home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



1

Теплий весняний вітерець гуляв неосяжними заплавами Великого Лугу, ганяючи зелені хвилі по молодих очеретах. Тут Дніпро, перебравшись через пороги і захопивши вшир мало не весь обрій, ніс свої води до Чорного моря. Безліч лиманів, дрібних островів і проток утворювали заплутаний водяний лабіринт, справжній земний рай для всілякого роду птаства. У повітрі й на воді метушився цілий пташиний кагал: без угаву кричали чайки, їхній крик дружно підхоплювали баклани; то тут, то там поважно плавали пелікани, а коло самого берега, в заплаві, на хвилях безтурботно погойдувалися білі лебеді…

Мало не посеред самого Дніпра, оточена заростями очерету, одиноко стирчала скеля. Вона, соромно й сказати, була так загиджена птахами, що визначити її природний колір було вкрай важко. На скелі сиділа вгодована чайка і потрошила спійману рибину, а її родичі лише жадібно позирали на неї, не маючи жодного шансу відібрати в неї бодай найменший шматок ласої здобичі.

Але зовсім не чайка і не химерні візерунки на скелі привернули б сьогодні увагу розумної істоти, якби така забрела, чи, точніше, заплила сюди. Майже коло самої води, на великому плескатому камені був розстелений шмат червоної китайки, завбільшки з сорочку, а на ньому, виблискуючи золотом і сріблом оправи з майстерно вправленими перлинами, лежав гребінь зі слонової кістки. Хто його тут залишив, чайку абсолютно не цікавило, вона була цілком і повністю захоплена своєю здобиччю, вважаючи себе в цю мить завершальною ланкою природного ланцюга споживання. Раптовий плескіт води неподалік скелі змусив чайку відірватися від свого важливого заняття. Птаха тривожно оглянулася, схопила свою розпотрошену рибину і полетіла геть. Тієї ж миті над водою з’явилася мила жіноча голівка, швиденько пороззиралася довкруг і знову занурилася. За мить вона виринула далі, але вже з іншого боку скелі. Обпливла її довкола, потім знову пірнула, а згодом з’явилася вже коло самої скелі, а точніше — коло плескатого каменя, на якому була розстелена китайка з гребенем. Спершись на каміння руками, дівчина до половини висунулася з води, явивши світові нічим не прикриті дівочі принади, і стала з цікавістю розглядати гребінь. Дівчина була тендітна, але струнка і досить вродлива; по її білій, як мармур, шкірі тоненькими сріблястими цівками збігала вода; волосся було зібране ззаду в тугий, мудрований вузол, що нагадував мушлю. Ще раз огледівшись, вона якось нерішуче простягнула руку і взяла гребінь. Золото зблиснуло на сонці й відбилося в її блакитних очах. Дівчина крутила гребінь у руках, розглядаючи його зусібіч. Потім відклала вбік, закинула руки за голову, зробила ними швидкий рух — і тугий вузол, що захищав волосся від намокання, розсипався по плечах каскадом густого золота. Опісля дівчина знову взяла гребінь і провела ним по волоссю. Гребінь пройшов легко і плавно, так, ніби її волосся й не було укладене в мудровану зачіску ще хвилю тому. Дівчина повільно провела гребенем по волоссю ще раз, хоч явної потреби в цьому не було: ймовірно, їй подобався сам процес. Вона продовжувала розчісуватися, аж раптом гребінь зненацька клацнув і намертво застряг у волоссі. Зойкнувши, дівчина обережно потягнула його, але гребінь не піддався. Вона заскиглила, і, не випускаючи гребеня з рук, стала розгублено роззиратися навкруги. Раптом найближчі зарості очерету розступилися, і відтіля показалося усміхнене чоловіче обличчя з вусами; довгий оселедець на голові був закинутий за вухо.

— Не засмучуйся, лялечко, всьому на світі можна зарадити, — сказав незнайомець турботливим тоном, і відразу з очерету виплив човен, у якому стояв високого зросту й міцної статури чоловік, власник вже знайомого нам вусатого обличчя й турботливого голосу.

Дівчина відчайдушно скрикнула, вигнулася і пірнула у воду, щосили вдаривши досі схованим під водою риб’ячим хвостом.

— Отакої! Злякалася! — розсміявся чоловік, і було видно, як, вимовляючи слова, він злегка кривив лівий куточок рота. — Ну, нічого, я почекаю… — І чоловік неспішно поплив до скелі, щось тихо насвистуючи собі під ніс.

З огляду на пишні вуса та довгий оселедець, а також на те, що вдягнений він був у закатані до колін червоні шаровари, підперезані широким поясом, у білу вишиту сорочку з розстебнутим коміром, безсумнівним стає, що був той чоловік козаком. На вид йому було не більше тридцяти, але каштанова чуприна й вуса вже помітно сріблилися сивиною. Ліва брова була трохи вища за праву, очі — чи то темно-сині, чи то темно-сірі — були глибоко посаджені по обидва боки тонкого й прямого носа.

Підпливши до скелі і прив’язавши човен, козак якнайзручніше вмостився в ньому, зняв з пояса кисет, дістав люльку і набив її тютюном. Потім дістав кругле скельце і направив його на люльку — тютюн одразу ж задимився, і козак смачно затягнувся.

— Ух! — сказав він, видихаючи. — Дим як масло!

Козак явно нікуди не поспішав: курив повільно, добродушно мружився на сонці, насолоджуючись кожною затяжкою, і лише час від часу поглядав на водну гладь за бортом. Хвилин з десять просидів він отак, коли раптом у кількох метрах від човна з води знову винирнула дівчина. Світле волосся намокло й потемніло, одна рука була опущена, а друга безпорадно стискала злощасний гребінь, який все ще міцно сидів у волоссі. Очі дівчини були сповнені відчаю й докору. Козак устав і злегка вклонився дівчині, не приховуючи при цьому посмішки.

Зброя вогню

— Прошу пробачити мене за те, що вдався до такого варварства, але, даруй, у мене просто не було вибору. Мені, красна панночко, треба з тобою про дещо побалакати, але ви, русалки*, не дуже-то й хочете з нами, людьми, до розмови ставати. Не любите ви нас, а чому — не збагну… Я, з твого дозволу, присяду.

Русалка крутнулась у воді, гнівно вдаривши хвостом.

— А за що вас любити? — з її вуст вирвався чистий, високий голос, у якому відчувалися образа і гнів. — За оце?! — вона вказала на гребінь.

Козак розвів руками.

— Я мусив, бо йнакше мені не вдалося би з тобою поговорити…

— А тобі й так не вдасться! Зніми негайно!.. Хоча ні — краще скажи, як зняти…

Козак посміхнувся.

— Не хочеш, аби я тебе торкався?

Русалка знову гнівно вдарила хвостом по воді.

— Не хочу!

— А й не треба. Я заклинаннячко знаю, скажу — гребінь сам і розкриється.

Русалка підпливла трохи ближче.

— Ну то кажи…

Козак закрутив головою.

— Е ні, коли скажу — тільки тебе й бачили.

Русалка злостиво примружилась і швидко обпливла навколо човна.

— Ой, перекину я твоє корито і втоплю тебе до біса*!

Козак узяв люльку, постукав нею об облавок свого човна, витрушуючи попіл, і усміхнувся:

— А цього-от робити не раджу, якщо лише ти не хочеш довіку залишитися з гребенем. Хоча… Ти ж завжди можеш обрізати свої коси! Шкода тільки, що волосся в русалок довго відростає.

Дівчина застогнала і схопилася за гребінь.

— Ох! Катюга…

Козак набив люльку тютюном і знову закурив.

— Ніякий я не катюга. Вислухай мене, а потім уже й суди. У мене до тебе одне прохання є… Ні, ні, нічого надзвичайного…

Русалка понуро опустила голову. Козак хмикнув і продовжив:

— …і сороміцького.

Русалка покосилася на нього.

— Будеш слухати?

— Буду, — невдоволено буркнула дівчина.

— Тоді слухай. Отам, трохи нижче за течією, рік тому відбувся бій. Турки нагнали на галерах козацькі чайки. Може, чула?

Русалка відмахнулася.

— Дуже треба! У вас тут щодня як не битва, то бій, мене це не цікавить. Ближче до справи.

— Ну, до справи, то до справи. Козацькі чайки довго тримали бій, але сили були не рівні, і, щоб урятуватися, довелося пожертвувати однією з них. Ця чайка прикривала відступ, коли в неї влучило ядро… Вижив тільки один козак, і то чудом: його викинуло вибухом за борт, а чайку на друзки рознесло. Так-от, на цій чайці була скриня, а в ній — шабля та ще деяке барахло. Все те барахло мені ні до чого, а от шабля… Розумієш, дуже вже вона дорога тому козаку… Словом, дістанеш шаблю, зніму з тебе гребінь. Мало того, подарую його тобі й навчу ним користуватися. Запам’ятаєш два простих заклинання і зможеш пожартувати над якоюсь своєю подружкою. Годиться?

Русалка задумалася.

— А не обдуриш?

— А хай мене грім поб’є, коли обдурю! Кажу ж — дорога мені шабля… Тобто йому.

Русалка підплила ще ближче.

— Добре, показуй дорогу.

Козак хутко відв’язав човен і взявся за весло.

— Авжеж. Тут недалеко.

Легкий човен швидко пішов за течією. Русалка плила поруч. Їй, очевидно, зовсім не важко було триматися однієї швидкості з човном, хоча той летів, мов на крилах. Козак мовчав. Русалка трохи заспокоїлася і стала його з цікавістю розглядати. Нарешті мовчанка їй обридла, і вона запитала:

— А що ж це твій друг сам за шаблею не подався?

Козак відкашлявся.

— А він, розумієш, дуже сором'язливий. З тобою йому ну ніяк не домовитися, от мене й попросив.

Дівчина демонстративно лягла на спину й обплила навколо човна.

— А самі пірнати не пробували?

Козак зміряв русалку поглядом.

— Еге ж, — усміхнувся він, — там такий чорторий!

— А крім мене, значить, попросити нікого?

Козак знизав плечима.

— Нікого. Є в мене, правда, один водяник знайомий, так запив, зараза.

Русалка втупила в козака здивований погляд.

— Жартуєш?

— Щоб мене чорна хвороба скрутила, коли жартую!

— Що, направду запив? — Русалка підплила вже до самого човна і з цікавістю глянула козакові в очі. — І що п’є — горілку, чи що?

— Якби ж то горілку! — скрушно сказав козак. — Вештається околицями, в самого борода до колін, кацапом прикидається. Скаржиться на своє «житіє тяжке» і горілки просить, а коли нема горілки, так брагу дудлить! А ти кажеш — горілку… Все п’є, нечистий!

Русалка похитала головою і спитала:

— А як звуть водяника твого?

— Никодимом.

Дівчина здивовано звела брови.

— Та ти що! А я й справді знаю такого!

Тут козакова черга стала дивуватися.

— Звідкіля це? Ти ж морська…

Русалка знизала плечима.

— А попалася я тобі де? У Дніпрі ж! Хіба не знаєш, що навесні ми в Дніпро запливати любимо і підніматися аж до порогів. Там-то якось я і зустріла цього Никодима. Він тоді з якоюсь утопленицею був, чорнява така, зі скелі разом у воду стрибали… — Тут русалка презирливо скривила губи й гидливо фиркнула: — Бридота. А ви, люди, їх русалками називаєте, утоплениць нещасних. Які ж вони русалки? Хороводи водять ночами. Ну, де ти бачив, щоб русалки хороводи водили? У нас навіть ніг немає. Бридота. Це я про ноги. Хоча в тієї чорнявки були нічогенькі…

Козак вухам своїм не вірив, так русалка розговорилася, а та навіть не помітила, що вже тримається однією рукою за борт човна.

— Так то ж він саме через оту чорняву й запив! — сказав він, коли русалка скінчила свою орацію. — Покинула вона його. На козака одного запала. Все марить, дурна, у вир його затягти. Що ж, лихий їй помагай! Усім же відомо, що потопельники не оживають, бо на другий день вони синіють, а на третій розпухають, і їх швидко знаходять раки! Ото і вся любов.

Русалка зайшлася переливчастим сміхом.

— Оце ти правдиво підмітив! А Никодима, звісно, шкода.

— Нічого, місяць-другий помучиться, поп’є та й відійде.

— Та ж через місяць-другий вже й отого твого козака раки з’їдять! — знову розсміялася русалка. — А чорнявка, чого доброго, до Никодима повернеться…

Козак розсміявся у відповідь.

— А що, може, й повернеться…

Русалка враз змовкла, і, сіпнувши руку від човна, відплила вбік.

— То чому ж ти не дочекався, поки Никодим очухається? Мене обманом захопив…

— Пробач, — козак винувато глянув на дівчину, — але конче вже шабля потрібна, край, як потрібна, розумієш?

Русалка шморгнула носом.

— Гаразд. Далеко ще?

Козак хвилю-другу роззирався, ніби вишукуючи якийсь орієнтир, потім упевнено сказав:

— Отут.

Русалка кивнула головою, мовляв, ясно, і вже намірилася було пірнути, але козак жестом зупинив її.

— Що ще? — насторожилася вона.

Козак призадумався.

— Мабуть, я зніму з тебе гребінь зараз… — Хвилю помовчав і додав: — Якщо лише ти пообіцяєш дістати мені шаблю, а не втекти відразу.

— О?! Що це на тебе найшло?

— Розумієш, — козак потер потилицю, — чайку розтрощило вщент, тепер її й чайкою не назвеш, там самі уламки… Краще буде, коли ти зв’яжеш волосся, а то, гляди, заплутаєшся ще, а я не хочу, щоб через мене з тобою щось лихе сталося.

— Пізно спохопився! — єхидно кинула русалка. — Лихе вже сталося! Бачиш, як волосся намокло й заплуталося! Я його тепер довіку не розчешу! А сохне знаєш скільки?!

— Але, зрештою, я ж не повискубував його тобі! — трохи обурився козак. — Подумаєш, намокло… Помиєш заодно…

— Я його, між іншим, сьогодні вранці мила. А потім півдня сушила й укладала… І де ти взявся на мою голову зі своїм гребенем!

— Але ж гребінь тобі залишиться, в подарунок, так би мовити…

— Знаєш, що можеш зробити зі своїм гребенем… — різко обірвала його русалка.

— Здогадуюся, але краще візьми його собі, — козака явно забавляло те, що русалка сердиться. — Ну, то як, домовилися? Не втечеш?

Русалка обережно потягнула гребінь і скривилася.

— Не втечу, — в безвиході сказала вона.

— Тоді знімаю.

Козак швидко й нечітко щось прошептав, гребінь клацнув і випав із волосся. Русалка спритно підхопила його і кинула козакові.

— Лови! — крикнула вона, миттєво зібрала вузлом волосся і зникла під водою.

Козак упіймав гребінь, покрутив його трохи в руках і відклав убік. Затим узяв люльку і став набивати тютюном.

Поки він набивав і розкурював люльку, човен трохи віднесло течією. Помітивши це, козак узяв великий обв’язаний мотузкою камінь, що лежав у човні, і, потроху попускаючи мотузку, опустив його на дно. Потім став напружено вдивлятися в поверхню води, час від часу потягуючи люльку.

Минула година, потім друга, третя, а русалки все не було. Відчувши, що в нього вже вся спина й ноги затерпли, козак встав і потягнувся.

— Що ж, цього й слід було очікувати… Не бачити тобі тепер, бовдуре, своєї шаблі, як власних вух! Ех, шкода, гарна шабля була… Та й русалка була така нівроку…

— Всього-на-всього «нівроку»? — пролунало раптом за спиною козака.

Козак, аж здригнувшись від несподіванки, різко обернувся. Неподалік човна, лежачи на спині, на легких дніпрових хвильках погойдувалася русалка.

— Чого ж ти так поїдав мене очима, коли я навколо човна кружляла?

— Що правда, то правда, — розсміявся козак. — А коло скелі, так узагалі очі свої забув, — не щодня ж таку красу побачиш!

Дівчина звабливо усміхнулася. Її волосся, хоча ще й досить вогке, вже не було скуйовджене, а гладко зачесане й акуратно укладене ззаду.

— Так довго… Я вже подумав, що… То ти знайшла?

— Довго? — русалка знову переливчасто розсміялася. — Та мені вистачило й п’яти хвилин, щоб твою шаблю знайти.

Козак здивувався.

— А чого ж тебе…

— Так довго не було?.. Ну, мала ж я хоч трохи навести лад на своїй голові!..

— Так, авжеж… То ти… знайшла шаблю? Де вона?

— Та буде тобі твоя шабля, — лукаво усміхнулася русалка. — Ти мені краще от що скажи, козаче: чого це ти шаблю, замість того щоб при боці її тримати, у скриню ховаєш, га?

— Куди це ти хилиш? — козак удав, що не розуміє, про що мова.

— Та годі тобі дурня клеїти, — сказала дівчина. — Це ж ти той козак, що з чайки дивом урятувався. Адже так? Кажи, якщо хочеш мати шаблю!

— Що ж, гаразд… Твоя правда, — козак встав і вклонився русалці. — Я і є той козак.

— Так чого ж не при тобі-то шабля була?

— Та була при мені шабля, — відказав козак, — тільки інша. А цю я беріг, подарунок це.

— Мабуть, хороша шабля, якщо в порівнянні з нею все, що я бачила в скрині, ти назвав «барахлом», — сказала русалка.

Козак кивнув і по хвилі спитав:

— Ну то де ж вона?

— Таж у човні ж! Озирнися! — засміялася русалка.

Козак озирнувся: шабля справді лежала в човні.

— Коли ж ти встигла?

— Та поки ти, козаче, ґав ловив, — сказала дівчина, — я тихенько ззаду підплила і поклала в човен.

Козак узяв шаблю і вийняв її з піхов. Клинок був сухий і анітрохи не поржавів: прості, без будь-якого оздоблення піхви були так ладно підігнані до шаблі, що вода всередину просто не могла потрапити. Простенька рукоять була скромно декорована сріблом, на клинку виднівся якийсь напис.

— Ззовні така неприглядна… — сказала русалка, бачачи, з яким трепетом козак оглядає шаблю.

Козак криво усміхнувся.

— Неприглядна, кажеш? А я тобі скажу, що ця «неприглядна» розрубає навпіл лицаря разом зі збруєю і конем, якщо вдарити правильно. Це — булат. Секрет його давно втрачений. Шаблю цю кували сім поколінь ковалів, останній з них, мій дід Семен, подарував мені її за… Втім, це не важливо. Важливо те, що іншої такої у всьому світі немає. Спасибі тобі, ніколи не забуду того, що ти зробила для мене.

Русалка підплила до човна і сперлася ліктями на борт.

— Та годі вже тобі! — Вона перегнулася через борт і взяла гребінь. — Краще давай навчи мене користуватися цією штукою.

Козак нахилився до русалки і швидко щось шепнув їй на вухо.

— Та ну! Оце і все?

— Ага.

— Зараз перевіримо…

Русалка прошептала щось над гребенем, і той клацнув, схрестивши зубчики. Потім прошептала ще раз, і гребінь розкрився.

— Тоді, козаче, все, ми квити, — засміялася русалка. — Бувай! — Вона відштовхнулася від човна. — Привіт Никодиму! — І зникла в темній товщі води.

Козак дістав із дна якір і вже зібрався було плисти, як раптом знову почув позаду себе русалчин голос:

— Гей, козаче!

Він озирнувся.

— А як же звуть тебе?

— Андрієм звуть.

— Дякую за подарунок, Андрію! — русалка помахала гребенем на знак вдячності, потім крутнулася, вдарила по воді хвостом і знову зникла під водою.


Тарас ЗАВІТАЙЛО ЗБРОЯ ВОГНЮ Повісті | Зброя вогню | cледующая глава