home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



4

Никодима не було вже другий тиждень. Усі жителі хутірця не на жарт непокоїлись, і підстави для цього були вельми вагомі.

Наступного вечора по від’їзді водяника повернулися Свирид і Явтух зі своїх бортів. І якщо до від’їзду на пасіку волосся на голові Свирида ще подекуди чорніло, то зараз він був геть сивий. Повернулися козаки без коней, ледве тримаючись на ногах.

Уночі на їхні борті напали. Свирид і Явтух почули, як дико іржуть коні, і вискочили зі сторожки. Місяць був уповні. Те, що вони побачили, було більш ніж жахливим: якісь кошлаті тварюки несамовито шматували коней, а на них самих напали дивні істоти, зовні схожі на людей — у якомусь лахмітті, з довгим скуйовдженим волоссям, ікласті…

Свирид і Явтух замолоду були запеклими рубаками, і, дякувати Богу, тієї ночі рука не підвела ні одного, ні другого… Ах, як вони наранок благословляли Андрія за те, що оздобив їхні шаблі вигадливим малюнком зі срібла!.. «Про всяк випадок», — сказав він тоді.

От випадок і нагодився. Відбиваючись від нечисті, козаки забарикадувалися в сторожці. Одному лише Богу відомо, що вони пережили тієї ночі! Погань ломилася у вікна і двері, ревіла, гарчала і вила до самого ранку. А з першими променями сонця все стихло. Козаки тоді ноги на плечі — і на хутір.

За час відсутності Никодима Андрій побував на стайнях у Дороша і забрав Коника. Козаки дуже засмутилися з того, що від них їде конюшний, і подарували на прощання Конику вороного жеребця-красеня.

Вітряк уже прижився на хуторі. Удень господарював на млині разом зі Степаном, а ввечері приходив на хутір перекинутися з Коником і Мурком у «дурня».

Через два тижні, якось під вечір, Никодим нарешті повернувся. Він вів свою Ряску, а поруч крокували двоє лісовиків.

Андрія з Гапкою у цей час на хуторі не було, решта мешканців займалися своїми справами, і коли прибулі вже перейшли місток, назустріч їм побігли двоє — Мурко і якась дивна істота. На зріст ця істота була трохи вища за Мурка, волосся на її голові більше скидалося на кінську гриву; вдягнена вона була у сіру сорочку і чорні штани до колін; ноги істоти були вкриті густою шерстю і закінчувалися не ступнями, а копитами; у великих синіх очах світилася радість.

Водяник і лісовики зупинилися коло перелазу. Мурко кинувся до Кулаки.

— Мурко! — радісно вигукнув велетень і вхопив малюка на руки.

А гриваста істота, підбігши до водяника, радісно заіржала і простягнула йому руку.

— Гм-м-м! Никодим-м-м! Здоров, друже! Живий!

Никодим посміхнувся і потис руку Коника.

— Живий, живий. І гостей ось привів, — сказав він, показавши на лісовиків.

— Спасибі, що Андрія за мене попросив, Никодим-м-ме!

— Я заради друга готовий на все, — щиро зізнався водяник.

Мурко, зістрибнувши на землю, скакав навколо лісовиків.

— Буль-буль привів друзів! — радісно скавчав він.

— Може, дасте у двір зайти? — сказав водяник. — Де Гапка й Андрій?

Коник махнув рукою у бік Дніпра.

— Гуляють. До вечері будуть, — відповів конюшний.

— Вечеря — це добре. — Никодим поплескав себе по череві. — Ми вже другий день, як перебиваємося чим попало… Живності в лісі ніякої немає, пішла вся… Коріння гризли… Ой, ви ж не знайомі! — спохватився Никодим. — Оцей гривастий — Коник, конюшний…

Коник махнув гривою.

— Оцей здоровань — лісовик Кулака, маленький — його брат Жменька.

Погань поручкалася, і всі зайшли в двір. Назустріч вийшов Вітряк.

— У! Справжній тобі шабаш! Уся погань у зборі! Привіт, лісовики!

— Здоров, Вітряку! — відповіли брати.

— Як ти, Никодиме? — Вітряк по-братськи поклав водяникові руку на плече.

— Та, погано…

— Я теж, — зітхнув Вітряк. — Ну, не те, щоб тут погано, а так, узагалі…

— Та я про те ж, — сказав Никодим і голосно крикнув: — Івасю, розсідлай Ряску!

Івась вийшов з хати.

— Знову! Дістали вже… А чого це ти, Никодиме, Ряску за вуздечку вів?

Водяник поманив хлопця пальцем і повчально сказав:

— Запам’ятай, Івасю: піший кінному не товариш.

Івась з подивом розглядав братів: лісовиків він бачив уперше.

— З лісовиками за вечерею познайомишся. А де баба Галя?

Івась кивнув на хату, на порозі якої з’явилися Явтух і Свирид.

— Бабо Галю! — гукнув водяник. — Накривайте вечерю, їсти страх як хочеться!

Баба Галя висунула з вікна голову.

— Ой, святий Боже! — скрикнула вона, сплеснувши руками. — Хоч ікону винось! Одна погань!

— Годі вам, — посміхнувся водяник, — Андрій де?

— Тут я!

Усі обернулися: Андрій з Гапкою переходили через місток.

— Ну, тепер точно накривайте! — гукнув водяник.

Козак і знахарка підійшли до юрби.

— Ну, Андрію, готуйся — нам є що тобі розповісти, — почав Никодим.

— Нам теж, — відповів Андрій, — за вечерею й поговоримо.

Під час вечері Никодим познайомив усіх з лісовиками і розповів про бій у лісі та про дивних істот, яких зустрічали лісовики.

Діди Свирид і Явтух підтвердили, що саме такі істоти напали й на них.

— Це вампіри, кровопивці, щось на подобу наших упирів, правда, менш небезпечні, — сказав Андрій. — Але раніше в нас їх було дуже мало і зустрічалися вони вкрай рідко. Швидше за все, вони прийшли з заходу… Щось їх сюди притягує… Вчора в лісі на мене напала ламія, чого в наших краях раніше взагалі не бувало…

— Чим це можна пояснити? — запитала Гапка.

— Як на мене, то серед нас декого не вистачає, — зауважив Никодим.

— І цей «дехто» — Мефодій, — раптом почулося з-за куща калини.

— Пташко? — обернулася Гапка. — Ти що, не знаєш, що підслуховувати — це погано?

— А я і не підслуховувала… — дівчинка вийшла з-за куща.

— Бігом спати, — гримнула Гапка.

Дівчинка слухняно розвернулася і пішла в хату.

— Пташка має рацію, — сказав Андрій, — я думаю, Мефодій зміг би багато чого пояснити…


Наступного ранку, щойно розвиднілося, баба Галя, як звичайно, пішла доїти кіз. Кози, — а їх було три, — стояли в невеличкому сараї. Подоївши кіз, баба Галя віднесла одне відерце з молоком до хати і повернулася по два інші. І ось не встигла вона увійти до сараю, як раптом скрикнула і на все горло загриміла:

— Ах ти чортяко, трясця твоїй лихій матері!.. От я тебе зараз!..

Із сараю вискочила дивна істота, на вигляд — наче козел. Тільки от вискочив той козел із сараю на двох ногах. Слідом за ним вибігла баба Галя. З моторністю, що ніяк не суміщалася з її габаритами та роками, вона з вилами в руках кинулася навздогін за істотою. І треба ж було такому статися, що саме в цей момент з хати вийшов Вітряк. Побачивши козлоногого, Вітряк кинувся за втікачем, схопивши на ходу дрючок, що валявся коло яблуні. Той помітив його і напіддав, але Вітряк, меткий, як блискавиця, швидко настиг козлоногого.

— Ой-ой-ой! — закричав на ходу козел. — Заберіть Вітряка! Заберіть!

І кинувся прямо до хати, на порозі якої показався Андрій.

— У-у-х! Козодій! От я тебе! — пригрозив Вітряк. — Іди сюди, дорогенький!

Козодій підбіг до Андрія і сховався в нього за спиною, а Вітряк, підбігши, почав тикати в козла, який стрибав за спиною козака, своїм дрючком.

— Ой, заберіть! — несамовито верещав Козодій. — Я ж нічого не зробив, кізок тільки подоїв…

— Кізок! — гримнула баба Галя, заходячи з іншої сторони і відрізаючи козлові всі шляхи до відступу. — Дай йому, Вітряку! — І, обернувши вили, теж заходилася тикати в Козодоя держаком.

— Та ж молочко у відеречках стоїть! Не чіпав я його, допомогти хотів.

— Годі вам, припиніть! — крикнув Андрій, якому набридло бути живою барикадою. — Розійшлися тут!

Баба і домовик відскочили, а Козодій присів коло порога, злякано переводячи погляд з баби на Вітряка і навпаки. На ґвалт усі повибігали з хат. Нечисть жила в окремій хаті, і вибігла у двір першою.

— Козодій, — сказав Мурко, — далекий родич Коника.

— Усі ми тут далекі родичі, — зауважив Никодим. — Що, знову напаскудив, чортяко рогатий? — звернувся він до Козодоя.

Баба Галя тим часом збігала в сарай і вийшла звідти, вкрай здивована, з двома повними відерцями молока.

— Ти глянь, не збрехав, нечистий! Ну, на цей раз прощаю, — баба Галя грізно глянула на Козодоя, — але щоб більше й духу твого біля моїх кіз не було!

— Як же це? — Козодій жалісно глянув на бабу. — Я ж Козодій, мені належить…

— Роги пообламую! — гнівно тупнула ногою баба.

Вітряк відкинув дрючок і діловито схрестив на грудях руки.

— Ти що це тут робиш? Га?

— А те, що й ти, — Козодій покосився на Вітряка. — Іти мені нікуди… Знаєш, скільки погані в окрузі розвелося?!. Минулої ночі ледве від кажанів відбився… Що ж мені — погибати, чи що? Андрію, — він благально глянув на козака, — візьміть мене до себе, у сараї житиму…

— Дам я тобі сарай! — крикнула баба Галя; інші мовчали.

Андрій знав, що взяти Козодоя і не підпускати його до кіз — це знущання, — однаково, що Вітряка не пускати до млина, а Коника — до конюшні. А кози-то були бабині!

Козодій приречено опустив голову.

— Ех, ви… Гаразд, тоді я піду…

Усі дивилися на бабу Галю. Козодій перескочив через перелаз і попрямував до містка. У душі доброї від природи жінки щось ворухнулося.

— Стривай, — гукнула вона.

Козодій обернувся. Баба зам’ялася.

— Та я нічого… живи… тільки от… — Вона поглядом обвела присутніх; Никодим їй кивнув, і його підтримала вся нечисть. — Тхне від тебе — мухи дохнуть! Помитися тобі треба… В сараї тобі жити не годиться, а до кіз я тебе брудного не підпущу… Іди сам, не то хлопці викупають!

Козодій, здавалося, не вірив своїм вухам.

— Так мені… можна залишитися? — здивовано запитав він.

— Можна, — відповів Андрій, — шуруй на Дніпро!

Козодою все ще не вірилося.

— То я… пішов… митися?..

— Давай, давай, — розсміявся Никодим, — а то ми й справді поможемо!

Козодій, радісно підстрибуючи, побіг до Дніпра.

— Андрію, — смикнула козака за рукав Пташка, — а він дійсно-таки чорт?

— Ні, Пташко, всього-на-всього дрібна нечисть. Хоч часом і шкодить, але кіз, за якими доглядає, в образу не дасть. І якщо в сараї Козодій — кажанові туди вхід заказаний. Та й узагалі він тварин любить.

— І птахів? — запитала дівчинка.

— І птахів, — підтвердив козак.

— Засранець, — буркнув собі під ніс Вітряк.

— Що? — перепитала Пташка.

— Нічого, — сказав Андрій і щосили стусонув Вітряка ліктем під бік.

Несподівано з заростей бузини знову показався Козодій. Увесь мокрий, — видно, таки встиг скупатися в Дніпрі, — він кулею перелетів через місток.

— Там… там… — почав він, захекуючись. — Не повірите!.. По стежці двоє йдуть: один низькорослий, лисий, з топором, а другий… А щоб мені роги відпали!.. Упир!!! Серед білого дня!.. Кого-кого, а їх я за версту чую!

— Мефодій! — радісно скрикнула Пташка і кинулася до містка.

Присутні тривожно перезирнулися.

— Мало там що… — занепокоєно сказала Гапка.

— Вітряку, зупини її! — гукнув Андрій.

Вітряк метнувся за дівчинкою, але в цей момент на містку показалися прибульці, і всі заспокоїлися: один із них справді був Мефодій.

Поруч з Мефодієм ішов чоловік — невисокого зросту, кремезний і лисий. Взутий він був у чорні шнуровані черевики, вдягнений у чорні шкіряні штани, оголені груди були хрест-навхрест перетягнуті широкими шкіряними ременями з металевими наплічниками, а з лівого боку висів величезний топір.

Зброя вогню

Пташка кинулася до Мефодія. Побачивши дівчинку, упир запосміхався і пришвидшив крок.

— Як ти виросла за ці два роки, як розцвіла! — сказав він, обіймаючи Пташку.

— Здрастуй, Мефодію! — радісно вигукнула дівчинка. — Чому тебе так довго не було?

Упир легенько відсторонив Пташку.

— Справи були, — відповів він і оглянув тих, що зібралися в дворі. — Цього і слід було очікувати… Усі стягуються сюди… Ходімо, — сказав він своєму супутнику.

Андрій відразу відзначив про себе, як змінився упир: завжди беззбройний, зараз Мефодій був озброєний довгим вузьким мечем, який постукував об його чобіт; сам упир схуд і змарнів.

— Здоровенькі були, — сказав він, переступаючи через перелаз.

— Добхого дня, — прокартавив його супутник низьким, але приємним голосом.

— Це мій товариш гном Нікель. — Упир вказав на лисого, і той вклонився. — По-нашому говорить, мова йому наша сподобалася, от і попросив, щоб я навчив.

— Дуже гахна мова, — підтвердив ґном.

З-за спини Кулаки вийшов Мурко.

— Здр-р-растуй, Нікелю, — промурчал він.

— Мухко! — очі гнома зробилися круглими. — І ти тут! Який я хадий, шо ти живий!

Кулака здивовано витріщився на ґнома.

— Як?.. Звідки ти знаєш, що він Мурко? Адже це я його так назвав!

Нікель захитав головою.

— Мухко може читати і пехедавати думки на відстані, і пхосто підказав тобі, як його назвати. Находність, до якої він належав, називалася мухки… — Ґном раптом змовк і гірко зітхнув. По хвилі продовжив: — Він — останній з мухків, і тому відмовився від свого імені. Називається тепех пхосто — Мухко. Він далекий ходич ельфів.

— Я думав, що ельфи — це казки, — здивувався Андрій.

— Тепех — так, — сказав ґном. — У наших пехеказах говохиться, що багато тисяч хоків тому ельфи попливли кудись за море. Мухки плисти з ними не побажали і залишилися тут.

— І що ж трапилося з його народом? — сумно запитала Гапка.

— Всього їх було не більш ніж півтохи сотні. Жили в гохах по сусідству з нами, вихощували мохкву на схилах.

Мурко понурив голову.

— На їхнє селище напали вампіхи. Михні мухки не сподівалися нападу і загинули всі. А він був у гостях у нас і вхятувався. Повехнувся в село, а там…

— Смер-р-рть і жах… — сказав раптом Мурко, і в очах малюка заблищали сльози. — Я втік…

— Мефодію, що кругом відбувається? — запитав козак упиря. — Ти можеш бодай щось пояснити?

— Можу, — сказав той.


предыдущая глава | Зброя вогню | cледующая глава