home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



9

До козацького поселення загін прибув, як і пророчив Мефодій, майже під ранок. Козаки розмістили біженців в окремому курені з невеликою грубкою, яку відразу ж розтопили, а самі пішли в загальний курінь сушити одяг.

Отаман Дорош разом з Андрієм вели допит полоненого татарина. Той сидів на лавці зі зв’язаними за спиною руками. Курінь тьмяно освітлювали дві лампи, що стояли на столі.

— По-нашому говориш? — підступився до татарина Дорош.

Худий нукер з ріденькими вусиками, жовтим пергаментним обличчям і вузькими щілинками розкосих очей презирливо скривився.

— Андрію, запитай його, де збирається головний загін.

Андрій повторив питання по-татарськи.

У відповідь на це татарин плюнув на підлогу під ноги отаманові.

— Розкажи-но йому, що ми зараз з ним зробимо. Тільки розпиши якнайкраще!

Андрій гидливо усміхнувся і почав щось швидко говорити по-татарськи. Речі, про які говорив козак не обіцяли нічого хорошого полоненому, але на його обличчі не ворухнувся жоден м’яз. Він продовжував спокійно дивитися на козака, а коли той закінчив, кинув у відповідь кілька коротких фраз і усміхнувся ще огидніше, ніж Андрій.

— М-да-а-а-а… — протягнув Андрій. — Розв’язати йому язика буде нелегко…

— Але ми спробуємо, — сказав отаман. — Поклич-но, Андрію, сюди Івана Колія, побачимо, якої тоді заспіває цей пес…

Андрій уже подався був до виходу, але в цей момент відчинилися двері, й на порозі з’явився Мефодій.

— Як успіхи? — запитав він, кивнувши на татарина, а той, почувши його голос і не маючи можливості побачити лице Мефодія, якось дивно стрепенувся.

— Поки що мовчить, — відповів Андрій, — але ми зараз Колія позвемо, а тоді…

— О! — раптом перебив Андрія Мефодій. — Давній знайомий! Упізнаєш мене? — упир виступив на світло, звісно, не відкинувши при цьому тіні.

Татарин дико витріщив очі. Мефодій присів навпочіпки в кількох кроках від татарина.

— По баньках бачу, що впізнаєш… Та й я тебе запам’ятав… Не треба, хлопці, Івана, — сказав він, пильно дивлячись в очі бусурману. — Що ми, звірі, чи що… Я сам спробую!

Козаки тільки плечима стенули.

— По-нашому говорить?

— Ні, начебто, — відповів Андрій.

— Гаразд, гаразд… Приступимо.

Мефодій став повільно наближатися до татарина, той одразу зіщулився і завовтузився на лавці. Упир зупинився у двох кроках від полоненого.

— Дивися! — сказав він і підняв угору руку.

Пальці на руці раптом почали неприродно видовжуватися, шкіра потемніла і вкрилася шерстю, гачками витягнулися міцні чорні пазурі. Упир підняв другу руку — ті ж метаморфози відбулися і з нею. Потім і обличчя упиря почало темніти, видовжуватися, набувати дивної трикутної форми і вкриватися шерстю. У розширених і чорних, як смола, очах упиря прорізалися вертикальними щілинками вогненні зіниці. Одяг на Мефодію пішов по швах, і показалося тіло, вкрите чорною лискучою шерстю. За спиною розправилися кажанячі крила.

Упир розкрив вузьку, зубату пащу і жахливо зашипів, висолопивши червоного, як кров, язика. Потім він блискавкою кинувся до татарина, схопив його своїми пазуристими лапами і почав щось швидко говорити йому по-татарськи, час від часу перериваючи свою тираду лиховісним шипінням. Опісля кинув блідого, як небіжчик, нукера під ноги козакам. Той, гепнувшись, припав до ніг козаків і, цілуючи чоботи, закричав по-українськи, щоправда, з відчутним бусурманським акцентом:

— Пощадіть! Не допустіть! Я все розкажу! Верст за тридцять від того хутора, що ми спалили, буде збір… Всього триста чоловік кінноти… В степу, де яри починаються, три баби кам’яні стоять… Вони одні там на всю округу… Показати можу! Через три дні збір!

Татарин не припиняв плазувати перед козаками, які ошелешено дивилися на нього.

— Ти диви, по-нашому заговорив… — першим оговтався Андрій.

Мефодій тим часом набув звичайної, людської подоби.

— Одяг принесли б, га? А то, чого доброго, ще Гапка зайде — цей он як репетував.

— Та я й сам мало не обгирився, — геть чужим голосом сказав Дорош, дивлячись на Мефодія. — Що ти йому такого наговорив?

— Е, пусте, — махнув рукою упир.

— Андрію, так що він йому говорив?

— У-у! — прокашлявся Андрій. — Не дивно, що він по-нашому защебетав…

Дорош усе ще запитально дивився на Андрія.

— Він сказав, що зачинить його в цьому курені, прив'яже до лавки і щоночі — багато ночей — буде приходити до нього і висмоктувати його кров, а в ніч, коли він уже майже стане упирем, посадить його на осиковий кіл.

— Ясно, — сказав Дорош. — Ну, а так що обіцяв?

— Швидку смерть, — відповів Мефодій.

Татарин трохи оговтався і сидів, похмуро втупившись у підлогу. Дорош покосився на нього.

— Що ж, «допомога» його нам більше не потрібна. Знаю й без нього, де ті баби стоять. Значить, будемо кінчати його… Я відправлю гінців збирати людей. Візьмешся за нього сам? — запитав отаман Андрія, вказавши кивком голови на татарина.

— Авжеж, — відповів Андрій.

Упир сяк-так прикрився ганчір’ям, що залишилися від його одягу.

— Стривайте, дайте я вийду, — сказав він, — не можу на це дивитися.

— Дивний ти упир, Мефодію, — не без подиву глянув на нього Дорош.

— Я знахар, — сказав упир і зачинив за собою двері.

— Вставай, — коротко кинув Андрій татаринові.

Татарин слухняно піднявся.

— Йди до дверей.

Нукер повільно направився до виходу. Андрій штовхнув двері рукою, пропускаючи татарина вперед. Обоє вийшли з куреня. Буря вщухла, і над їхніми головами сіріло досвітнє небо. Андрій перерізав мотузки, якими зв’язали бранця, і простягнув йому кинджал.

— Тримай, татарине, це твій останній шанс.

Татарин узяв клинок.

— Інна лілахі ау інна ілайхі раджі уна, — промовив він і встромив кинджал собі в серце. Тіло повалилося на землю, смикнулося і затихло.

Андрій вийняв кинджал з грудей мерця і двічі встромив у землю, очищаючи від крові.

— «Воістину ми належимо Богові і повертаємося до нього!» — переклав Андрій. — Спи з Богом… На світанку тебе поховають… — він перехрестився і повернувся в курінь.

Дорош сидів на тій самій лавці, на якій ще недавно сидів татарин.

— Все? — запитав він в Андрія.

— Все, — відповів той.

— Ну, коли все, давай перейдемо до наших справ. Слід терміново розіслати гінців і зібрати всі сторожові курені. За два дні чоловік сто п’ятдесят зберемо… Половину я поведу в засідку, а з другою половиною рушиш ти…

— Стривай, — перебив його Андрій, — про мене забудь. Не можу я зараз.

— Ти що, Сивий? — Дорош здивовано витріщився на Андрія. — Як це — «не можу»?

— Не питай, — зітхнув Андрій, — не можу, і край. Справа в мене серйозна, ніяк не можу відкласти, розумієш?

Дорош крутнув головою.

— Ні, не розумію… Але я знаю тебе, Сивий, ти дарма воду в ступі товкти не станеш. Запитаю одне: все справді так серйозно?

Андрій кивнув.

— Гаразд, — зітхнув Дорош, — обійдемося без тебе. — Потім, помовчавши хвилину, запитав: — Скажи мені тільки одне: хто отой лисий, що з топором рвався усіх нас порішити? Дуже вже вправно він ним крутив!

Андрій пильно подивився на отамана.

— Навіщо він тобі? Облиш його…

— Мені-то він не треба, — стенув плечима Дорош, — а от козацтву моєму цікаво буде довідатися, хто він такий… Та я й сам на власні очі бачив, як він бульбашки пустив на Дніпрі… Никодим?

Андрій мовчав.

— Никодим, — уже впевнено повторив Дорош. — Але ж як таке диво могло статися?

— А ти сам у нього запитай, — порадив Андрій.

— І запитаю!

Водяника знайшли коло вогнища, де він про щось розмовляв з упирем. На Мефодію були нові штани й сорочка, які йому видали козаки, а Никодим навіть не завдав собі клопоту висушити чоботи.

— Никодиме! — неголосно гукнув Дорош водяника, той здригнувся й обернувся. — А йди-но сюди, «мірошників родичу».

Водяник втягнув голову в плечі й повільно, перевальцем направився до двох козаків, що стояли в тіні.

— Ну, здрастуй, — проговорив Дорош.

— Здоров, отамане, — булькнув водяник.

— Як же ти, шельмо, з мішка вибрався?

Водяник шмигнув носом:

— Та вибрався…

— І що мені з тобою робити?

Водяник мовчав, звісивши голову. І раптом за нього заступився Андрій:

— Як це, «що робити»? Кару він прийняв? Прийняв. Що ж вам ще від нього треба? А щоб ім’я своє чесне вернути, нехай іде з вами в погоню за татарами. Вам же ж потрібні досвідчені вояки?

Дорош мовчав. Никодим переминався з ноги на ногу.

— Годі тобі, отамане, — почав водяник, — що було, те загуло… Та я і сам хотів проситися в погоню за бусурманами… Обіцяю: потім ти мене на Січі не побачиш… Піду помагати відбудовувати хутір, що татари спалили. Ну, що скажеш?

— А як щодо горілки? — серйозно запитав Дорош.

Водяник зробив жест вказівним пальцем поперек горла.

— Зав’язав я, отамане, не п’ю більше горілки. Тільки пивця можу сьорбнути.

— Так і пивця ж можна насьорбатися добряче, — засумнівався Дорош.

Никодим уперто закрутив лисою головою:

— Ні, отамане, я тепер міру знаю!

Дорош не витримав і розсміявся.

— Гаразд, Никодиме, чесно скажу тобі: горювали козаки за тобою, але нічого не поробиш! Ти ж і сам знаєш наші закони… Ну що ж, радий тебе бачити, — отаман простягнув руку.

— І я радий, отамане, — посміхнувся Никодим і поручкався.

— Дозвольте перервати вашу бесіду, — сказав Мефодій, підійшовши до них, — але справа наша, Андрію, невідкладна… Через два дні ми маємо бути якнайдалі звідси, у місці, де взагалі немає людей, десь на болоті, чи в степу, деінде, розумієш, про що я?

Андрій кивнув.

— Я вже думав про це… Слухай, Дороше: пам’ятаєш той старий зимівник, що його ще дід Явтух наш побудував?

— Пам’ятаю, — відповів Дорош.

— А чи є там зараз хто?

— Нікого немає. І дах місцями провалився… Я там тиждень тому був.

— Чудово, туди ми й подамося. Іди, Мефодію, скажи Гапці, нехай збирається. Щойно зійде сонце, виїжджаємо…


предыдущая глава | Зброя вогню | cледующая глава