ПРИБІЙ КАНАКА

Коли з купальні з'явилися Лі Бартон і його дружина Айда, американки, що сиділи під деревами гау, які оточують пляж готелю Моани, вражено пороззявляли роти. І не стуляли, аж поки та пара пройшла повз них піском до моря. В Лі Бартоні не було нічого такого, що б їх могло вразити. Американки були не з таких жінок, щоб роззявляти рота на появу чоловіка в купальному костюмі, навіть якщо він чудової статури, м'язистий і стрункий. Щоправда, будь-який тренер, побачивши таку фізичну довершеність, охнув би з задоволення. Але він не роззявив би рота, як ці жінки: вони були обурені в найглибших своїх почуттях.

Айда Бартон — ось хто викликав у них занепокоєння й осуд. Вони осудили її, суворо осудили, з першого ж погляду. Самі вони, спритно обдурюючи себе, вважали, що їх шокує її купальний костюм. Але Фрейд^[56] недарма каже, що там, де йдеться про стать, люди здатні несамохіть підміняти факти і мучитися з приводу своєї вигадки так, ніби вона існує реально.

Купальний костюм Айди Бартон був дуже гарний, як і має бути жіноче вбрання, сплетений з тонкої, міцної, чорної вовни, з білою облямівкою, білим пасочком, невеликим викотом, коротенькими рукавами й короткою спідничкою. Хоч яка була коротка спідничка, штанці з-під неї не виглядали. А на сусідньому пляжі яхт-клубу, біля самої води, десятків зо два жінок, що не звертали на себе нічиєї уваги, були одягнені ще сміливіше. Їхні коротенькі костюми, що прилягали до тіла, були без рукавів, як чоловічі, а глибокі викоти на спині й під пахвами свідчили про те, що власниці тих костюмів дотримувалися найновішої моди 1916 року.

Отже, не костюм Айди Бартон обурював жінок, хоч воші й переконували себе, що річ була саме в ньому. Їх непокоїли Айдині, скажімо, ноги, чи, радше, вся вона, — нестерпний блиск її дивовижної, незрівнянної жіночності. Цей виклик відчували й поважні матрони, і жінки середнього віку, і дівчата, що ховали від сонця свої м'якенькі, обкладені салом м'язи й тепличні обличчя. Вона їм загрожувала, прилюдно ображала їх своєю перевагою в життєвій грі, яку вони самі собі вибрали й провадили з перемінним успіхом.

Але вони цього не казали. Навіть не дозволяли собі такої думки. Їм здавалося, що то все винен костюм, і вони обурювалися ним одна перед одною, ніби не бачили двадцятьох жінок, сміливіше одягнених, зате не таких небезпечно гарних. Якби хто зумів перевіяти психологію цих охоронниць моралі, то на дні їхнього осуду знайшов би чисто по-жіночому заздрісне міркування: «Не можна допускати, щоб така вродлива жінка, як ця, показувала свою вроду». Це була кривда для них. Бо ж які вони мали шанси здобути собі чоловіче серце поряд з такою грізною суперницею?

І вони мали слушність. Бо ось що сказав Стенлі Петерсон своїй дружині, коли вони мокрі лежали на піску біля малесенької річечки, якою брели Бартони, перебираючись на пляж яхт-клубу:

— Господи боже, покровителю натурників і чудес! Глянь-но, люба моя, чи ти бачила коли жінку з такими прегарними ногами? Які ж вони округлі і стрункі! Це ноги юнака. Я бачив на рингу боксерів найлегшої ваги з такими ногами. І водночас це справжні жіночі ноги. Їх завжди відрізниш. Глянь на вигин передньої лінії стегна! А заокруглення ззаду якраз помірне. І як гарно ці лінії сходяться до коліна! А коліно яке! Аж руки сверблять, так би схопився за глину!

— Чудове коліно, — підхопила його дружина, не менше захоплена, бо, як і її чоловік, вона також була скульптором. — А глянь, як ходять суглоби під шкірою. Якої ж воно гарної форми і, на щастя, не запливло салом. — Вона зітхнула, згадавши свої коліна. — Ось де довершеність, краса і грація. Просто диво! Отут справді можна говорити про красу людського тіла. Хто вона така?

Стенлі Петерсон, не зводячи захопленого погляду з незнайомої, вів свою партію в тому дуеті:

— Зверни увагу, що в неї зовсім немає м'язових подушечок на внутрішньому боці коліна, через які більшість жінок здаються клишоногими. Це хлоп'ячі ноги, дужі і впевнені…

— І водночас на диво жіночі, ніжні й округлі, — поспішила сказати його дружина. — А глянь, Стенлі, як вона йде! Вона ступає на передок ноги і через це здається легкою, мов пір'їнка. Ніби з кожним кроком трохи підіймається від землі, все вище й вище, чи то вже летить, чи хоче злетіти…

Так захоплювалося подружжя Петерсонів. Але вони були митці, і тому очі їхні відрізнялися від батареї очей, під вогонь яких Айда Бартон попала наступної хвилини, — очей, націлених на неї з веранд яхт-клубу і з затінку під деревами гау, що відмежовували сусідній пляж. У яхт-клубі збиралися переважно не туристи, а спортсмени і мешканці Гаваїв. Але навіть тутешні жінки вражено роззявили рота.

— Це просто неподобство, — сказала своєму чоловікові місіс Блек, розкохана сорокап'ятирічна матрона, що народилася на Гаваях і навіть не чула ніколи про Остенде.

Генлі Блек кинув убивчий погляд на неприпустимо безформну постать дружини та на її допотопний купальний костюм, до якого не прискіпався б навіть пуританин з Нової Англії. Вони були одружені вже так давно, що він міг відверто висловити свою думку.

— Це швидше твій купальний костюм неподобство. Наче ти навмисне загортаєшся в це сміховинне ганчір'я, щоб приховати якусь ганебну ваду.

— Вона несе своє тіло, мов іспанська танцівниця, — мовила чоловікові місіс Петерсон: вони обоє також перебрели річечку, щоб не згубити з очей те незвичайне видиво.

— Ай справді! — вигукнув Стенлі Петерсон. — Вона мені нагадала Естреліту. Груди випнуті вперед, якраз до міри, стан тонкий, живіт не занадто худий і захищений м'язами, як у юнака боксера. Без них вона б немала такої постави й ходи. До того ж вони врівноважені м'язами спини. Бачиш, який у неї вигин спини? Як в Естреліти.

— Яка вона, по-твоєму, на зріст? — запитала дружина.

— Важко визначити, — обережно відповів він. — Може, п'ять футів і один дюйм, а може, три дюйми або й чотири. Збиває з пантелику її хода, якраз те, що ти сказала, — вона ніби ось-ось здійметься й полетить.

— Отож-бо, — погодилась місіс Петерсон. — Це енергія, життєва сила ніби піднімає її навшпиньки.

Стенлі Петерсон озвався не зразу.

— Справді, — врешті сказав він, — вона низенька. Не вища як п'ять футів і два дюйми. І важить, мабуть, десь сто вісім, сто десять, щонайбільше сто п'ятнадцять фунтів.

— Сто десять вона не важить, — упевнено сказала дружина.

— Але як вона одягнена, то, я певен, кожен вважає її вищою. Тим більше, що вона вміє триматися, бо має досить енергії і сильну волю.

— Я знаю такий тип жінок, — погодилась дружина. — Дивишся на неї, і здається, що вона хоч і не дуже висока, але принаймні не середня на зріст, а трохи вища. Ну, а скільки їй років?

— Це вже тобі краще знати, — ухильно відповів він.

— Їй може бути двадцять п'ять, а може, й тридцять вісім…

Та Стенлі Петерсон забув про ввічливість і не слухав її.

— І не тільки ноги! — захоплено вигукнув він. — Усе в неї чудове. Глянь, яка рука, до ліктя, тоненька, а далі як гарно круглішає. А біцепси! Просто грають. Закладаюся, що як вона зігне руку, біцепси добре напинаються…

Кожна жінка, а надто Айда Бартон, зауважила б, яке вона справила враження на пляжі Вайкікі. Але вона була не марнославна: це не тішило її, а дратувало.

— Ото сороки! — сміючись, сказала вона чоловікові. — І подумати тільки, що я тут народилася, та ще й майже третину сторіччя тому! Але тоді люди не були такі погані. Може, тому, що сюди ще не навідувались туристи. Я ж бо й плавати навчилася саме тут, перед яхт-клубом. Ми, бувало, приїздили сюди з батьком у відпустку і на неділю, зупинялися в очеретяній хатині, що стояла на тому місці, де оце яхт-клубні дами пригощаються чаєм. А вночі, як ми спали, на пас зі стріхи падали стоноги, ми їли пої, опігі і сиру рибу, купалися й рибалили без ніяких костюмів, а до міста ще й дороги путящої не було. Пам'ятаю, у великі дощі її так розквашувало, що доводилось вертатися човном — випливати за риф і гребти до самої гонолульської гавані.

— Не забувай, — підхопив Лі Бартон, — що десь саме тоді той підліток, з якого вийшов я, прожив тут кілька тижнів під час своєї подорожі по світі. Я, мабуть, бачив тебе серед дітей, що плавали тут, як риба. Пам'ятаю, жінки тут їздили верхи по-чоловічому, а це ж було задовго до того, як жіноча половина людства переборола свою скромність і зважилась звісити ноги по обидва боки коня. Я сам навчився плавати в цьому місці. Може, ми навіть гойдалися на тій самій хвилі, а може, я колись бризнув тобі в обличчя водою, а ти у віддяку показала мені язика…

Лі Бартон не доказав, бо якась кістлява особа, мабуть, стара панна, що в страхітливому купальному костюмі засмагала на піску, досить голосно охнула з обурення, і він побачив, як його дружина мимоволі зіщулилась.

— Я дуже задоволений, — сказав він їй. — Ти й так не з лякливих, а тут станеш іще хоробрішою. Може, тобі трохи й ніяково, зате ти наберешся самовпевненості.

Бо треба вам наперед знати, що Лі Бартон був надлюдина й Айда Бартон теж, принаймні так їх оцінювали репортери-початківці, салонні дами й кавалери, і вчені критики-кастрати, що за одноманітною рівниною власного існування не здатні помітити на обрії яскравих постатей інших людей, вищих від себе. Ті нудні створіння, відгуки минулого і вперті, самозвані грабарі теперішнього й прийдешнього, споживачі чужого життя і, як євнухи, сторожі при чужій чуттєвості, твердять — оскільки вони самі, їхнє оточення та їхні дрібненькі переживання сірі й буденні, — що жоден чоловік і жодна жінка не можуть піднятися понад сірість і буденність.

Позбавлені блиску і яскравої індивідуальності, вони не визнають цих властивостей і в інших людях; надто боягузливі, щоб спромогтися на відчайдушні, сміливі вчинки, вони заявляють, що відчайдушність і сміливість зникла ще в середньовіччя або навіть давніше; самі вони — лише тоненькі миготливі свічки, і їхнім слабким очам несила добачити яскравого горіння інших душ, що осявають їм небосхил. Моці в них стільки, скільки й має бути в пігмеїв, і їм невтямки, що в когось її може бути більше. Атож, колись були велетні, та в їхніх пліснявих книгах написано, що ті велетні давно зникли і від них лишилися самі кістки. Ті люди ніколи не бачили гір, отже, гір і не існувало.

Бабраючись у твані своїх завжди брудних калабань, вони твердять, що могутні, ясночолі постаті в блискучому обладунку можуть бути тільки в казках, легендах і давніх повір'ях. Ніколи не бачивши зірок, вони заперечують самі зірки. Не здатні помітити осяйних шляхів і смертних, що йдуть тими шляхами, вони заперечують існування величних шляхів і тих смертних, що зважаться на них ступити. Маючи за центр всесвіту свої власні вузенькі зіниці, вони й уявляють собі всесвіт на власну подобу і своєю жалюгідною величиною міряють вищі, відважніші постаті, кажучи: «Такі завбільшки всі люди, та й годі; не може бути, щоб десь існували вищі постаті за нас, а нашим богам відомо, що ми великі».

Та коли Айда Бартон зайшла у воду, всі чи майже всі, хто був на пляжі, вибачили їй і костюм, і прегарне тіло. З зухвалим виразом вона торкнулася чоловікової руки, всміхнулась, тоді обоє пробігли кілька кроків, відштовхнулися від твердого піщаного дна і, описавши невисоку дугу, пірнули якраз під хвилю.

У Вайкікі є два прибої: великий, бородатий Канака, що означає «чоловік», — він реве далеко за молом, — і менший, лагідніший Вагіне, що означає «жінка», — цей ударяється в самий берег. Уздовж берега пролягає широка мілина, якою можна брести сто або й кількасот футів, поки зникне під ногами дно. Та коли за молом розгуляється велика хвиля, прибій Вагіне також підіймається до трьох-чотирьох футів, тож на мілині піщане дно може виявитися і за три фути, і за три дюйми від поверхні, вкритої шумовинням. Щоб пірнути в такому місці, таким граційним, невимушеним рухом, відірватися від землі випростаними ногами, повернутись у повітрі головою вниз і розітнути нею воду, треба добре знати прибій, уміти пристосовуватись до хвиль і мати довгу практику.

Такої гарної, вишуканої, сміливої вправи не навчишся за день, треба добре натовктися об піщане дно, а можна й скрутити собі в'язи. На тому місці, де так чудово пірнули Бартони, два дні тому розтрощив собі голову один американський спортсмен, добре не розрахувавши наростання і спаду прибою Вагіне.

— Професіоналка, — пирхнула місіс Блек, стежачи за Айдою Бартон.

— Певне, якась циркачка.

Такими й подібними до цих зауваженнями заспокоювали себе жінки, що сиділи в затінку: за допомогою простого методу самообману вони втішали себе, добачаючи велику різницю між тими, хто працює, щоб їсти, і людьми свого середовища, що їдять, не працюючи.

Того дня у Вайкікі ревів могутній прибій. Навіть хвилі Вагіне були досить небезпечні й для добрих плавців. А за мол, у прибій Канака, ніхто не зважувався виходити. І не тому, що два десятки чи й більше молодих спортсменів, які зібрались на пляжі, боялися запливати так далеко, — просто вони знали, що велетенські гримучі буруни, спадаючи й здіймаючись прямовисною стіною, затоплять навіть найбільший їхній човен і перевернуть кожну дошку. Самі вони, принаймні більшість їх, могли б уплав подолати хвилі, бо людина пропливає і крізь такий бурун, проти якого не встоїть ані човен, ані дошка, та не це їх вабило сюди з Гонолулу: вони любили, розгойдавшись на хвилі, на мить піднятись на весь зріст над ії гребенем, а тоді стрілою летіти разом з нею до берега.

Капітан човна номер дев'ять, один із засновників яхт-клубу і сам кількаразовий чемпіон з плавання на далеку відстань, не зауважив, коли Бартони ввійшли у воду, і побачив їх уже далеко за низкою плавців, що трималися запобіжних линв. Відтоді, стоячи на горішній веранді клубу, він уже не спускав їх з ока. Коли вони поминули сталевий мол, біля якого тренувалися кілька найзавзятіших нурців, він сердито промурмотів:

— От бісові малагіні!

«Малагіні» гавайською мовою означає новак, недосвідчений; і хоч капітан дев'ятого номера бачив, як гарно вони пливуть, він був певен, що ніхто, крім малагіні, не зважився б виплисти в глибоке корито з швидкою течією за молом. Тому він і розсердився. Він спустився з помосту, тихо дав вказівку кільком найдужчим веслярам і знову вернувся на веранду, захопивши з собою бінокля. Шестеро спортсменів, намагаючись не привертати нічиєї уваги, стягли човна номер дев'ять до самої води, перевірили на ньому весла й кочети і недбало посідали на піску. Дивлячись на них, ніхто б не подумав, що десь запахло небезпекою, хоч вони крадькома й поглядали вгору на свого капітана, який не відривав від очей бінокля.

Те глибоке корито утворилося завдяки річці, що впадала там у море: корали не наростають у прісній воді. А течію в ньому прискорював могутній прибій, що рвався до берега. Хвилі, не маючи змоги відступити назад тим шляхом, яким вони налітали, бо їх тиснув ззаду прибій Канака, завертали в корито річки, пірнаючи під зустрічні буруни. Навіть на цій бистрині хвилі здіймалися високо, але не до такої велично-страхітливої стіни, як обабіч течії. Тому човнові й порівняно доброму плавцеві там не загрожувала велика небезпека. Але плавець мав бути дуже сильний, щоб подолати швидку течію. Ось чому капітан дев'ятого номера не відводив бінокля від очей і півголосом лаяв тих малагіні, по яких, він був певен, йому доведеться послати човна, якщо їм не стане снаги здолати течію. Бувши ними, він завернув би ліворуч до мису Даймонду, і прибій Канака виніс би його до берега. Але ж це він, бронзовий Геркулес двадцяти двох років, русявий білий чоловік, обпечений субтропічним сонцем до кольору червоного дерева, який своєю постаттю і м'язами дивно скидався на незрівнянного Дюка Каганамоку. На ста ярдах чемпіон світу з плавання випередив би його на цілу секунду, зате на велику відстань він міг би залишити чемпіона далеко позаду.

З сотень людей на пляжі ніхто, крім капітана та його команди, не знав, що Бартони попливли за мол. Усі, хто бачив, як вони відпливали від берега, були певні, що вони разом з іншими пірнають біля молу.

Раптом капітан вихопився на поруччя веранди і, тримаючись одною рукою за підпору, спіймав у бінокль дві темні цятки на воді. Так воно й є! Ті дурні, вибравшись із течії, завернули в протилежний бік від мису Даймонду, і прибій Канака відрізав їх від берега. Навіть гірше: вони, здається, надумали перетнути прибій.

Він швидко глянув униз, та коли веслярі, прикидаючись байдужими, неквапом попідводились і стали на свої місця, щоб спустити човна, він передумав. Поки човен домчить до плавців, не буде вже кого рятувати. І якщо й домчить, то тільки-но зверне в прибій Канака, як його миттю перекине, і навіть найкращі плавці з його команди навряд чи врятують того, кого вже нещадно битимуть об дно велетенські бородаті буруни.

Капітан угледів першу хвилю Канаки, що здіймалася в морі позад двох цяток-плавців, велику, але не з найбільших. Потім побачив, що вони пливуть кролем, поряд, обличчям униз, витягнувши тіло на всю довжину, махаючи ногами, мов лопатнями, і хутко викидаючи вперед руки, — видно, намагаються набрати десь такої швидкості, як хвиля, щоб, коли вона їх наздожене, не відстати, а злитися з нею й полинути далі. Тоді, якщо їм вистачить відваги і вправності втриматися на гребені — бо як ні, то їх потягне вниз головою і розтрощить об дно, — вони помчать до берега вже не власними зусиллями: їх понесе хвиля, з якою вони зіллються.

І їм пощастило!

— Добрі плавці, — стиха сказав сам до себе капітан дев'ятого номера. Він напружено стежив далі. Найкращі плавці можуть держатися на такій хвилі кількасот футів. А як ці? Коли вони втримаються на ній, то третина небезпечного шляху, який вони самі собі вибрали, лишиться позаду. Але, як він і сподівався, перша здалася жінка, бо її тіло було менше за чоловіче. Десь футів за сімдесят вона не видержала, пішла під воду, і величезна лавина перекотилася через неї. Чоловік теж пірнув, і обоє з'явилися на поверхні вже позад хвилі, яку вони втратили.

Наступну хвилю капітан побачив швидше за них.

— Якщо вони спробують учепитися за цю, тоді прощай, — муркнув він до себе, бо знав, що кожен, хто б зважився на таке, був би пропащий. Цей бурун, на милю завдовжки, хоч і безбородий, був страшніший за своїх бородатих братів. Він зароджувався набагато далі за них, здіймаючись усе вище й вище, поки затулив весь обрій, і аж тоді на його зубатому, загнутому гребені закучерявились баранці.

Однак чоловік і жінка, видно, знали море. Цього разу вони не пробували ловити хвилю, пливучи поперед неї, а повернулися до тієї рухомої стіни обличчям і почали чекати. Капітан подумки похвалив їх. На цілому пляжі тільки він бачив ту сцену і, завдяки своєму біноклеві, бачив надзвичайно виразно. Бурун сунув стіною, здіймаючись дедалі вище й тоншаючи вгору, де його зелено-голубу воду пронизувало проміння надвечірнього сонця. Зелень світлішала на очах у капітана й переходила в блакить, а в блакиті спалахували рожеві й золоті іскри. Ще вище, на білому, в баранцях, гребені вигравала ціла оргія барв, аж поки вся хвиля стала калейдоскопом мінливих райдуг.

На тлі цієї хвилі голови плавців здавалися двома невеличкими цятками. І ті маленькі цятки зважилися стати на герць із сліпою стихією, вистояти перед морським титаном. Вага навислого над ними буруна могла оглушити чоловіка й потрощити тоненькі кістки жінки. Капітан дев'ятого номера мимоволі затамував дух. Про чоловіка він забув. Він дивився тільки на жінку. Якщо вона розгубиться, злякається, зробить один невиважений порух, страшна сила шпурне її на сто футів, розтрощить, безпорадну й немічну, об корали, а підводна течія винесе її в море на здобич дрібним акулам, надто боягузливим, щоб напасти на живу людину.

Чому вони не пірнуть заздалегідь, питав себе схвильований капітан, а чекають, поки остання безпечна мить обернеться в першу мить смертельної небезпеки? Він побачив, як жінка обернулась до чоловіка, всміхнулася, і той також відповів їй усмішкою. Хвиля вже почала підіймати їх, а високо над ними із білого гребеня бризнула піна, розсипаючись рожевими й золотими краплями. Дужий пасатний вітер підхопив ті бризки й шпурнув ними назад у море. І тоді, на відстані шести футів одне від одного, вони разом пірнули під хвилю, і тієї ж миті вона важко опала вниз. Як комахи зникають у химерних закрутках гігантської орхідеї, так і вони зникли, коли пінява борода, гребінь і бризки сотнями тонн загриміли вниз на те місце, де вони щойно чорніли і де їх уже не було.

Врешті вони знову з'явилися позад хвилі, поряд, так само за шість футів одне від одного, і дужими помахами попливли до берега, готові або спіймати наступну хвилю, або пірнути під неї. Капітан дев'ятого номера дав знак своїй команді розходитись, а сам сів на поруччя веранди, відчуваючи дивну втому і далі стежачи за плавцями в бінокль.

— Не знаю, хто вони, — мовив він сам до себе, — тільки не малагіиі. Малагіиі так не плавають.

Такий могутній прибій у Вайкікі буває не щодня, вірніше — дуже рідко, і хоч Бартони й далі викликали цікавість і обурення приїжджих дам, капітани з яхт-клубу вже за них не турбувалися. Вони бачили, як подружжя відпливало від берега, зникало в синій далині, а через кілька годин або помічали, або й ні, як воно верталося назад. Головне, що капітани за них не боялися, бо знали, що вони вернуться.

А все тому, що Бартони виявилися не малагіні. Вони були свої. Іншими словами, чи, радше, одним виразним гавайським словом, вони були камаїни (старожитці). Сорокарічні острів'яни пам'ятали Лі Бартона змалку, коли він справді був малагіні, хоч і дуже молодий. Відтоді, повертаючись сюди часто й надовго, він устиг здобути почесне звання камаїни.

Щодо Айди Бартон, то місцеві дами одного з нею віку зустрічали її обіймами і щирими гавайськими поцілунками (потайки дивуючись, як їй пощастило зберегти свою фігуру). Бабусі запрошували її попити чаю і погомоніти про минуле в садочках забутих садиб, яких не бачить жоден турист. Ще не минуло й тижня, відколи вона приїхала, як стара королева Ліліуокалані послала по неї й лагідно дорікнула, що вона її забула. А беззубі діди, сидячи на прохолодних, пахучих матах, згадували про її діда, капітана Вілтона; самі вони його вже не пам'ятали, але любили переповідати те, що чули від своїх батьків про його буйне, веселе життя і шалені витівки. Це був той капітан Вілтон, або Девід Вілтон, або «Вдатний на все», як захоплено називали його за тих далеких часів гавайці, спершу торгівець на дикому Північному Заході, тоді вбогий волоцюга і капітан без судна, той що в 1820 року на березі Кайлуа вітав перших місіонерів, які прибули на бригові «Тедіес», а через кілька років утік з дочкою одного з тих місіонерів, одружився з нею, втихомирився і довго, чесно служив Камегамегам на посаді міністра державної скарбниці й начальника митниці, водночас виступаючи посередником і миротворцем між місіонерами — з одного боку — і строкатими юрбами волоцюг, торгівцями й гавайськими ватагами — з другого.

Не обминали увагою і Лі Бартона. Коли на їхню честь влаштовували сніданки й обіди, бучні луау (бенкети) і вечері з гавайським пої, прогулянки на морі й танці, його затягали в своє товариство давні приятелі, колишні гульвіси; тепер вони дізналися, що в них є травлення та всякі інші функції організму, і відповідно втихомирились, менше нили, більше грали в бридж і часто ходили на бейсбол. Так само перемінилися й колишні його партнери в покері — тепер вони грали на куди менші ставки, пили мінеральну воду й помаранчевий сік, а останню партію кінчали на пізніш, як опівночі.

У розпал цих розваг з'явився Санні Грендісон, син Гаваїв і їхня гордість. Хоч він мав ще тільки сорок один рік, а вже встиг відмовитися від запропонованої йому посади губернатора Території^[57]. Чверть сторіччя тому він шпурляв Айду Бартон у хвилі Вайкікі, а ще раніше, проводячи вакації на великому тваринницькому ранчо свого батька на острові Лаканаї, прийняв її та ще кількох дітлахів від п'яти до семи років у свою ватагу з гучною назвою «Мисливці за головами», чи «Пострах Лаканаї». А ще перед тим його дід Грендісон та її дід Вілтон спільно орудували в ділових і політичних сферах.

Закінчивши Гарвардський університет, він багато подорожував по світі з науковою метою і здобув собі чимало друзів. Після служби на Філіппінах він брав участь у кількох ентомологічних експедиціях до Малайї, Південної Америки й Африки. В сорок один рік він усе ще рахувався в штаті Смітсонівського інституту, а його друзі запевняли, що на цукровому жучкові він знається краще за фахівців-ентомологів з дослідної станції, яку він заснував разом з іншими цукровими плантаторами. Він був помітною постаттю в себе на батьківщині і найпопулярнішим представником Гаваїв за кордоном. Гавайці-мандрівники запевняли, що варто їм було де-небудь згадати, звідки вони родом, як їх неодмінно питали: «А Санні Грендісона ви знаєте?»

Одне слово, то був син багатого батька, що й сам чимало домігся. Успадкований від батька мільйон він обернув на десять мільйонів, не занедбуючи батькових доброчинних заходів, а навіть перевершивши їх.

Але це ще не все. Він овдовів десять років тому, не мав дітей, і на цілих Гаваях не було другого чоловіка, за якого стільки жінок мріяло б вийти заміж. Брюнет з виразними рисами обличчя, високий, стрункий, із втягненим животом бігуна, завжди в доброму гуморі, він вирізнявся в будь-якому товаристві, а посивілі скроні, що відтіняли молоде обличчя, та жваві, блискучі очі ще Дужче привертали до нього увагу. Здавалося, що весь його час забирають товариські розваги, засідання в різних комітетах, об'єднаннях і управах та політичні наради; а проте він був ще капітаном команди поло, що здобула не одну перемогу, і на своєму острові Лаканаї розводив поні для гри в поло так само, як Болдвіни на острові Мауї.

Якщо біля двох незвичайно сильних, сповнених життєвої снаги чоловіка й жінки на кону з'являється ще один такий самий сильний чоловік, неодмінно створюється трагічний трикутник. Висловлюючись мовою салонних дам і кавалерів, такий трикутник можна назвати «надтрагічним» або «разючим». Перший, мабуть, збагнув становище Санні Грендісон, бо ж сам своїм зухвалим бажанням до нього й призвів, хоч навряд чи його меткий розум випередив інтуїцію такої жінки, як Айда Бартон. У кожному разі, певне одне: останнім із трьох здогадався Лі Бартон і спробував обернути в жарт те, що аж ніяк не скидалося на жарт.

Він швидко переконався, що помітив усе досить пізно, коли вже добра половина людей, в яких вони бували в гостях, про це знала. Озирнувшись назад, він збагнув, що віддавна на всі вечори, куди запрошували його з дружиною, діставав запрошення й Санні Грендісон. Де були їх двоє, там завжди з'являвся й він, третій. Куди б не вирушало товариство, — чи в Кагуку, Галейву, Агуйману, чи в коралові сади Канеоге, чи купатися на мис Коко, — неодмінно так складалося, що Айда їхала в машині Санні Грендісона або вони обоє сідали ще в чиюсь машину. Вони зустрічалися на танцях, бенкетах, обідах, на різних прогулянках, — скрізь вони були всі троє.

Зауваживши це, Лі Бартон уже не міг не помітити, що в присутності Санні Грендісона Айда завжди веселішала, залюбки їздила з ним в одній машині, танцювала або пропускала танець, щоб посидіти з ним. Але найдужче переконував його сам Санні Грендісон. На обличчі в нього, як у двадцятирічного юнака, було написано все, що почувало його серце, — не помагали ані вік, ані витримка й досвід. Сильний, розважний чоловік, він, проте, і в сорок одип рік не навчився ховати свою душу за байдужою маскою, тож Лі Бартонові, його одноліткові, не важко було побачити її крізь таку прозору оболонку. І часто, коли Айда балакала з іншими жінками і мова заходила про Санні, Лі Бартон чув, як вона ласкаво про нього озивається, як хвалила його стиль гри в поло, його громадську діяльність і всі інші його чесноти й досягнення.

Отже, душевний стан Санні не був загадкою для Лі Бартона. Його кожен бачив. Але ж Айда, його дружина, з якою він так щасливо прожив дванадцять років, що сказати про неї? Він знав, що жінки, ця загадкова стать, уміють багато чого тримати в таємниці. Чи її відверта прихильність до Грендісона означає тільки відновлення давньої дитячої приязні? Чи, може, це свій чисто жіночий спосіб приховати пал серця, почуття навіть сильніше ніж те, що виразно світиться на обличчі в Санні?

Лі Бартонові було невесело. Дванадцять років життя з дружиною переконали його в тому, що вона єдина йому бажана і що немає на світі такої жінки, яка могла б змагатися з нею за його серце, душу й розум. Він не міг собі уявити, щоб якась інша жінка зуміла відвернути його від Айди, а надто перевершити її в хисті завжди й у всьому подобатись йому.

Чи не буде це, тривожно питав він себе, як усі закохані чоловіки, її перший роман? Лі Бартона весь час мучило це питання, і на подив споважнілих молодиків середнього віку — своїх партнерів у покері, а також на радість дам, що пильно стежили за ним на проханих обідах, — він почав пити коньяк замість помаранчевого соку, підвищувати ставки в покері, вечорами безоглядно гнати машину дорогами Палі та мису Даймонду, а перед другим сніданком чи перед обідом випивати більше, ніж годилося б, коктейлів та віскі.

Протягом їхнього спільного життя Айда ставилась досить поблажливо до його гри в карти. І він звик до цього. Але тепер, коли він почав сумніватися в ній, йому здавалося, що вона рада, аби він сів до карт. Натомість він зауважив, що Санні Грендісон перестав бувати там, де грали в бридж і в покер. Начебто не мав часу. Але що ж той Санні робив, коли він, Лі Бартон, грав у карти? Невже просиджував цілі вечори на засіданнях комітетів та управ? Лі Бартон вирішив перевірити. І легко дізнався, що Санні звичайно буває в цей час там, де Айда Бартон, — на танцях, обідах, купаннях при місяці; а того дня, коли він, пославшись на невідкладні справи, відмовився від бриджа з Лі, Ленгорном Джонсом і Джеком Голстайном у Тихоокеанському клубі, — того самого дня він грав у бридж у Дори Найлз з трьома жінками, і одною з них була Айда.

Якось надвечір Лі Бартон, вертаючись із Пірл-Харбора, де він оглядав будівництво сухого доку, увімкнув третю швидкість, щоб устигнути переодягтися на обід, і перегнав машину Санні; єдиним пасажиром у тій машині була Айда. А через тиждень, протягом якого Лі Бартон жодного разу не грав у карти, він об одинадцятій годині приїхав з обіду в Університетському клубі, де були самі чоловіки, а відразу по тому вернулася й Айда з вечері й танців у Елстонів. І привіз її додому Санні. Вони сказали, що спершу відвезли майора Френкліна з дружиною до Форту Шефтер у другому кінці міста, за кілька миль від берега.

Зрештою Лі Бартон був тільки людиною і як людина в душі тяжко мучився, хоч у товаристві ставився до Санні якнайприязніше. Навіть Айді було невтямки, що він страждає; вона й далі жила весело і безтурботно, не відчуваючи ніякої тривоги, хіба тільки трохи дивувалася, що її чоловік п'є так багато коктейлів перед обідом.

Їй здавалося, що вона, як і досі, бачить його наскрізь, а насправді він приховував від неї свою муку і довгі стовпчики своєрідної бухгалтерської книги, яку він день і ніч подумки складав, пробуючи вивести з них баланс. В одному стовпчику були безперечні й щирі вияви її кохання, турботи про нього, численні випадки, коли вона заспокоювала його, питала в нього поради й слухалась її. В другому, який усе швидше ріс, були слова і вчинки, які він несамохіть зараховував до підозрілих. Чи вони такі, як здаються? Чи за ними не сховано обману, хай навіть мимовільного? До третього, найдовшого стопчика, найважливішого з погляду людського серця, він заводив усе, що безпосередньо чи посередньо стосувалося його дружини й Санні Грендісона. Лі Бартон не навмисне провадив цю бухгалтерію. Він просто не міг нічого з собою вдіяти. Йому не хотілося цього робити, але він звик до ладу, і факти самі, машинально, додавалися кожен у відповідний стовпчик.

У його збудженій уяві звичайні дрібниці набували величезної ваги, хоч деколи він сам розумів, що то перебільшення. Нарешті він удався до Макілвейна, якому зробив колись велику послугу. Макілвейн був начальником бюро розшуку.

— Чи Санні Грендісон упадає за жінками? — запитав його Бартон.

Макілвейн нічого не відповів.

— Отже, упадає, — зробив висновок Бартон.

Начальник бюро розшуку знову нічого не сказав.

Невдовзі після того Лі Бартон отримав писане донесення, яке він відразу ж знищив, мов вибухівку. Підсумок був такий: Санні Грендісон поводився непогано, але й не бездоганно ці десять років, відколи загинула його дружина. У високих колах Гонолулу їхній шлюб викликав багато розмов, бо вони були шалено закохані не тільки до весілля, а й після нього, аж до трагічної смерті дружини, коли вона разом з конем упала зі стежки Нагі-ку в провалля. І ще довго по тому, писав Макілвейн, Грендісона не цікавили жінки. А як опісля що й було, то в межах пристойності: жодного натяку на якісь плітки чи скандали, тож у людей склалася думка, що він однолюб і ніколи більше не одружиться. Що ж до кількох короткочасних романів, які Макілвейн перерахував у своєму донесенні, то Санні Грендісонові й на думку не спало б, що про них знає ще хтось, крім самих учасників.

Бартон похапцем, майже засоромлено проглянув список прізвищ і дат і встиг щиро здивуватися, перше ніж спалив те донесення. Принаймні обережності Санні не бракує. Дивлячись на попіл, Бартон подумав, скільки відомостей про його власні пригоди з молодечих років, з тих часів, коли він ще не був одружений, бережеться в архіві старого Макілвейна. Потім він відчув, що червоніє. Який же він дурень! Коли Макілвейн стільки знає про особисте життя кожного з них, то чи він, чоловік, захисник і оборонець Айди, не дав йому підстави запідозрити її?

— Нічого не сталося? — запитав він дружину того ж таки вечора, коли вона кінчала одягатись, а він тримав їй уже шаль.

Це цілком відповідало їхній давній умові про взаємну відвертість, і, чекаючи на її відповідь, він навіть дорікнув собі за те, що не спитав її раніше.

— Ні, — усміхнулася вона. — Нічого особливого… Може, потім…

Вона подивилася на себе в дзеркало, попудрила ніс, тоді стерла пудру і додала:

— Ти ж мене знаєш, Лі. Мені треба часу, щоб самій усе зважити… коли є що зважувати, а потім я тобі завжди кажу. Часто виявляється, що то все дурниці, отже я не хочу наперед тебе тривожити.

Вона підставила руки, щоб він накинув їй шаль, — відважні, розумні руки, тверді, мов криця, коли вона змагається з хвилями, і водночас такі гарні жіночі руки, округлі, теплі, білі й ніжні, як і повинні бути жіночі руки, з гладенькою, оксамитовою шкірою, що ховає чудові м'язи, покірні її волі.

Він дивився на неї з болючою тугою й пожадливим захопленням: вона здавалась такою тоненькою, такою тендітною, що дужий чоловік міг би переломити її однією рукою.

— Швидше їдьмо! — вигукнула вона, помітивши, що він не квапиться накинути їй на плечі легеньку шаль поверх такої ж легенької, чудової сукні. — А то спізнимося. Якщо на Нууану пуститься дощ, доведеться підіймати верх, і ми не встигнемо на другий танець.

Він вирішив неодмінно поглянути, з ким вона танцюватиме другий танець, і пішов за нею до дверей, милуючись її ходою: в тій ході, як він часто собі казав, виявлялась її горда вдача і велика сила.

— Ти не гніваєшся, що я через карти так часто залишаю тебе саму? — почав він з іншого боку.

— Та де там! Ти ж бо знаєш, що мені подобаються твої картярські оргії. Вони підбадьорюють тебе. І ти тоді стаєш такий милий, такий поважний. Я вже й не пам'ятаю, коли ти засиджувався за картами довше, як до першої.

На Нууану не пустився дощ, пасат розвіяв хмари, пебо над ними було всіяне зорями. Вони встигли до Інчкіпів на другий танець. Лі Бартон побачив, що Айда танцювала з Грендісоном, що, звичайно, не було якоюсь дивиною, але Бартон не забув відзначити це в своїй бухгалтерії.

Через годину, пригноблений і неспокійний, він, відмовившись від партії в бридж і спекавшись товариства кількох молодих дам, вийшов погуляти у великий сад. За моріжком, уздовж його краю, здіймався живопліт з нічного цереуса. Кожній його квітці судилося прожити одну ніч: вона розпукувалася смерком, а до ранку вже в'янула. Величезні, з фут або й більше в прогоні жовтуваті квітки, схожі на воскові лілеї, світилися в темряві, мов бакени; напоюючи п'янким запахом ніч, вони поспішали натішитися своїм прегарним коротким життям.

Та на стежці вздовж живоплоту було людно: пари прогулювалися в перервах між танцями або й під час танців і тихо перемовлялися, втішаючись цим дивом — коханням квіток. З веранди, де співав хлоп'ячий хор, долинала ніжна мелодія «Ганалеї». Лі Бартонові невиразно згадалося оповідання, — здається, Мопассанове, — про одного абата, який вірив, що бог створив усе на світі задля певної мети, але не міг пояснити, навіщо він створив ніч, аж поки дійшов висновку, що ніч призначена для кохання.

Думка, що і люди, й квіти сповнені вночі одним бажанням, боляче вразила Бартона. Він завернув назад до будинку стежечкою, що звивалася в затінку мавпових дерев та альгароб. У тому місці, де вона виходила з затінку, він побачив за кілька кроків від себе, на іншій стежці, чоловіка й жінку, що, обнявшись, стояли в темряві. Він глянув у той бік, бо почув приглушений, схвильований голос чоловіка, але тієї ж миті вони стороннього помітили. Голос затих, і пара непорушно застигла в обіймах.

Лі Бартон пішов далі, пригнічений думкою, що тінь під деревами — дальший крок для тих, хто під зоряним небом біля живоплоту милується квітами. О, він добре пам'ятав ту пору, коли задля хвилини кохання йшов хоч на який обман, хоч на які хитрощі і шукав густої тіні. Врешті, і люди, й квіти однакові, подумав він. Перше ніж знову влитися в те життя, до якого він належав і яке тепер його дратувало, він спинився в яскравому крузі світла, що падало з веранди, і неуважно глянув на всіяний повними темно-червоними квітками кущ гібіску. І раптом усе, що Бартон вистраждав, і все, що допіру бачив і чув — живопліт з нічними квітками, тихий гомін закоханих і ті двоє, що крадькома, наче злодії, обіймалися в темряві, — все злилося в притчу про життя, втілену У квітках гібіску, які цвіли один день і в'янули, коли той день кінчався. Життя і пристрасть людини схожі на ці квіти, що вдосвіта розгортають білі, мов сніг, пелюстки, за день на сонці стають рожеві, а на вечір темнішають До малинової барви і більше вже не оживають.

Які ще аналогії спали б Бартонові на думку, невідомо, бо ззаду, звідти, де росли альгароби й мавпові дерева, долинув Айдин сміх — веселий і безтурботний. Він не оглянувся, боячись того, що міг там побачити, і швидко, мало не спотикаючись, піднявся на веранду. І хоч Лі Бар-тон знав, що його чекає, коли він нарешті озирнувся й побачив свою дружину й Санні — ту пару, яка щойно обіймалася в темряві, — йому раптом запаморочилося в голові. Він постояв, тримаючись рукою за підпору і втупивши порожній погляд у хлопчиків, що ніжними голосами посилали в жагучу ніч свій жагучий приспів «Гоні кауа віківікі».

За мить він, облизавши губи, прибрав спокійного виразу і навіть кинув якийсь жарт господині, місіс Інчкіп. Але постояти з нею не міг: ті двоє вже піднімалися східцями, і він боявся з ними зустрітися.

— Мене палить така спрага, ніби я здолав пустелю Гобі, — сказав він господині, — і я відчуваю, що тільки добра чарка може її вгамувати.

Місіс Інчкіп усміхнулася й справила його на веранду для курців, де його й знайшли, коли почали роз'їздитися; він жваво розмовляв з кількома старими добродіями про становище в цукровому промислі.

У Вайкікі вирушало відразу кілька машин, і йому припало відвезти додому Леслі та Бернстонів. Айда, як він устиг помітити, сіла в машину Санні поряд з ним. Вона вернулась додому перша: коли Лі приїхав, вона вже зачісувалася на ніч Перед сном вони попрощались, як завжди, хоч йому важко було вдавати спокійного, знаючи, чиї уста торкалися її поперед нього.

«Невже жінка справді цілком неморальна істота, як запевняють німецькі песимісти?»— питав він сам себе, перевертаючись з боку на бік при засвіченій лампі, бо не міг ані заснути, ані читати. За годину він підвівся і взяв у домашній аптечці міцний снодайний порошок. Ще за годину, боячись, що думки не дадуть йому заснути цілу ніч, він випив другий порошок. І ще двічі пив він порошки з перервами через годину. Але вони діяли так повільно, що вже світало, коли він нарешті заснув.

О сьомій ранку Лі Бартон знову прокинувся. В роті йому пересохло, він був отупілий, хотів спати, але сон не брав його надовше, як на кілька хвилин. Вирішивши, що одпаково вже не засне, Лі поснідав у ліжку й заходився переглядати ранкові газети, весь час куняючи над сніданком і над газетами. Так він дрімав, поки не вимився під душем і не одягся; хоч порошки майже не помогли йому вночі, він був радий, що завдяки їм ранок минув у тупій дрімоті.

І аж як дружина встала й прийшла до нього в гарненькому халаті, лукаво всміхаючись, весела й спокійна, як завжди, його пойняв викликаний опієм шал. Вона просто і ясно дала йому зрозуміти, що хоч вони й домовилися бути взаємно відвертими, їй нічого сказати. І тоді, під дією опію, Лі Бартон сам почав брехати. На питання, як йому спалося, він відповів:

— Препогано. Двічі я прокидався від судоми в нозі. Навіть страшно було знову засинати. Але більше вже не судомило, хоч ноги й досі болять.

— Торік у тебе теж таке було, — нагадала йому дружина.

— Може, це сезонна хвороба, — всміхнувся він. — Небезпеки немає, тільки неприємно прокидатися з затерплою ногою. Тепер до вечора нічого не буде, а може, і взагалі вже не судомитиме, але почуваюсь я так, ніби мене хто помолотив.

Того самого дня пополудні Лі та Айда Бартоии пірнули у воду на мілині коло пляжу яхт-клубу, швидко поминули мол і попливли далі, за прибій Канака. Море було таке спокійне, що коли вони години через дві поверталися назад і неквапом почали перетинати прибій Канака, там ніхто більше не купався. Надто малі хвилі нікого не вабили, і охочі гойдатися на дошках та на човнах давно вже вернулися на берег. Раптом Лі перекинувся на спину.

— Що сталося? — гукнула Айда, що пливла за двадцять футів від нього.

— Нога… корч, — відповів він крізь зціплені зуби. Опій діяв на нього й далі, і він ніби спав з розплющеними очима. Він бачив, як дружина підпливла до нього, рівно, впевнено загрібаючи воду, і замилувався її спокоєм, хоч його відразу діткнула підозра, що вона не хвилюється, бо не дуже його любить, себто любить менше, ніж Грендісона.

— В якій нозі? — запитала дружина, стаючи у воді сторч і орудуючи самими ногами.

— У лівій… ой! А тепер в обох.

Лі, ніби мимоволі, зігнув коліна, підняв з води голову й груди і зник під невеличкою хвилею. За кілька секунд він виринув, випльовуючи воду, і знову ліг на спину.

Він мало не усміхнувся, але натомість обличчя йому болісно скривилося, бо його справді почало судомити. Принаймні в одній ступні, і м'язи боляче натужились.

— Права дужче, — крізь зуби простогнав він, побачивши, що вона хоче розтерти йому ногу. — Але ти краще відпливи далі. Мені й раніше таке траплялося, і я знаю, що можу вчепитися в тебе, коли стане гірше.

Та Айда знайшла заклякле місце на нозі й заходилась розтирати й розминати його.

— Прошу тебе, — стогнав він крізь зуби, — відпливи далі. А я полежу. Я ворушитиму ступнями й пальцями, і все минеться. Мені вже таке бувало, і я знаю, що робити.

Вона відпустила його, але не відпливла і, так само тримаючись у воді сторч, вгадувала з його обличчя, чи допомагає йому те, що він ворушить ступнями й пальцями. Та Лі Бартон навмисне зігнув суглоби й натужив м'язи, щоб судома збільшилася. Коли з ним було таке торік, він навчився, лежачи в ліжку з книжкою, так розпружувати м'язи, що судома миналася, навіть не заважаючи йому читати. Однак тепер він робив усе навпаки і зловтішно відчув, що судома збільшилась і перекинулася на праву литку. Він зойкнув, удав, ніби розгубився, спробував підвести голову, і його знову накрила хвиля.

Він виплив, відкашлявся й ліг на воді, розкинувши руки, і дужі Айдині пальці взялися за його литку.

— Все гаразд, — мовила вона, не перестаючи розтирати. — Такі корчі довго не тривають.

— Я не знав, що вони бувають такі болючі, — простогнав Лі. — Аби тільки не пішли вище! Прикро почувати себе безпорадним.

Раптом він учепився руками за її плечі, намагаючись піднятися вище, як потопельник чіпляється за весло, і під його вагою вона занурилася у воду. Борсаючись там, поки він не давав їй виплисти, вона загубила гумову шапочку й шпильки, і як нарешті, важко дихаючи, з'явилася на поверхні, обличчя її обліпили мокрі коси. Лі був певен, що з несподіванки вона ковтнула чимало морської води.

— Не підходь! — розкинувши руки, застеріг він її з удаваним відчаєм.

Та її пальці вже розминали йому закляклу литку, і він не бачив на її обличчі нехіті чи страху.

— Іде вище, — сказав він крізь зціплені зуби, ніби стримуючи стогін.

Він напружив цілу праву ногу, ніби в корчах, і литка заболіла дужче, а м'язи стегна слухняно затвердли.

Мозок його й досі був під владою трунку, тож йому легко було провадити з дружиною цю жорстоку гру і водночас захоплено спостерігати, яка сила волі проступає на її раптово змарнілому обличчі, яка відвага, незламність і рішучість світиться в очах, хоч за ними й причаївся смертельний ляк.

Навіть більше: Айда не мала наміру опускати руки, виправдуючись дешевою фразою: «Я помру разом з тобою»; навпаки, на превеликий його захват, вона спокійно радила йому:

— Розпружся. Занурся у воду, щоб видно було тільки губи. Я підтримаю тобі голову. Корчі повинні минутися. Ніхто ще від них не помер на суходолі. Тож і в воді добрий плавець від них не загине. Вони досягнуть своєї вершини й минуться. А ми з тобою обоє добрі плавці і не боягузи.

Лі скривився, ніби з болю, і навмисне потяг її під воду. Та коли вони випливли, Айда все так само була коло нього, підтримувала йому голову й приказувала:

— Розпружся. Не бійся. Голову я тобі тримаю. Потерпи. Видержи. Не борсайся. Заспокойся… Не напружуй нервів, то й м'язи розпружаться. Піддайся хвилі. Згадай, як ти мене вчив піддаватись прибоєві.

Нова хвиля, незвичайно висока, як на таке спокійне море, нависла над ними кучерявим гребенем, і Лі Бартон знов учепився в дружину, занурившись разом з нею у воду тієї миті, коли гребінь зломився і ринув униз.

— Пробач, — сказав він крізь зуби, як тільки хапнув повітря. — І залиш мене. — Він говорив уривчасто, з болісними паузами. — Навіщо нам обом тонути. Мені вже край. Судома ось-ось досягне живота, і тоді я не матиму сили відірватись від тебе. Прошу тебе, люба, залиш мене. Досить, що я вже загину. Тобі є для чого жити.

Вона глянула на нього так докірливо, що в очах її не лишилося й сліду смертельного страху. І погляд той сказав йому ясніше, ніж слова: «Нащо мені жити, як не для тебе?»

Отже, він їй дорожчий за Санні! Бартон зрадів, але зразу ж згадав, як Санні обіймав її під мавповим деревом, і вирішив ще її помучити. До того ж його одурманювала отрута. «Коли вже ти почав це жорстоке випробування, — нашіптував йому маковий сік, — то доводь його до кінця».

Лі підігнув ноги, пірнув, а випливши, відчайдушно заборсався, ніби намагавсь випростати тіло. Дружина трималася коло нього.

— Я вже не можу! — голосно зойкнув він. — Нема сили! Дарма й сподіватися. Ти мене однаково не врятуєш. Залиш мене і рятуйся сама.

Але вона не відступала, підтримувала йому голову, щоб він не захлинувся, і приказувала:

— Нічого. Все гаразд. Гірше вже не буде. Потерпи хвилинку, і зараз тобі полегшає.

Він знову зойкнув, скорчився і потяг її за собою. Цього разу він мало не втопив її, так добре вдавав, що сам топиться. Однак вона ні на мить не розгубилася, не злякалася смерті, що так близько чигала на них. І як тільки виринала з води, то відразу ж кидалась підтримувати його і, важко відсапуючись, підбадьорювала:

— Заспокойся… заспокойся… розпружся… всім тілом… Скоро все минеться… хоч би як боліло… а минеться… Тобі вже легше… правда?

А він і далі тягнув Айду вниз, усе брутальніше хапався за неї, змушував її ковтати солону воду, певний, що дуже вона їй не зашкодить. Часом вони тільки на мить випливали на осяяну сонцем поверхню, хапали повітря й занурювалися знову, бо він тягнув її за собою, і через них перекочувалися кучеряві хвилі.

Айда не переставала боротись, виривалася з його чіпких рук, та коли він відпускав її, не пробувала відплисти далі. В голові їй наморочилося, вона знемагала сама, ад# знову й знову силкувалася врятувати чоловіка. Нарешті, вирішивши, що вже досить тієї гри, навіть забагато, він перестав чіплятися за дружину й спокійно простягнувся на воді.

— О-о-ох, — глибоко відітхнув він і уривчасто повів далі: — Мішає. Який я радий. Знаєш, люба, я добре наковтався води, але тепер біль минув і мені гарно, як у раю.

Вона хотіла щось відповісти, однак була така змучена, що не змогла.

— Усе гаразд, — заспокоював він її. — Відпочиньмо. Перевернись на спину й полеж.

І, лежачи поряд на спині, вони з півгодини гойдалися на лагідних хвилях прибою Канака. Перша озвалася Айда:

— Як ти себе почуваєш, коханий?

— Так, наче по мені прокотився паровий валок, — відповів він. — А ти, бідолашна моя?

— Я найщасливіша жінка в світі. Така щаслива, що мені аж плакати хочеться з радощів, тільки щастя не дає мені плакати. Ти мене страх як налякав. Я вже думала, що втрачу тебе.

Серце Бартона радісно застукотіло. Вона навіть не згадала, що могла й сама загинути! Ось де кохання, вірне, випробуване, справжнє кохання, коли забуваєш про себе задля коханого.

— А я пишаюся, як ніхто, — сказав він, — бо моя дружина — найвідважніша жінка в світі.

— Найвідважніша? Де там! — заперечила вона. — Просто я кохаю тебе. Я й не знала, що так тебе кохаю, поки не злякалася, що ти загинеш. Але пливімо до берега. Я хочу побути з тобою на самоті, щоб ти обняв мене, і я тобі розповіла, який ти мені дорогий і завжди будеш дорогий.

Ще за півгодини вони, не відпочиваючи, припливли до берега й пішли твердим мокрим піском до купальні повз знуджених пляжників.

— Що ви там робили? — запитав один із капітанів яхт-клубу. — Просто гралися?

— Авжеж, гралися, — всміхнулась йому Айда Бартон.

— Ви ж знаєте, що ми любимо погратися, — і собі докинув Лі Бартон.

А ввечері, відмовившись від чергового запрошення, вони сиділи, обнявшись, у великому кріслі.

— Санні відпливає завтра опівдні, — сказала Айда, начебто без жодного зв'язку з попередньою розмовою. — Він їде до Малайї поглянути, що робиться в його каучуковій і лісовій компанії.

— А я й не чув, що він мав їхати, — відповів Лі, страшенно вражений.

— Я перша про це дізналася, — пояснила Айда. — Він сказав мені щойно вчора ввечері.

— На танцях?

Вона кивнула головою.

— Трохи несподівано, правда?

— Дуже несподівано. — Айда відсунулась від чоловіка й сіла рівно. — Я хочу розповісти тобі про Санні. Я досі не мала від тебе якихось особливих таємниць. А про це не хотіла тобі розповідати. Та сьогодні, в прибої, мені спало на думку, що коли ми загинемо, між нами проляже щось недомовлене.

Айда замовкла. Лі, передчуваючи, що буде далі, нічим не допомагав їй, тільки дужче стиснув за руку.

— Санні… ну, захопився мною, — похвалилася вона несамохіть. — Ти, певне, й сам це зауважив. І… вчора ввечері він просив, щоб я їхала з ним. Але я не в цьому хочу тобі покаятися…

Лі Бартон мовчки чекав.

— Я хочу покаятися, — повела вона далі, — що не розсердилася на нього за це… мені стало його дуже шкода. Бо і я трохи, навіть більше, ніж трохи, захопилася ним. Тому я й була вчора ласкава до нього. Я ж не дурна. Знала, що до цього дійдеться. І мені… о, я тільки легкодуха жінка, і мені приємно було, що такий чоловік, як Санні, закохався в мене. І я його заохочувала. Мені немає виправдання. Якби я його не заохочувала, того, що було вчора, не сталося б. Це я винна, що він просив мене їхати з ним. І я сказала йому: ні, це неможливо. Ти сам знаєш чому, я не казатиму тобі цього ще раз. І я була ласкава до нього, дуже ласкава. Дозволила йому обняти мене, сама пригорнулась до нього і вперше, знаючи, що це буде й востаннє, дозволила поцілувати мене. І відповіла на його поцілунок. Ти… я знаю, ти зрозумієш — це була відмова. І Санні я не кохала і не кохаю. Я завжди кохала тебе, тільки тебе.

Вона замовкла і відчула, що чоловік обняв її за плечі і лагідно притяг ближче до себе.

— Ти змусила мене добре похвилюватися, — признався він. — Я вже навіть боявся, що втрачу тебе. І я… — Він ніяково затнувся, але врешті таки зважився докінчити — Ох, ти й сама знаєш, що ти для мене єдина в світі. Але годі про це.

Вона намацала в його кишені сірники й помогла йому прикурити давно згаслу сигару.

— Авжеж, — озвався він, коли над ними закучерявився дим, — знаючи тебе так, як я знаю, всю тебе, мушу сказати, що мені шкода Санні, дуже шкода; він багато втратив, але за себе я радий. І… ще одне: через п'ять років я тобі щось розповім, щось дуже смішне, про себе і про те, які я через тебе можу робити дурниці. Через п'ять років. Почекаєш?

— Я почекаю і п'ятдесят, — зітхнула вона й присунулась до нього ще ближче.