!

— Так-от: був у мене один гребінь, з-за моря я його привіз. Відібрав там у чаклуна місцевого, він ним русалок у кабалу затягував, щоб вони йому діставали з морського дна затонулі скарби. Знав, негідник, що коли побачить русалка гребінь його, то відразу ж і почне ним коси розчісувати… І що за звичка дурна? Земна дівчина, так та зроду чужий гребінь не візьме, а ці…

— Що правда, то правда, — перебив його Никодим і знову почухав бороду.

— Чого це ти чухаєшся весь час?

— Так завшивів, зараза…

Упир ледве стримав сміх.

— Чого шкіришся, кровосос? Між іншим, це ще один доказ того, що я таки створіння природи… Продовжуй, Сивий.

— Ну, — продовжив Андрій, — гребінь я в чаклуна відібрав, а самого в море кинув. Не думав я, що гребінь мені згодиться, а воно ач як вийшло…

— І ти піймав русалку? Ех, Сивий…

— А що мені лишалося робити?! — обурився Андрій. — Ти ж запив…

Упир єхидно посміхнувся.

— І, чесно кажучи, коли русалка діставала мені шаблю, то гребеня на ній уже не було… Ми з нею розговорилися…

— Ти ще скажи, що познайомилися, — перебив козака Никодим.

— Ні, — відповів Андрій, — імені свого вона не сказала… Які ж вони цікаві, ці русалки!.. Ім’я їх — то, бачте, діло особисте, інтимне, так сказать, а свої принади всьому світу напоказ виставляти — так це завжди будь ласка!

Водяник пирснув.

— А тобі чим зле?

— Та я нічого ж не кажу…

— Ото ж бо!

— До речі, Никодиме, вона тебе знає. Каже, бачила тебе з чорнявкою, коли ви зі скелі пірнали.

— А-а-а-а-а! — протяжно сказав водяник і ляснув себе долонею по чолі. — Згадав, згадав!

— Вона тобі привіт передавала.

— Спасибі, — водяник вдячно кивнув головою.

— Ну, а з чорнявкою твоєю як? Відійшов уже?

Водяник відречено махнув рукою.

— Відійшов, ну її в болото… Вона там на одного козака запала, так у вир затягла…

— Уже? — здивувався Андрій.

— Ага. Тепер сидить на дні, над трупом тужить та раків відганяє!

Тут водяник злісно почухмарив потилицю.

— Ух, як гризуть, гади!

— А пити як кинув?

— Як кинув? А так-от, — невдоволено буркнув водяник. — Заборгувався я кругом, не наливали більше, так я вночі в курінь козацький заліз, і піймали мене… Вирішили стратити, як злісного крадія і п’яницю. Зашили в мішок і зі словами: «Хоч раз у житті водиці попий, бузувіре!» — кинули в Дніпро.

Тепер розсміялися всі троє.

— Никодиме, а можна спитати? — озвався упир.

— Ну, питай, — водяник з-під лоба глянув на упиря.

— От ти кажеш, заборгувався кругом… А знаєш, скільки на дні добра всякого лежить?! Що тобі вартує раз-другий пірнути, га?

— Нічого не вартує, — відказав водяник, — тільки я сп’яну не пірнаю.

— Ну, прохмелився б…

— Та ж не вдавалося ніяк.

— О-о-ох, — простогнав упир, — а я от ніколи не похмеляюся — дивитися на неї не можу опісля…

Никодим співчутливо закивав головою.

— Бідний ти чоло… Себто як? Ти що, п’єш?!

— Буває, — зітхнув упир.

Водяник здивовано глянув на Андрія.

— Не бреше, сам бачив.

— Оце так!

— Ну, гаразд, хлопці, ви тут побалакайте, а я в заплаву, у мене там трохи червінців сховано… Скоро буду, — сказав Андрій і попрямував до дверей.

— Чуєш, Сивий, а він мене… не того? — запитав водяник і з острахом глянув на упиря.

— Не бійся, «не того», — відповів Андрій і зачинив за собою двері.

Мефодій тут-таки жартома скорчив хижу фізіономію.

— Ням-ням-ням, бу-бу-бу… Ох, зголоднів я!..

Водяник, мов ошпарений, схопився і з криком кинувся до дверей:

— Сивий! Ой, зжере він мене, гад, зжере! — і з переляку став смикати двері на себе, забувши, що відчиняються вони назовні. А упир тим часом тихо підійшов ззаду й опустив руку водяникові на плече. Той відразу змовк і від страху втягнув голову в плечі.

— Та заспокійся ти, — сказав упир. — Хіба не бачиш — день білий надворі!.. Та й ти не в усипальні якійсь, а в хаті…

Водяник повільно повернувся.

— А й справді, день… Та й сонце тобі просто в пику б’є… Як же це так? — Вигляд у нього був зляканий і здивований водночас.

— Довго розповідати. Сядь і заспокійся.

Упир вернувся до столу і сів на лавку. А Никодим, кульгаючи, підійшов до цебра, узяв його і поставив у куті коло ліжка, прямо під іконою.

— Ти вже даруй, — непевно сказав він, — але мені так спокійніше буде.

— Будь ласка, будь ласка, — байдуже буркнув упир.

Никодим всівся на цебер і зайшовся хвацько чесати потилицю і бороду.

— Що, несила самому вивести цю погань? — упир співчутливо глянув на водяника.

— Ага. Я вже й пірнав — не дохнуть, зарази.

— Можу допомогти.

— Як? — недовірливо покосився водяник на упиря.

— Простим, загальновідомим способом.


предыдущая глава | Зброя вогню | cледующая глава