home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



10

І знову неосяжні простори Великого Лугу… Як легко загубитися людині в цьому шаленстві природи! Скільки незвіданого приховують у собі дикі землі цих просторів! Що пам’ятають вони? Хто ходив ними колись, у сиву давнину? Безстрашні й непереможні амазонки, дикі сармати, кочівники-скіфи, а тепер-от — козаки — такі ж нескоримі й зухвалі у діях своїх навіть перед самим султаном османським; такі, що над усе ставлять волю свою та січове своє товариство. Тому-то й оселилися вони тут, де й сам чорт їх не дістане, — у диких, неозорих степах і безкрайніх просторах Великого Лугу.

На просторах Великого Лугу розкидано безліч невеличких круглих острівців-лісочків, що їх козаки називають «кругляками». На одному з таких кругляків і був згаданий Андрієм козацький зимівник. Зроблений він був на совість, хоча покрівля вже місцями й обвалилася, а паркан-частокіл подекуди погнив. Проте навіть зараз із ним годі було й порівнювати інші зимівники, більшість з яких — це всього-на-всього вириті землянки, обкладені зсередини колодами і сяк-так облаштовані. У зимівники зазвичай перебиралися зимувати козаки-втікачі, яким у містах залишатися було небезпечно, або ж просто ті, кому була мила-люба самотність. А бувало, селилися й козаки з родинами. Таких козаків називали «сиднями», і таким колись був Явтух, — він і збудував цей зимівник. Правда, покинув він його давно. Жінка його вмерла ще молодою, а двоє синів загинули десь під Трапезонтом. І перебрався дід спершу на Січ, а відтіля, пораненого, перевезли його на хутір Дніпровий, де він і залишився старість доживати.

Ох, як давно вже ніхто не запалював у цьому зимівнику каганця! Але цієї ночі, ночі перед Купалою, тьмяне світло каганця знову освітило старі, запліснявілі стіни.

Ще коли в зимівнику жив дід Явтух, тут було не так щоб аж, але доволі затишно, а зараз обстановка була більш ніж убогою: піч, дві лавиці та стіл. За столом сиділи троє: характерник Андрій, знахарка Гапка та упир Мефодій. Їхні обличчя освітлював імпровізований каганець — мисочка з олією та вмочена в неї мотузка. У землянці панувала напружена тиша, і лише час від часу її порушувало виття вовків, що блукали десь болотами у пошуках їжі.

— Господи, скоріше б уже почалося, — прошептала Гапка.

Упир і козак мовчали; було чути, як потріскував гнотик каганця.

— Який дивний збіг, — порушив нарешті тишу Андрій, — ця тварюка повернеться на землю саме на Купала.

— Та ніякий це не збіг, — прошептав Мефодій, — цієї ночі усяка погань волю на землі має, і демона викликати — простіше простого. Тому-то ми з Гапкою і зробили це на Купала, рівно рік тому.

— Зрозуміло, — сказав Андрій. — Чуєш, Мефодію, а як же він сюди прийде, коли ми його не викликали?

Замість Мефодія відповіла Гапка:

— Він тепер прийде будь-куди, де є я, адже я його вже викликала, і тепер кровно зв’язана з ним. Я його провідник у цей світ…

І знову запала гнітюча тиша. Андрій стиснув рукоять шаблі.

— Ми мусимо його покінчити, — сказав він і сам здригнувся від цих слів.

— Мусимо, друже, мусимо… Інакше ходити нам упирями по цій землі, без надії на порятунок і відраду, аж до самого Страшного Суду… — невтішно мовив Мефодій.

Раптом надворі почувся тяжкий, повний болю і розпачу жіночий стогін. Усі глянули у вікно. Крізь мутний риб’ячий міхур проглядало чиєсь обличчя.

— Ох, без відради… — простогнав той-таки жіночий голос, і обличчя — явно жіноче — наблизилося впритул до міхура.

Андрій, Мефодій і Гапка закам’яніли.

— І без порятунку! — крикнув той же голос і за якусь мить жіноче обличчя різко змінилося: воно витягнулося, рот розкрився, і два гострих ікла розпороли міхур. Затим мара зникла, і в ту ж хвилину в провалі даху мигнула якась тінь. Гапка вигукнула заклинання, і каганець яскраво спалахнув, освітивши всю землянку. У кутку, біля купи сухого очерету, що обвалився з даху, стояла красива чорноволоса жінка. Великі виразні карі очі швидко зміряли поглядом присутніх і зупинилися на Мефодію. З огляду на зовнішність, вона була татаркою: загострені вилиці, продовгуватий ніс, тонкі й темні, як сама ніч, губи.

— Це не він! — вигукнула Гапка.

У відповідь жінка так моторошно розреготалася, що в Гапки мурашки по спині забігали.

— Це та сама відьма, — прохрипів Мефодій.

— Відьма? Я? — знову розреготалася жінка. — А колись же була коханою, єдиною!.. Може, обіймеш мене, Мефодію?.. Стільки літ не бачились… Сто, а мо’ й більше?

— Будь ти проклята! — крикнув Мефодій, а жінка хижо ощирилася, зблиснувши іклами.

— Це така твоя подяка, Мефодію? Я дала тобі вічне життя!

— Ти дала мені вічні муки! — Мефодій зробив кілька кроків уперед. — І я розірву тебе на шматки!

Відьма розсміялася.

— І ти зможеш підняти на жінку руку?

— А ти не жінка! — просичав Мефодій і відразу ж перетворився на упиря.

Він кинувся на відьму. Та різко сахнулася вбік, крутнулась на місці, і Гапка з Андрієм переконалися, що Мефодій мав рацію: це була зовсім не жінка, а потвора, схожа на Мефодія-упиря, тільки стократ огидніша. Паща її була всіяна іклами, які подекуди протикали щоки і губи, шерсть зібгалася і клоччям звисала на обдертих, ребристих боках. Потвора дико заверещала і кинулася на Мефодія. Той вистрибнув у провал даху, а упириха кинулася за ним. І тієї ж миті надворі почувся страшний гуркіт, двері злетіли з петель, і на порозі з’явилася істота, яку воістину могли породити лише незбагненні глибини пекла.

Це був той, на кого вони чекали. Величезний на зріст, демон статурою своєю трохи нагадував чоловіка: могутні, вкриті густою чорною порослю груди, міцні, м’язисті руки та широкі, кремезні плечі, з-за яких виглядали гігантські кажанячі крила… Лише обличчя істоти було далеко не людським: на неприродно видовженій маківці голови маснилося зализане назад чорне волосся, масивна нижня щелепа видавалася вперед і була всіяна дрібними гострими зубами, верхня щелепа була трохи приплюснута і з неї стирчали два ікла, кожне завбільшки з кинджал. Замість носа зяяла чорна діра. Розріз очей був не горизонтальним, а вертикальним, зіниці горіли пекельною злобою.

Якусь хвилю постоявши на порозі, демон заревів і кинувся на Гапку. Андрій спритним рухом відіпхнув жінку вбік, і тієї ж миті в повітрі просвистіла шабля. Але демон виявився на подив спритним, і клинок залишив лише незначний слід на його могутніх волосатих грудях. Демон несамовито заревів і, обернувшись вихором, пронісся по землянці, змітаючи все на своєму шляху. Вдарившись об стіну, вихор ущух і зробився чоловіком, як дві краплі схожим на того, якого змальовував Мефодій, — високим, вродливим, із зализаним назад і зібраним у хвіст чорним волоссям, у чорному плащі, у шкіряних штанях і чорних до колін чоботях. З лівого боку висіла довга шпага.

— Я чув про цей клинок, — загробним голосом заговорив він, — але не думав, що він справді існує…

Знадвору, крізь зяючий у даху провал, долинало моторошне виття, гарчання і лопотання крил.

— Ну зовсім як діти! — сказав демон.

Андрій чекав, виставивши шаблю перед собою.

— Годі патякати! — крикнув він. — Або нападай, або захищайся.

І Андрій ступив крок уперед.

— Ш-ш-ш! Тихше, тихше, чоловіче! — Демон підняв пазуристу руку, ніби просив слова. — Давай домовимося. Твоя шабля, звичайно, може тяжко ранити мене, і мені це ні до чого… Але в тебе проти мене шансів ще менше. Я меткіший, спритніший і сильніший. Віддай мені цю відьму і йди з миром. Хочеш, забирай собі цього упиря-недоробка, але відьму віддай мені… То як, домовилися?

Андрій перехрестив шаблею повітря.

— А що б ти здох, тварюко! До неї ти підступишся тільки через мій труп!

Демон злобливо посміхнувся.

— Як скажеш, ти не залишаєш мені вибору… — І він дістав з піхов шпагу, лиховісно блиснувши її лезом.

Андрій не ворухнувся.

— У тебе хороший клинок, чоловіче, але й мій не гірший, — демон знову підступно посміхнувся, зблиснувши іклами. — Рани від цієї шпаги такі ж небезпечні, як і від моїх іклів, так що нарікай потім сам на себе.

— Гапко! — крикнув Андрій. — Тримайся в мене за спиною!

Демон напав першим. Шабля і шпага схрестилися, і обидва бійці закружляли по землянці у зловісному танку.

— Віддай мені відьму, поки не пізно, — засичав демон, нападаючи на козака.

— А кіл тобі під хвіст, покидьку! — відповів йому Андрій, відбиваючи його майстерні удари.

Демон, як і попереджав його Мефодій, справді був дужий, спритний, бився запекло, і Андрій розумів, що шанси його досить мізерні, та все-таки… Демон рік не був на землі, тож сильно ослаб, до того ж він уже був поранений. Рана, завдана демону, сильно кровоточила, і він починав потихеньку здавати, але й в Андрія сили танули, як сніг. Швидкість бою була неймовірною, і на якусь мить бійці навіть відскочили один від одного.

Андрій, віддихуючись, хрипло сказав:

— Скоро світанок… і доведеться тобі… поганцю… забратися під три чорти… у своє пекло!..

— Правда твоя… чоловіче… — важко дихаючи, прошипів демон, — але я можу почекати… ще рік…

Андрій розсміявся:

— І повернешся через рік таким немічним, що Гапка з тобою і без мене впорається! Як твої груди? Не сверблять від моєї шабельки?

Демон люто заревів і кинувся на Андрія, але той викрутився і пройшовся клинком по спині демона. Чи то по інерції, чи від несамовитого болю, демон вмить ока розвернувся, шаленим махом вибив шаблю з рук козака й завдав йому блискавичного удару рукояттю в щелепу Андрій мов пір’їна відлетів до дверей, вдарився об одвірок і болісно скрикнув: праве плече його наскрізь простромив уламок одвірка. Козак щосили смикнувся вперед, але уламок міцно тримав його.

— Ну от і все, тепер тобі кінець! — Демон вишкірився, мов скажена собака. — Сконаєш іще до схід сонця!

Він кинувся на козака, але в цей момент з провалу даху стрибнула чорна постать і встала між демоном і козаком. Клинок шпаги, спрямований демоном прямо в серце Андрія, наскрізь простромив Мефодія і лише злегка вколов козака. Сторопівши, демон на мить застиг, і саме ця мить стала для нього фатальною: з відчайдушним криком «Сконай сам!!!» Гапка з неймовірною силою всадила Андрієву шаблю демону між лопаток, проткнувши його наскрізь…

Від страшного й несамовитого ревіння здригнувся, здавалося, світ. В мить ока розвіялася полуда людської подоби демона, і він знову зробився монстром. Ще через мить його всього обхопив вогонь — пекельний і вічний вогонь покути — і він, палаючи й конаючи, розчинився в повітрі…

Перед Гапкою постав голий Мефодій — весь у рваних ранах і зі шпагою в грудях.

— Я вбив упириху… Я… наштрикнув її на частокіл…

Мефодій безсило опустився на коліна. Шпага раптом засичала і вмить ока випарувалася. Андрій зробив ще одну спробу звільнитися, дико рвонувся і, скрикнувши, впав поруч з Мефодієм.

Гапка опустила шаблю.

— Допоможи йому, — тихо сказав Мефодій і відповз трохи вбік.

Андрій лежав без тями. Гапка опустилася на коліна і розірвала його закривавлену сорочку: рана була страшною, але, з усього видно, виліковною. Жінка приклала долоню до рани і заходилася щось нашіптувати. Кров струменіти перестала. Гапка дістала зі своєї торби якесь зілля і смужку чистого полотна. Швидко змішавши трави, вона приклала їх до рани і перев'язала плече.

— Андрію, — вона злегка поторсала козака. — Андрію!

Козак відкрив очі, відразу підвівся, спершись ліктем на здорову руку, і пошукав поглядом Мефодія. Той лежав на підлозі долілиць.

— Він живий? — ледь чутно мовив Андрій.

Упир лежав нерухомо.

— Не знаю… він… здається… не дихає… — Гапці на якусь мить заціпило, а потім вона тоненько заскиглила: — Він усіх нас врятував…

— Не кигич, живий я, — зненацька простогнав упир, і Гапка кинулась до нього.

Андрій допоміг їй перевернути упиря на спину. Все його тіло було вкрите кривавими ранами, на грудях були вирвані цілі шматки плоті, місцями біліли ребра.

— Андрію, прикрий мене… — прошептав упир.

Андрій зірвав з себе залишки сорочки і прикрив ними нагого упиря.

— Чому ти… ще тут… Мефодію? — запинаючись, вимовила Гапка — сльози все дужче й дужче душили її.

— Не знаю… До світанку ще довго?

— Уже світає, — невтішно відповів Андрій.

— Винеси мене надвір і прив’яжи до стовпа, — тихо попросив упир.

— Та ти що, Мефодію?! Чи ти при своєму розумі?! — з жахом скрикнула Гапка.

— Андрію, мене покусали… — Упир благально глянув на козака. — Проткнули клятою шпагою… Демона вже немає, а я все ще тут… Я не хочу бути «доробленим», розумієш?

Андрій стиснув його руку.

— Давай, — видихнув упир.

Андрій з Гапкою витягли напівживого Мефодія надвір. На сході сіріло небо, і Андрій на мить засумнівався.

— Роби, — голос упиря був тихим, але рішучим.

Мефодія прив’язали до стовпа.

— Якщо я згорю, — попросив він Гапку, — прочитай над прахом моїм молитву… Багато добра ти людям зробила… Бог почує тебе…

Гапка ледь стримувалася, щоб не розридатися з надмірної розпуки.

— Прости нас, Мефодію, — прошептала вона.

— І ви мене простіть… — сказав упир і закрив очі. — Тепер ідіть… Залиште мене одного…

Гапка й Андрій повернулися в землянку. Ноги в Андрія раптом підкосилися, і Гапці довелося підхопити його, щоб не впав. Так, обійнявшись, вони й опустилися попри стіні на підлогу. Гапка припала до Андрієвих грудей і заплакала.

Надворі невблаганно світало. Коли перші сонячні промені торкнулися вікна зимівника, нелюдський крик сколихнув ранкову тишу. Гапка й Андрій вибігли. Коло стовпа сидів прив’язаний Мефодій. Він був нагий. На тілі його не було жодної рани. В очах його стояли сльози.

— Мефодію! Живий! — радісно скрикнула Гапка, кинулася до нього і розв’язала мотузки.

— Ні, — похмуро відповів Мефодій, — мертвий… Відвернися, Гапко.

Мефодій встав і попрямував до землянки. Андрій стояв на порозі й очам своїм не вірив — живий!

— У мене там одежа, запасна, — сказав Мефодій, наблизившись до землянки.

— Так, — кивнув Андрій і дав йому дорогу.


предыдущая глава | Зброя вогню | cледующая глава