home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



1

Погожий літній ранок був сповнений радісним щебетом птахів. Сонце ще тільки зійшло і не встигло висушити росу, краплі якої сріблилися і грали всіма барвами веселки на гичці молодої моркви, що рівними рядочками росла на грядці. Морква цього року вродила нівроку, але гичка її місцями чомусь в’яла і сохла, а так — диво що за морква була! Поряд з грядкою моркви росли, низько схиливши важкі голови, цибаті соняшники, а коло них стояло опудало. Звичайне таке собі опудало — два ціпки, збиті навхрест, сорочка і бриль. Поставлене тут, воно, очевидно, повинно було відганяти настирних горобців від соняшників, але обов’язків своїх явно не виконувало: просто на брилі сидів маленький, миршавий горобчик і чистив пір’ячко. Потім, виказавши, мабуть, у такий спосіб свою зневагу до опудала, він справив свою природну потребу і полетів геть. А опудалові-то що?

Раптом у кущах біля грядки щось зашаруділо, сполохавши зграйку горобців, що сиділи на бузині. Гілки кущів розступилися, і відтіля визирнула мордочка звіряти, схожого на кота: чорна шерсть, білі «окуляри» навколо очей, трішечки видовжений носик і пишні вуса. Принюхавшись, звірятко обережно вилізло з кущів. Воно було маленьке, стояло на задніх лапках, тобто, правильніше було б сказати, — на ніжках, які, щоправда, мали всього по три пальці, і — що найцікавіше — було вдягнене — в смугасті штанці до колін і червону в білий горошок сорочечку з коротенькими рукавами. Руки й ноги його також були вкриті чорною, лише подекуди поцяткованою сірим, шерстю, а ззаду, просто зі штанців, стирчав смугастий хвостик. Словом, кумедне було маля…

Озирнувшись на всі боки, звірятко підстрибом побігло прямо до морквяної грядки. Потім акуратно пройшло між рядків, сіло, випрямивши ніжки, під опудалом, дістало з кишені штанців невеликий ножик і поклало поруч. Куцими рученятами, на яких, до речі, теж було по три пальці, маля вхопилося за морквяну гичку і висмикнуло морквину з землі. Почистило її ножиком і заходилося гризти. Швидко схрумавши морквину, воно встромило гичку на місце і вже взялося за другу, як раптом над його головою пролунав сміх.

— Тепер усе ясно! — ні з того ні з сього заговорило опудало чоловічим голосом.

Звірятко стрепенулося і намірилося було втекти, але раптом опудало огорнулося туманом, а коли туман розсіявся, на його місці постав козак, який умить вхопив ласуна за шкірки.

Зброя вогню

На козаку були червоні шаровари, червоні чоботи і біла сорочка нарозстіб. На вид козак був ще досить молодим, але чуприна його вже помітно сріблилася сивиною.

— Хто такий будеш? — запитав він у звіряти.

Звірятко задригало ніжками.

— Мур-р-рко, — пропищало воно. — Пусти!

Козак знову розсміявся:

— І що ж це ти тут робиш, Мурку?

Маля пручалося, намагаючись вирватися.

— Мур-р-ркву їм!.. Пусти!

— Отже, шкідник.

— Сам шкідник! Пусти!

Звірятко щосили запручалося, і козак злегка труснув його, щоб хоч трохи втихомирити.

— Ану цить! Не бійся, нічого я тобі не зроблю, от тільки з’ясую, хто ти… Підеш сам чи мені тебе нести?

Звірятко затихло і понурило голову.

— Мій ножик упав… Пусти, сам піду…

Козак опустив його на землю, звірятко хутко відшукало в гичці свій ножик, сховало в кишеню і вирячилося на козака. Ростом воно було козаку до пояса.

— Ну що, підемо, Мурку?

Мурко кивнув.

— Ну, давай, уперед!

Але звірятко заперечно закрутило головою і простягло козакові свою ручку.

— За руку, чи що, вести?..

Мурко знову кивнув.

— Ну ти даєш!..

І козак, взявши малюка за руку, попрямував до хат, що біліли в долині.

— І звідкіля ти тут узявся такий, га, Мурку? — запитав козак у звіряти.

Той вільною ручкою підтягнув штанці, що трохи сповзли, і відповів:

— З др-р-рімучого лісу.

— З дрімучого лісу?

— Угу.

— І що ж ти там робив?

— Я там жив.

Козак і малюк наближалися звивистою стежиною до трьох хат, круг яких росли молоді фруктові дерева і які навколо були обнесені плетеним парканом.

— То хто ж ти такий? Ніколи такого чуда не бачив! — не вгавав козак.

— Я — Мур-р-рко… Зір-р-рви мені сонях, — раптом попросило звірятко, — я не дістаю, а ножик не бер-р-ре…

Козак на ходу зірвав сонях і простягнув йому.

— Тримай.

Малюк одразу відпустив руку козака і заходився потрошити сонях і лузати насіння.

Тільки трохи наблизившись до хутора, козак зміг побачити, що за ним з цікавістю спостерігають майже всі мешканці хутора Дніпровий — того самого, що його кілька років тому спалили татари. А козак, що вів за собою дивного малюка, як ви вже здогадалися, був не хто інший, як характерник Андрій на прізвисько Сивий, який ось уже другий тиждень гостював у знахарки Гапки. Козак та дивне маля не цікавили тільки двох старих козаків, Свирида і Явтуха, і то лише тому, що їх зовсім не було на хуторі: ще вчора вранці вони відправилися на свої борті й очікувалися тільки завтра ввечері. А всі інші були тут: Солоха зі своїм сином Тимком, Гапка, сироти-двійнята Остап і Соломія, Пташка, Івась, який за останні два роки зробився статним парубком, геть посивіла, але така ж весела баба Галя, мірошник Степан і, звісно ж, водяник Никодим — з довгим оселедцем і вусами — ну вилитий запорожець!

Козак і дивна маленька істота підійшли до тину, і першою кинулася до них Пташка:

— Ой, дивіться який кумедний малюк!

Малюк, помітивши людей, облишив сонях і запитально подивився на Андрія.

— Іди, не бійся, тут тебе ніхто не скривдить.

Малюк слухняно попрямував до тину. Спритно перестрибнувши через перелаз, він зупинився і з цікавістю став розглядати людей. Коли погляд його зупинився на Никодимові, малюк, вказавши пальчиком на водяника, кумедно сказав:

— Буль-буль!

— Ти диви! — добродушно засміявся Никодим. — Узрів, хто я! Вгадав, малюче, я водяник. А ти хто будеш?

— Мур-р-рко.

— Гм… Не чув про таких. Звешся так, чи народність така?

Малюк, нічого не розуміючи, закліпав.

— Не розуміє, — констатував Никодим.

Гапка підійшла до малюка і присіла навпочіпки.

— Відкіля ти?

Мурко показав рукою в південно-західному напрямку.

— Із др-р-рімучого лісу.

— Думаю, з Чорного або з Чути, — сказав Андрій, дивлячись у бік, куди вказав малюк, — але я про таких, — він перевів погляд на малюка, — ніколи не чув.

А Пташка була в захваті від Мурка.

— Який гарненький… Ми ж залишимо його в себе?

Гапка й Андрій перезирнулися.

— Гадаю, він заблукав, — діловито сказала Гапка. — З усього видно, що він зовсім непристосований для життя в лісі.

— Я теж так думаю, — кивнув Андрій, — ти заблукав, Мурку?

Малюк кивнув.

— У лісі жив один? — запитала Гапка.

— Ні. Зі Жменькою і Кулакою, — відповів Мурко.

— Стривай-но, — стрепенувся Никодим. — Це з лісовиками*, чи що?

— Вони добр-р-рі, — промуркотів Мурко.

— Ясна річ, що добрі! — вигукнув водяник. — Я їх знаю. А чого ж пішов від них?

Мурко тривожно озирнувся.

— Лихі часи настають. Там, відкіля я, зовсім зле і ще гірше буде, — сказав малюк і, опустивши голову, додав: — Багатьох не стане…

Гапка з тривогою вдивлялася в очі маляті.

— Про що це ти, Мурку? — запитала вона, але малюк знову взявся за сонях.

Раптом у розмову втрутилася баба Галя.

— Дайте спокій малому! — вигукнула вона. — Дивіться, як соняхом давиться! Голодний, мабуть… Хіба одною морквою наїсися… — І запитала в малюка, склавши руки на своєму чималому животі й добродушно всміхнувшись:

— Їсти хочеш, маленький?

Мурко подивився на неї і ствердно кивнув.

— Ану, дівчата, гайда на стіл накривати! — зичним голосом скомандувала вона. — А я затим напою нашого гостонька молочком.

Жінки відправилися накривати на стіл, Степан пішов до млина, а діти оточили Мурка. Андрій і Никодим сіли на лавку під тином і закурили люльки.

— Як думаєш, про що це він? — з відчутним занепокоєнням запитав Андрій водяника.

Никодим у задумі почухав потилицю.

— Не знаю… Я і сам…

— Що? — Андрій пильно подивився на водяника.

— Не знаю… — зітхнувши, знизав плечима той. — Не по собі якось мені… Нуджуся я…

— Може, в Дніпро тягне? — запитав козак.

Никодим підняв голову й задивився в небо. Над хутором ширяла пара шулік.

— Та ні… Розумієш, не можу пояснити… Почуваюся так, ніби от-от щось має статися… — Потім, трохи помовчавши, сказав: — Я відправлюся в Чорний, знайду Жменьку й Кулаку…

— Навіщо? — запитав Андрій.

— Нутром чую… недобре щось має статися… Кругом уся погань переполошилася… Я тиждень тому у Коника був, він теж нудиться, запивати почав, до нас проситься…

Андрій здивувався:

— З якого б це дива? Адже ж у курінній козацькій стайні живе… Плів би собі коси коням та кажанів уночі відганяв… У нас всього четвірко коней!

Никодим зітхнув:

— Ну, не знаю я… проситься, і край… То як, можна його забрати?

Андрій задумався.

— Коник — погань нешкідлива, я б навіть сказав, корисна, але я про всяк випадок у Гапки спитаю.

— Спитай, — кивнув водяник. — Я теє… снідати, мабуть, не буду… Івасю! — голосно крикнув він.

— Що тре’? — з хати визирнула голова хлопця.

— Сідлай Ряску, я їду. — І знову до Андрія: — До Чорного за два дні доберуся, понад річкою піду, лозами, але ж поки цих лісовиків знайду… Хто його знає, де зараз їхній барліг… Словом, десь через тиждень повернуся…

Івась вивів порску ворону кобилу, осідлану дорогим сідлом, а Никодим тим часом, перевалюючися з ноги на ногу, сходив у хату по шаблю і бойовий топір. Вогнепальної зброї водяник терпіти не міг.

Андрій мимоволі всміхнувся, коли кривоногий водяник спритно видерся на спину граціозної тварини.

— Гарна в тебе кобила, Никодиме, — сказав.

— Ми це знаємо, правда, Рясочко?.. — Водяник поплескав коня по шиї. — Ну, бувайте! — І різко смикнув віжками: — Вйо, Рясю!

Кобила перестрибнула через перелаз, простукотіла копитами по містку і за якусь мить зникла в кущах бузини.


предыдущая глава | Зброя вогню | cледующая глава