home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add




11

Щойно сонце освітило долину, козаки почали збиратися в похід. Невеликий загін відправлявся на північ, з ним — Свирид і Явтух. Гапка піти відмовилася навідріз, і сперечатися з нею виявилося марною справою. Поспіхом повантаживши вози, хуторяни приготувалися до від’їзду. Мефодій підійшов до воза, на якому вже сиділа Пташка. Несподівано відчув, як стислося серце і тверда, мов камінь, грудка підступила до горла.

— Дай-но я обійму тебе, Пташко. — Голос його тремтів.

Дівчинка злякано подивилася на упиря.

— Ти говориш так, наче прощаєшся назавжди. Не треба так, не лякай мене.

Мефодій міцно обійняв дівчинку.

— Все буде добре, Пташко, не бійся нічого.

Коло Пташки стояв Івась, насуплений, з опущеною головою.

— Андрію, — сказав він, — дай мені шаблю… Не гоже мені з бабами тікати… Битися буду. Я можу, ти ж знаєш! Сам же мене на шаблях учив…

Андрій мимоволі посміхнувся.

— А ти думаєш, ті козаки, що з обозом ідуть, не рвуться у бій? Прийде ще твій час.

Івась підняв голову.

— Але ж… — спробував заперечити він.

— Івасю, роби, як наказано! — обірвав його Андрій.

Хлопець вочевидь був украй незадоволений тим, що козак йому відмовив, але перечити все-таки не став і сів на воза. Обоз рушив, а десь через годину, під гучні литаври Дорошевих козаків, виступило в похід і військо.

Рухалися в напрямку степу. Хутірська нечисть пристала до загону характерників під проводом Андрія, Мефодій узяв під своє начало сотню козаків Дороша, рештою ж командував сам отаман. Характерники й нечисть ішли пішки, сотня Мефодія і дві з гаком Дороша їхали верхи. За військом тяглося вісім возів, вантажених довгими осиковими колами зі срібними наконечниками і бочками зі смолою. Жменька і Кулака, як завжди, трималися разом. Маленький Мурко ніяк не встигав за пішими, і Кулака посадив його собі на плече. Нікель і Никодим крокували поряд, час від часу про щось перемовляючись. Слідом ішли Козодій і Вітряк. Як не вмовляли Козодоя піти з хуторянами на північ, але він уперся рогом, зажадав і собі шаблю, і тепер ішов серйозний і мовчазний.

— У! Козодій! Та посміхнися ти, чортяко неприв’язаний! — намагався підбадьорити його Вітряк. — Диви, яка в нас сила — майже одні запорожці! А один запорожець тридцяти чортів варт!

Козодій посміхнувся.

— Твоя правда, Вітряку… З чого це я раптом засумував?! От я їх на роги!..

— У! Оце вже краще.

— Між іншим, р-р-роги Козодоя убивають вампір-р-рів не гір-р-рше за ср-р-рібло, — промуркотів Мурко з плеча Кулаки.

Козодій посміхнувся.

— А ти чим воювати зібрався? — запитав він малюка.

— У мене для них кульки є, — гордо відповів той.

Перед військом розіслався неозорий степ. Доріг у ті часи в степу ще не було, його всуціль вкривала густа і висока трава.

«Шляхами» ж називалася більш-менш рівна місцевість, кряжі і долини з нечисленними річками і болотами. Удень бувалі люди, козаки і чумаки орієнтувалися на такому шляху по курганах і балках, а вночі — по зорях.

Перший такий шлях — Муравський — вів від Перекопа на схід і пролягав між річкою Молочні Води, що була по праву руку, і річкою Кінські Води, що була по ліву. Далі, неподалік Вовчих джерел, вертав на північ, до землі московської.

Другий же — Чорний — ішов від татарських перевозів через Дніпро між Сурою, що була ліворуч, і Тамаківкою, Солоною, Базавлуком і Саксаганню, що були праворуч, і піднімався до верхів’я Інгульця, сягаючи узлісся Чорного лісу. Весь цей шлях був всіяний кістками невільників, яких гнали татари опісля набігів на ці землі.

Саме цим, другим шляхом, і рухалося козацьке військо. Рухалося без спочинку, і наступного дня, надвечір, підійшло до Чорного лісу. Далеко переду виднілася густа стіна дерев, ліворуч здіймався високий курган.

— Прийшли! — голосно крикнув Дорош. — Розбирайте вози, і хутчіш!

Одні кинулися до возів і заходилися викочувати на землю здоровенні бочки зі смолою, інші взялися за заступи і почали рити неглибокі траншеї, треті під керівництвом Нікеля діставали коли і міцно встановлювали їх в отвори довгих колод. Підійшов Никодим і поплескав гнома по плечу.

— Ловко ти придумав! Ці виродки на нас кинуться, а ми тільки за мотузку — смик! — і пружина підніме коли… Тварюки ж, нічого не підозрюючи, на льоту напорються на них! Ох, ловко!

— Саме так. Вони ж ні пхо що не здогадуються! Хинуть на нас хмахою, а отут — ласкаво пхосимо на кіл! — сказав гном і підморгнув водяникові.

Заливаючи траншею смолою, козаки сміялися:

— Як спалахне, то стане видко, як удень!

Обкопалися вчасно. Сонце майже сіло, спалахнувши над верхів’ям далекого лісу кривавою загравою. Військо почало шикуватися в бойовому порядку. І саме в цей момент з Чорного лісу долинуло голосне скажене виття…


предыдущая глава | Зброя вогню | cледующая глава