home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



13

Козаки Дороша і Мефодія вишикувалися трьома шеренгами. Передні тримали рушниці, націливши їх у степ, задні стояли напоготові, кожний ще з парою заряджених рушниць. Завдання перших — стріляти, а других — перезаряджати і подавати рушниці товаришам. Степ освітлювали розпалені козаками численні багаття. Характерники Андрія тримали напоготові луки. Кінчики стріл були обмотані мотузкою, просоченою в смолі. Над козацькими рядами зависла напружена тиша.

— Цікаво, — заговорив Жменька, — кого їхній проводир… той… е-е-е… як його?..

— Гр-р-раф Влад, — підказав Мурко.

— Так, кого він кине в бій першими?

— Мефодій припускає, — відповів Андрій, — що він кине в бій допоміжні сили, щоб виснажити нас. Швидше за все, це будуть вурдалаки, вампіри племен і перевертні. Основні ж сили вампірів і упирів підуть слідом.

— Чому вони змовкли? — прошептав Козодій. — Чому їх не чутно?

— Незабахом почуєш, — з помітним сарказмом відповів йому Нікель.

Зненацька знову почулося виття, і тисячі вогників висипали з лісу.

— Що це? — здивувався Козодій.

— Очі, — похмуро відповів Андрій, — тисячі очей.

Вогники стрімко наближалися.

— Тримати стрій! — гаркнув Дорош. — Підпустити до шанців!

— Запалюй стріли! — скомандував Андрій.

Козаки опустили луки зі стрілами вниз. Мурко вискочив з лівого краю шеренги і махнув рукою, ніби прицілюючись.

— Кулька! — крикнув він.

З його ручки вилетіла вогненна куля завбільшки з яблуко, і, пролетівши низом уздовж шеренги, запалила опущені стріли. Нечисть наближалася.

— Ближче, — голосно, але спокійно сказав Дорош, — ще ближче, Андрію.

— Ще кілька секунд, отамане!

І ось полум’я багать уже вихопило з темряви огидні фігури вурдалаків, що скакали верхи на величезних перевертнях. Слідом за ними чорною стіною йшли вампіри.

— Давай! — скомандував Андрій.

Стріли зринули в небо і, окресливши дугу, опустилися за ворожими рядами. Відразу ж спалахнула земля під ногами нечисті. Це загорілась розлита козаками смола.

— Вогонь! — ревнув Дорош.

Козаки дали залп. Перевертні закрутилися в повітрі, скидаючи вурдалаків, але юрба по інерції продовжувала мчатися вперед. Козаки стріляли без упину, але перевертні, хоч їхні ряди вже помітно поріділими, все одно наближалися, очевидно, готові до такої зустрічі.

— Наших робота, — невдоволено пробурчав Дорош.

— Вампіхи на лінії колів! — голосно крикнув Нікель. — Вивільнити пхужини!

Кілька козаків смикнули за мотузки, що тяглися в степ. Заклацали пружини, і осикові коли піднялися під гострим кутом. Вампіри з ходу почали напорюватися на них і розсипатися снопами іскор. Але передні ряди перевертнів усе-таки прорвалися до шанців. Вурдалаки-вершники повихоплювали з-за спин короткі мечі і кинулися на козаків.

— За шаблі! — скомандував Дорош.

Задні ряди кинули рушниці і ринули в степ до своїх коней. Мефодій уже сидів верхи.

— По конях, братчики! З лівого флангу заходь! Рубай їх!

І Мефодієва сотня, обскакавши шанці з лівої сторони, клином врізалася в ряди вампірів. Характерники Андрія продовжували сипати стрілами у ворога, і жодна з них не пролітала мимо цілі. Сімка нечисті стояла на краю правого флангу.

— Захаз почнеться, — проскрипів ґном, тримаючи свій бойовий топір.

Раптом уперед вискочив Мурко.

— А ось вам кульки! — заверещав він і почав запускати вогненні кулі у юрмисько вампірів, від яких ті моментально загорялися, як свічки.

Ряди вампірів добралися до дружин Андрія. Осатаніло шкірячи ікла, бризкаючи слиною, люто розмахуючи шпагами, кинулися вони на козаків.

— Давай! — скомандував Андрій.

Характерники відкинули вбік луки, подіставали з кишень якісь мішечки і кинули їх у палаючу смолу.

Всю дружину Андрія вмить огорнув дим, який тут-таки розсіявся. Вампіри й перевертні на мить сторопіли.

На місці, де щойно стояв один характерник, тепер було уже двоє. Єхидні усмішки грали на їхніх обличчях. Один з вампірів кинувся і простромив характерника шпагою, але клинок, пройшовши крізь нього, лише розвіяв оманливу постать характерника, зате двійник свиснув шаблею, і вампір запалав, мов смолоскип. Почалася безжальна різанина. Мало тямущі у військовому мистецтві, вампіри племен не могли завдати козакам нищівних ударів і гинули сотнями від козацьких шабель.

Мефодій же зі своєю сотнею прокладав «дорогу» крізь верескливу юрбу. Топтали копитами, рубали шаблями. В центрі, коло самих шанців, рубалися козаки Дороша з перевертнями і вурдалаками. Тут серед козаків уже були втрати. П’ять козаків розірвані на шматки, ще з десяток корчилися від жахливих ран. На правому фланзі рубалася біла погань разом з характерниками. Величезний вершляг Кулаки трощив кісти, зносив голови. Шабля Жменьки сичала змією, під її ударами вампіри падали, як трава під косою. Пліч-о-пліч билися Нікель і Никодим, Козодій і Вітряк, Коник і Мурко, який не переставав запускати вогненні кулі. Гапка робила те ж саме — не дарма Мурко навчав її древніх знань свого народу.

Зброя вогню

Нападників ставало все менше й менше.

— Перемога! — кричав Дорош, а козаки підхоплювали його радісний крик.

— Стривай, Дороше! Це ще не перемога! — крикнув йому Андрій.

Від лісу насувалися нові сила нечисті. Тисячі червоних вогників мигтіли в темряві. Основні сили погані ринули в атаку.

Андрій мимоволі задивився, якими рівними рядами ця хвиля накочувалася на них, і не помітив, як величезний, чорний, як ніч, перевертень з одноруким вурдалакою на спині кинувся на нього.

— Здохни, проклятий чаклуне! — заричав перевертень.

Андрій не встиг би ухилитися і загинув би миттєво, якби тієї ж миті його не заступив собою Кулака.

— Стережися, Сивий! — тільки й устиг він викрикнути.

Могутні щелепи перевертня в мент ока зімкнулися на шиї лісовика. Жменька шалено скрикнув, підскочив і розпоров черево тварюки, що повисла на могутніх грудях брата, однорукий вурдалака безпомічно скотився на землю, де його моментально докінчив Вітряк. Андрій труснув головою і придивився до трупа вурдалаки.

— Гробак! — скрикнув він.

Перевертень тепер також лежав на землі, кривава піна виступила з його ікластої морди.

— Врятувався! — захрипів він.

Жменька змахнув шаблею і відтяв потворі голову. Голова покотилася по землі, швидко набуваючи людської подоби.

— Дівчина! — вигукнув Вітряк.

Андрій пригледівся до голови вбитої.

— Дочка корчмаря! — крикнув він.

Кулака все ще стояв на ногах, тримаючись рукою за розірвану шию, але враз похитнувся й упав, як підкошений колос. Кров ключем била рани. Жменька присів біля брата.

— Кулако, не вмирай, — простогнав він.

Добродушний гігант спробував посміхнутися.

— Ви вже їм дайте перцю, хлопчики, а я, мабуть, своє вже відвоював…

— Не вмирай, — прошептав знову Жменька.

— Спасибі, друже, — схилився над лісовиком Андрій.

Лісовик мовчки кивнув.

— Андрію! — закричав Дорош. — Нові на нас поперли!

На світло вступили стрункі ряди вампірів.

— Їх не менше двох тисяч! — аж присвиснув Никодим. — Нам гаплик!

Полчище вампірів повільно наближалося. Раптом перед ними гігантським смерчем з неба опустилося близько трьохсот тіней, які одразу перетворилися на людей. У деяких на головах вогненними зміями звивалися оселедці.

— У-у-у! — завив Вітряк. — Точно гаплик! Упирі!

Коні козаків нервово затопталися і заіржали.

— Спішуйтеся, хлопці! — закричав Мефодій. — Коні упирів зачули, поскидають вас!

Козаки спішилися і швидко вишикувалися рядами.

— Я так пхосто не здамся! — вигукнув Нікель.

— Будемо стояти до останнього! — люто закричав Жменька.

— Рубай їх, братчики! Рубай! — скомандував Дорош, і дві армії кинулися одна на одну. Дорош біг серед перших.

— Дороше! Брате! Дороше! — десь зовсім близько почувся знайомий голос.

Дорош зупинився. До нього, розштовхуючи ліктями вампірів, пробирався Іван.

— Дороше, спам’ятайся! — відчайдушно закричав Бородавка. — Це не Іван!

Іван підійшов до отамана.

— Що ж ти — не обнімеш старого друга? — прохрипів він.

— Спам’ятайся, Дороше!

Війська зійшлися, задзвеніла сталь. Бородавка рубав на ліво й на право, прориваючись до отамана.

— Дороше!

А той геть розгубився.

— Але ж ти…

Упир обійняв отамана. Мить — і гострі ікла вп’ялися в шию Дороша. Той болісно скрикнув і вирвався.

— Тепер ти наш! — лиховісно просичав упир.

Дорош вхопився рукою за шию, його очі спалахнули відчаєм і ненавистю водночас.

— Ніколи!

Він кинувся вперед і встромив шаблю Івану в груди. Упир дико завив і звалився на землю.

З розірваної шиї отамана кров била фонтаном. З останніх сил вихопив він посрібнений клинок з-за пояса.

— Не поминайте лихом! — крикнув він надтріснутим голосом і, всадивши клинок просто в серце, замертво упав.

— Дороше! Як же це! Дороше! — скрушно кричав Бородавка. — Рубай їх, братці! За пана отамана!

Січа була запекла. Вампіри не поступалися козакам. Мефодій зійшовся з їхнім проводирем.

— Як ся маєш, пане Мефодію? — злісно засичав Влад, схрестивши свій клинок з клинком упиря.

— Що за дурне питання, графе? — розсміявся у відповідь Мефодій. — Як бачиш, добре маюся!

— Підлий злодюга! — сичав вампір, відбиваючи удари Мефодія. — Де «Книга»?

— Спалив! — нагло кинув упир.

— Ти мрець! — вампір заскреготав зубами і посунув на Мефодія.

— Цей клинок для тебе, вилупку! Він зі сріблом!

Мефодій, відступаючи, націлився клинком на графа, але раптом перечепився об чийсь труп і впав. Граф люто зашипів і замахнувся шпагою. Тут би й настиг Мефодія кінець, але в цей момент перед графом виник Мурко.

— За мій нар-р-род! — голосно крикнув малюк, і вогненна куля пропалила вампіра наскрізь. Той дико завив і вмить розлетівся вусебіч міріадами іскор. Мефодій хутко зіп’явся на ноги.

— Спасибі, Мурку, — подякував упир малюку.

Мурко підморгнув у відповідь і знову заходився метати свої вогненні кулі.

Битві не судилося бути довгою. Козаки падали один за одним, вампіри взяли їх у кільце і безжалісно знищували. Вітряк був важко поранений у плече, і його ліва рука тепер лише безпомічно теліпалася. Він загубив свої ціпки й ледве відбивався від нападників своєю кривою шаблею. Ціла зграя вампірів здолала Козодоя. Вибивши з його рук шаблю, вампіри вп’ялися іклами в шию, руки й ноги бідолахи.

— Гапко! — відчайно закричав Козодій, — спали мене, благаю!

В голосі його чулася така пекельна мука, що Гапка зі сльозами на очах кинула в нього вогненну кулю. Синє полум’я враз охопили всю зграю, і Козодоя не стало. Коник умить підхопив шаблю товариша, і тепер уже запекло орудував двома клинками.

Мить перемоги наближалася. Але перемоги для кого?

Мізерна купка зранених і знесилених козаків та біла нечисть, яка просто-таки «осатаніла», відбивалися так несамовито, що нападники, які тісним кільцем оточили відчайдухів, на мить призупинились у німому захваті, даючи тим самим трохи віддихатися відважним захисникам.

— Я припустився помилки, — стогнав Мефодій, — тобі не можна було іти з цією шаблею на битву. Вона не повинна потрапити до лап вампірів!

Отямившись, вампіри знову кинулися в атаку.

— Це кінець, — прошепотів Андрій, — прости мене, Гапко, не вберіг я тебе.

Жінка важко дихала, заклинання забирали в неї багато сил.

— За що простити, Андрію? То вже така наша доля…

Вампіри усе тугіше стягували кільце.

— Прощавай, Нікелю! — крикнув Никодим. — Ти відважний ґном, битися пліч-о-пліч з тобою для мене було за честь!

— І ти пхощавай, Никодиме! — прокричав у відповідь ґном. — Ти славний запохожець, честь і хвала тобі!

Друзі перезирнули і всміхнулися один одному.

— На смерть! — страшно закричав Никодим.

— На смерть!!! — закричали решта бійців і кинулися на своїх ворогів.

Знову задзенькали клинки. Знову посипалися іскри. Аж раптом зі сторони кургану почувся низький, наростаючий гул багатьох сотень кінських копит і голосний крик «Слава!».

Бійці на мить завмерли. І ось у світлі полум’я з’явилися вершники, що мчали на повному скаку просто в серцевину бойовища. Довгі оселедці розвівалися на головах вершників, у руках блищали шаблі. Неймовірно — але очевидно: в останній момент надійшла підмога.

Попереду скакав низькорослий отаман Семен Пуголовок і щось кричав, указуючи на вампірів шаблею, а ліворуч від нього Андрій побачив Івася. У руках хлопця також мерехтіла шабля. І от кінний загін клином почав урізатися в ряди вампірів. Мить — і козаки та біла нечисть вирвалися з оточення. Але коні, зачувши раптом упирів, почали ставати дибки і скидати вершників.

— Усім спішитися! — крикнув високим сталевим голосом Пуголовок.

Вершники зіскакували з коней і продовжували битися в пішому строю. Усі змішалися, і битва закипіла з новою силою.

Вампіри, втративши свого проводиря та ще кількох своїх «чорних старшин», почали безладний відступ до лісу.

— Рубай їх! Рубай проклятих! — голосно кричав Бородавка, який, здавалося, збожеволів через смерть любого отамана.

Козаки рубалися запекло. Вампіри відступали. Затиснуті зусібіч, вони огризалися і сипали прокляттями. Їх залишалося все менше й менше. Ось іще один упир заверещав, простромлений Андрієвою шаблею. Топори Нікеля і Никодима піднімалися і падали, нещадно разячи своїх ворогів. Підкріплення вдихнуло нові сили у бійців, майже втрачена надія на перемогу знову заяскріла в їхніх очах.

А на сході вже сіріло небо.

— От і перемога, Дороше! — хрипло шепотів Бородавка, несамовито махаючи шаблею. — Ех, Дороше!

Бій добігав кінця. Упирі були взяті в кільце і безжально знищувалися. Незабаром усе скінчилося. З десяток упирів, розправивши крила, втекли до лісу.

Козаки важко дихали, оглядаючись довкруг, усе ще не вірячи у свою перемогу. Андрій підбіг до курінного Пуголовка і міцно обняв його.

— Спасибі, Семене! Аби не ви…

Отаман поплескав Андрія по плечу.

— Хлопцю дякуй. Він нас привів, розказав усе, з землянки шаблі видав.

Андрій повернувся до Івася. Той стояв, опустивши голову.

— Ти вже прости, Сивий, не послухався я тебе. Не втримався, до вас утік.

Козак підійшов і гаряче обняв хлопця.

— Дякую, Івасю… Благослови тебе Боже!

Івась підвів голову.

— Ти справжній козак…

— Сивий! — Андрій раптом почув оклик Бородавки. — А глянь-но, яка осьо цяця!

Андрій попрямував до гурту козаків, які щось розглядали і жваво обговорювали. Побачивши Андрія, вони розступилися. У центрі кола, насаджений на кіл, звивався і смикався упир. Біля нього, зіпершись на топори, стояли Нікель і Никодим. Упир люто шипів і вишкірявся.

— Бачите, кіл серце не зачепив, от бестія й конає, — спокійно зауважив старий характерник.

Упир ворушився все слабше й слабше.

— Перемогли, прокляті, — ледве вимовив він.

Сонце зійшло. І раптом десь глибоко під землею, в самих її надрах щось глухо і важко зогуркотіло, і весь степ здригнувся.

— А-а-а! — несамовито загорлав упир. — Ні! Пішов! Пішов! Будьте ви прокляті зі своєю шаблею!

Андрій, нічого не розуміючи, втупив погляд в упиря.

— Хто пішов? — запитав він.

— Сам знаєш, — відповів Мефодій, підійшовши. — Як думаєш, хто їх зібрав?

Бородавка й Андрій перезирнулися, а старий характерник перехрестився.

— Цур йому та пек! Антихрист, прости Господи! Ну й діла…

Упир з лютою ненавистю подивився на Мефодія.

— Зустрінемося в пеклі, і тоді вже… — Він не договорив: сонячні промені пронизали його, і фраза обірвалася коротким моторошним криком. Упир згорів.

Мефодій на те зневажливо хмикнув, зблиснувши іклами.

— Не дочекаєшся, — холодно відповів він.

Кулака все ще був живий. Над ним, схилившись, чаклували Гапка й Мурко. З пальчиків малюка вилітали мініатюрні блискавки й огортали шию гіганта. Бородавка безнадійно похитав головою.

— Порвана жила життя і смерті, — прошептав він, — шкода лісовика, добрий був…

Але Кулака зібрав останні сили, слабким порухом руки відсторонив Мурка і посміхнувся.

— Не треба, друзі, це кінець… Але кінець, здається, славний…

Жменька сидів поруч і тримав брата за руку.

— Поховайте мене над Дніпром, на кручі… Під дубом…

Рука його раптом обважніла й упала на землю, а тіло дрібно затремтіло. Лісовик раптом глибоко вдихнув… і вже не видихнув…

Жменька втер рукавом очі.

— Прощай, братику, — сказав він і тремтячою рукою закрив повіки покійного.

Козаки поволі гуртувалися. Від дружини Андрія залишилося всього дев’яносто козаків. Бородавка звернув увагу на козака, що сидів осторонь на переверненому возі.

— Гей, козаче! Йди-но сюди! — гукнув він його.

Але козак і не ворухнувся, так наче зовсім не чув. Бородавка пішов до нього.

— Що це ти? — запитав він козака, торкнув його за плече і відразу відсмикнув руку. Вона була вся в крові.

Козак повернувся. На плечі його зяяла рвана рана, очі туманилися.

— Вкусив, проклятий, — прошептав козак, — але я їм не дістануся… Приймай, Дороше! — викрикнув він і всадив посріблений клинок собі в серце.

Бородавка перехрестився, а козаки притихли.

— Більше таких немає? — строго запитав Андрій. — Коли є, нехай зголосяться і помруть достойно!

Козаки мовчали.

— Ну і слава Богу! — полегшено сказав по хвилі Бородавка.

А характерники Андрія вже ходили бойовищем, перевертали мертвих козаків і, хрестячись, вбивали їм у груди посрібнені кілки. Опісля всіх поховали в братській могилі, насипали курган і поставили хрест, а на місці загибелі Козодоя нечисть поставила камінь, на якому Мурко вивів вогненними рунами ім’я полеглого побратима.

Дивлячись на зброю вампірів і вовкулаків, козаки хрестилися і плювалися, але все-таки вирили яму, скинули все туди і закидали землею. Затим половили коней, і дружина Пуголовка відразу ж зібралася в дорогу. Козаки цілувалися і обмінювалися хрестами на прощання.

— Ну, будь здоров, Сивий! — сказав, застрибнувши на коня Пуголовок. — Славна була битва.

— Славна, отамане, — погодився Андрій. — Ви на Січ?

— Хлопці — по паланках, а я до кошового — одвіт тримати, скільки козаків полягло…

Бородавка і собі підхопився на коня.

— Я з тобою, Семене. Відведу тих, що залишилися від нашого загону, на Січ.

Козаки попрощалися.

— З Богом! — крикнув Бородавка, і загін рушив степом.


предыдущая глава | Зброя вогню | cледующая глава