РОЗДІЛ XVII
Ти, мабуть, пам’ятаєш, читачу, що на початку я оповідав, як, бувши маленьким хлопчиком на фермі в Міннесоті, й оглядав фотографії зі Святої Землі, впізнавав деякі місця й описав, які там зайшли зміни. Пам’ятаєш, мабуть, і те, як я оповідав про зцілення прокажених. Я доводив місіонерові, що я був тоді високий на зріст, мав довгого меча й дивився на все те сидячи на коні.
Цей випадок з моїх дитячих років був тільки, як казав Вордсворт, «не зовсім явленим і не цілком забутим».
Я, маленький Дерел Стендінг, прийшов на цей свт з неясними спогадами про інші часи та інші місця. Але ці спогади, випливши на поверхню моєї дитячої свідомості, швидко зблідли. Властиво, зі мною вийшло те, що й з усіма дітьми: навколо мене залягли стіни темниці і я перестав пам’ятати своє величне минуле. Кожна людина має таке саме величне минуле. Але небагатьом пощастило, як оце мені, мучитися в самотинцій камері і в пекельній сорочці. Мені випало таке щастя. Я одержав змогу ще раз згадати своє минуле, а між іншим і той випадок, коли я сидів на коні й дивився, як зціляли прокажених.
Мене тоді звали Рагнар Лодброг[37] і я справді був дуже високий, на півголови вищий за кожного римлянина в своєму легіоні. Але я став начальником легіону пізніше, як приїхав з Олександрії до Єрусалима. Неспокійне тоді було моє життя! Хоч скільки книжок я б написав, однако не зміг би розповісти про все. Але я багато пропускатмиу, а про передісторію тих подій скажу лиш у двох словах.
За винятком самого початку, я все пам’ятаю дуже докладно й виразно. Своєї матері я не знав. Мені розповідали, що я народився на гостродзьобому кораблі під час бурі у Північному морі. Моя мати була полонянка, яку взяли після морської битви й розгрому берегової фортеці, але імені її я не знав. Вона померла в розпал бурі. Старий Лінгорд казав мені, що вона була родом з Північної Данії. Я тоді був ще надто молодий, аби все запам’ятати, але й він не багато міг оповісти. Морський бій і буря, грабіж при світлі смолоскипів, а потім кораблі відпливли в море, щоб урятуватися від надбережних скель, відчайдушна боротьба з лютими холодними хвилями… Чи обходила тоді кого доля чужинки, що народила дитину, стоячи однісю ногою в могилі? Тоді померло багато людей. А моряків цікавили живі жінки, а не мертві.
Те, що оповів Лінгорд про обставини мого народження, глибоко вразило мою дитячу уяву. Він сам був застарий до тяжкої роботи. Але для полонених, що згромадилися на відкритій палубі, він був і лікар, і повитуха, і гробар. Я народився в бурю, і скупали мене солоні хвилі.
Через кілька годин, як я народився, мене побачив Тостіг Лодброг. Це його був гостродзьобий корабель і ще інших сім таких самих кораблів, що вчинили напад і тепер, змагаючись із бурею, вивозили награбоване добро. Тостіга Лодброга звали також Муспелом, що означало «Запальний», бо він раз у раз спалахував гнівом. Він був хоробрий і жорстокий, у його могутніх грудях билося серце, що ніколи не знало милосердя. Кажуть, що під Гасфартом, ще й не охолонувшії після бою, він сперся на свою сокиру і з’їв серце Нгруна. В нападі страшного гніву він продав у рабство ютам свого сина Гарульфа. Я пам'ятаю його гучний голос, як на обгорілих кроквах Брунанбура він гукнув, щоб подали ного чашу — Гутлафів череп. Він не пив вина з жодної іншої чаші, крім цього черепа.
І ось до нього, ступаючи хитким помостом, старий Лінгорд і поніс мене, скоро вляглася буря. Я лиш кілька годин як народився, і мене завинули у вовчу шкуру, просяклу сіллю. До всього ще я народився передчасно і був дуже маленький.
— Го-го-го, який карлик! — закричав Тостіг, відриваючи від уст недопиту чашу з медом, щоб подивитися на мене.
Було дуже холодно, проте, як мені розповідали, він вийняв мене з вовчої шкури і, держачи за ногу двома пальцями, розгойдував на шмалкому вітрі.
— Плітка! — реготав він. — Креветка! Морська воша! — І він почав давити мене своїми пальцями, що, як свідчив Лінгорд, були грубші за мої ноги.
Але його вже захопила інша думка.
— Дитина хоче пити! Нехай пап’ється!
Лодброг занурив мою голову в чашу з медом. І я, що не скуштував за свій короткий вік бодай навіть материнського молока, був би, мабуть, утопився в тому міцному напої, якби не Лінгорд. Та коли Лінгорд витяг мене з чаші, Тостіг Лодброг розлютився на старого й звалив його додолу. Ми покотилися помостом, і величезні вовкодави, захоплені в північних данців, кинулися нас кусати.
— Го-го-го! — реготав Тостіг Лодброг, дивлячись, як собаки шарпають мене, старого Літігорда і вовчу шкуру.
Проте Лінгорд звівся на ноги і врятував мепе, залишивши собакам вовчу шкуру.
Тостіг Лодброг, допивши мод, витріщився на мене. Лінгорд мовчав, знаючи добре, що дарма просити милосердя.
— Хлопчик-мізинчик, — нарешті промовив Тостіг. — Присягаюсь Одіном[38], що північно-данські жінки нікчемні істоти! Щоб ото народити не чоловіка, а карлика! Навіщо він такий? З нього ніколи не буде справжнього вояка! Слухай, Лінгорде, як він підросте, зробиш з нього виночерпія у Брунанбурі. І пильнуй, щоб його не з’їли собаки замість кусня м’яса.
Ріс я без матері. Старий Лінгорд був для мене і повитуха, й нянька. За колиску правив мені хиткий поміст судна, а до сну заколисував тупіт ніг, гук бою та рев бурі. Самий лише бог знає, як я зумів вижити. Певне, був залізний, бо й часи тоді були залізні, і виріс, аби довести Тостінгові, що я не карлик. Я скоро переріс усі його чаші, і Тостіг не міг уже втопити мене в меді. А він дуже любив цю забаву, вважав, що це страх як дотепно.
З дитячих літ я найперше пам’ятаю гостродзьобі кораблі Тостіга Лодброга, його вояків і бенкетну залу в Брунанбурі, коли наші кораблі стояли біля берега замерзлого фіорда. Я справді став виночерпієм, і перші мої враження були про те, як я з Гутлафовим черепом, наповненим вином, дибав до великого столу, де на покутті сидів Тостіг і гримів своїм голосом, аж сволоки здригалися. Всі люди довкола мене були, мабуть, божевільні, але мені, що не знав інакшого життя, здавалося, що так і має бути. Вони швидко спалахували й починали бійку. Думки їхні були жорстокі, пили та їли вони жадібно, мов звірі. Я також ставав таким, як вони. Та й чи міг я вирости інакшим, слугуючи цим п’яним крикунам, усім скальдам, що вихваляли Гіалі й сміливого Гогні, що співали про золото Ніфлунгів і про помсту Гудрун, яка дала Атлі з’їсти серця своїх та його дітей[39], а тим часом у дикій бійці тріщали ослони, рвалися завіси, пограбовані на південному узбережжі, і на бенкетні столи падали вбиті.
Вихований у такій школі, я також часто впадав у лють. Мені було тільки вісім років, а я вже показав свої зуби на одному бенкеті в Брунанбурі на честь ютів, що приїхали з ярлом[40] Агардом до нас у гості на трьох своїх подовгастих кораблях. Я стояв тоді за плечима Тостіга Лодброга, держачи Гутлафів череп із запашним гарячим вином. Я чекав, коли Тостіг закінчить лаяти північних данців. Але він не вгавав, і я чекав спокійно, поки він, захлинаючись із люті, почав ображати данських жінок. Тоді я згадав свою матір, і очі в мене запалали гнівом. Я щосили шпурнув у Тостіга черепом, аж вино засліпило йому очі й обпарило обличчя. А коли він, хитаючись, став невидюще розмахувати своїми здоровезними кулаками, щоб мене схопити, я коротким кинджалом ударив його тричі в живіт, у стегно і в сідницю — вище я не міг дістати.
Тут ярл Агард вихопив свій кинджал, і інші юти приєдналися до нього, коли він гукнув:
— Хоробрий ведмедик! Присягаюсь Одіном, він гідний чесного двобою!
І ось під лунким дахом Брунанбура маленький виночерпій із Північної Данії почав битися з могутнім Лодброгом. Лодброг одним ударом відкинув мене, і я, приголомшений, покотився через половину довгого стола, перевертаючи чаші й кварти, а Лодброг владно вигукнув:
— Геть його звідси! Викиньте його собакам!
Однак ярл заступився за мене: він поплескав Лодброга по плечі й попросив подарувати мене йому на знак приязні.
Отож, коли розтанула крига, я поплив на південь на кораблі ярла Агарда. Я став його виночерпієм і зброєносцем, а тому, що не мав ніякого наймення, мене названо Рагнаром Лодброгом.
Країна Агардова сусідувала із землею фризів. То була драглиста, покрита вічним туманом рівнина. Я слугував Агардові три роки, аж до самої його смерті. Я бував з ним усюди: як полювали болотяного вовка й бенкетували у великій залі, де часто серед інших жінок сиділа його молода дружина Ельгіва; я плавав з Агардом у виправі до узбережжя теперішньої Франції і довідався, що чим далі на південь, тим тепліше підсоння і лагідніші жінки.
Але назад ми привезли Агарда тяжко пораненого, і незабаром він помер. Ми спалили його тіло на великому вогнищі, посеред якого в золотих шатах сиділа його молода дружина й співала. Разом з нею спалили гурт челядників із золотими нашийниками, а також дев’ятеро жінок-рабинь і восьмеро чоловіків — усі англи значного роду, що їх полонили в бою. Були також спалені живі соколи, а вкупі з ними два сокольничі.
Але мене, виночерпія Рагнара Лодброга, не спалили. Я мав одинадцять років, був відважний і ще не знав іншої одежі, ніж шкури. Коли запалало полум’я, Ельгіна заспівала передсмертну пісню, а раби застогнали, не бажаючи вмирати, — я розірвав свої пута, стрибнув з вогнища і з золотим нашийником, знаком того, що я раб, помчав у болота, рятуючись від собак, що їх відразу нацькували на мене.
В болотах тоді ховалися вільні дикі люди, втікачі-раби й злочинці, і на них задля розваги влаштовували лови, як на вовків.
Протягом трьох років я не знав ні дому, ні вогню. Мене загартував мороз. Я був би вкрав у ютів жінку та, на нещастя, мене піймали фризи після дводенного полювання. Вони здерли з мене золотий нашийник, а самого продали саксові Едві за двох гончаків. Той Едві надів на мене залізний нашийник, а потім разом з п’ятьма іншими рабами подарував Ателеві, що був родом із східних англів. Я був і рабом і вояком, аж поки відбився від своїх після невдалого походу далеко на схід, туди, де кінчалися болота. Там мене продали гуннам. Я пас у них свині, а потім утік на південь у великі ліси, де мене як вільного прийняли до себе тевтони. Їх було дуже багато, та жили вони невеликими племенами, що посувалися на південь, тікаючи від гуннів.
А з півдня у ці дрімучі ліси прийшли римляни і погнали нас назад до гуннів. Нас притиснули так, що нікуди було діватися. І ми тоді показали римлянам, що означав справжній бій, хоч і самим нам від них добре перепало.
Але я не забував південного сонця і південних берегів, бачених з Агардового корабля. Доля захотіла, щоб я разом з іншими тевтонами попав у полон до римлян і знову вустрівся з морем, не бачивши його з того часу, як відбився від східних англів. Я став гребцем на галерах і так, невільником, нарешті прибув до Риму.
Я згаяв би багато часу, якби захотів оповісти, як я став вільним громадянином і вояком і чому в тридцять років поїхав до Олександрії, а звідти до Єрусалима.
Але конче треба було оповісти дещо про те, що сталося зі мною після того, як мене охрестив Тостіг Лодброг у своїй чаїні з медом, а то ви б не второпали, що то за чоловік в'їхав у Яффську браму і чому всі так дивилися на нього.
А подивитися справді було на що! І римляни, й євреї були дрібні, мізерні, а таких русявих велетнів, як я, їм ніколи не доводилося бачити. Вони розступалися переді мною на вузьких вуличках міста, витріщаючи очі на мене, русявого чоловіка з півночі чи й хтозна-звідки, бо уявлення їхнє про північ було вельми млисте.
Властиво, Пілатове військо, крім нечисленної охорони при дворі і тих двадцятьох римлян, що приїхали зі мною, складалося з допоміжних загонів, набраних у провінціях. То правда, що допоміжні загони часом добре воювали, але вони не були такі надійні, як римляни. Римляни переважали навіть нас, північан, бо завше були готові до бою, а ми добре билися тільки розохотившись. Римляни завше були однаково рішучі й надійні.
Того ж таки вечора, як я прибув до Єрусалима, я зустрів одну жінку з двору Аптіпа[41], що приятелювала з Пілатовою дружиною. Я називатиму її Міріам, бо покохав її під цим ім’ям. Якби можна змалювати жіночу звабливість, то хоч як було б важко, я змалював би Міріам. Але яких на це добрати слів? Жіночу звабливість не віддаси словами. Це ж не вражеиня, схоплене розумом. Жінка зачаровує наші почуття, що виливаються в пристрасть, бо пристрасть, як розважити, не що інше, як надвідчуття.
Взагалі кожна жінка для чоловіка принадна. А коли його вабить якась певна жінка, ми називаємо це коханням. Саме так вабила мене Міріам. Властиво, я сам викликав ту звабливість. Половину її чару становила моя власна мужність, що затремтіла, зустрівши розкриті обійми Міріам, і зробила її ще кращою, ще бажанішою для мене.
Міріам була величава жінка. Я навмисне вжив це слово. Вона була гарно збудована, з гордою поставою, вища за інших єврейських жінок. Шляхетна з натури і з походження, вона відзначалася вчинками щирими та щедрими. Вона була розумна, дотепна, та над усе — жіночна. Як ви побачите, її жіночність і призвела нас обох до загибелі. Мала вона смагляву бліду шкіру, довгасте лице й чорні, аж сині, коси. Її чорні очі здавались двома безоднями. Ніколи в світі не сходилися такі дві крайності, як ми з нею, — русявий і чорнява.
Ми відразу вподобали одне одного. Ми не розмірковували, не сумнівалися й не вагалися. Вона стала моєю з тієї хвилини, як я її побачив. І вона, глянувши на мене, знала, що я належу їй. Я підступив до неї, а вона підвелася, паче її хто підштовхнув мені назустріч. Наші очі — голубі ії чорні — злилися в одному погляді і так застигли, аж поки Пілатова дружина, квола, втомлена жінка, засміялася нервовим сміхом. Вітаючись з Пілатовою дружиною, я перехопив значущий погляд Пілата, звернений до Міріам, що наче промовляв: «Хіба він не такий, як я тобі казав?» Він знав про мій приїзд від Сульпіція Квірінія, сірійського легата.[42] А з Пілатом я був знайомий що до того, як він став намісником на семітському вулкані в Єрусалимі.
Того вечора ми довго розмовляли, і більше говорив Пілат. Він докладно описав становище в краю. Здавалося, ніби його гнітила самота і йому кортіло поділитись зі мною своїми турботами, та навіть попросити поради. Пілат був справжній римлянин — дуже спокійний, досить кмітливий, щоб мудро проводити залізну політику Риму, не викликаючи обурення підкорених народів, і витривалий у скруті.
Але цього вечора я зрозумів, що Пілата щось непокоїть. То евреї виводили його з рівноваги своєю нестійкою, запальною і неспокійною вдачею. Крім того, вони були хитрі. Римляни підходили до всього просто й відверто. Євреї ж ніколи не йшли просто — хіба що назад, коли їх примушувано відступати. Полишені на свою власну волю, вони завжди воліли манівці. Євреї дратували Пілата тим, що хотіли зробити його, а отже і Рим, відповідальним за свої релігійиі чвари.
Як мені було добре відомо, Рим не втручався в релігійні справи підкорених народів, проте евреї вели ненастанні суперечки і подіям, що не мали нічого спільного з політикою, надавали політичного значення.
Пілат аж розпалився, криючи всілякі релігійні секти й безугавні прояви релігійного фанатизму.
— У цім краю, Лодброгу, — сказав вій, — ніхто не може сказати наперед, котра з літніх хмаринок ураз перетвориться на величезну бурю з громами та блискавками. Мене прислано сюди, щоб берегти лад і спокій. Але попри всі мої зусилля вони влаштовують пекло на цій землі. Я радше правив би скіфами або дикими бриттами, ніж цими людьми, що повсякчас сваряться за бога. Ось, наприклад, тепер на півночі об’явився якийсь рибалка. Він щось проповідує, творить, мовляв, усякі дива і скоро, можливо, збаламутить увесь край, а мене натомість відкличуть із Риму,
Тоді я вперше почув про чоловіка на ім’я Ісус, але відразу ж і забув про нього. І згадав, аж коли й справді маленька хмаринка принесла велику бурю.
— Я вже дізнавався про нього, — вів далі Пілат. — Він не є політична постать, це безперечно. Але Каяфа, а за ним і Анна хочуть зробити з цього рибалки політичну колючку, щоб нею вколоти Рим і погубити мене.
— Каяфа, здається, первосвященик, а хто такий Анна? — запптав я.
— Тож він і є справжній первосвященик, цей хитрий лис, — пояснив Пілат. — Каяфу призначив Грат, але він тільки тінь Аніш, знаряддя в його руках.
— Вони так і не вибачили тобі того випадку з щитами, — втрутилась у розмову Міріам.
Пілат повівся, як і кожний з нас, коли його зачепити за болюче місце: він почав оповідати про той випадок, що спершу здався безневинним, а опісля мало не призвів його до руїни. Не маючи нічого лихого на думці, він перед своїм палацом виставив два щити з дарчими написами. Євреї зняли бучу, поскаржилися Тіберієві[43], і той став на їхній бік і заявив Пілатові про своє невдоволення.
Я дуже зрадів, коли трохи пізніше зміг поговорити з Міріам. Пілатова дружина раніше вже встигла дещо розповісти мені про неї. Міріам належала до давнього царського роду. Її сестра була дружиною Філіпа, тетрарха[44] Гавланітіди й Батанеї. А Філій доводився братом Антіпові, тетрарху Галілеї та Переї. Воші обидва були синами Ірода, що його євреї називали великим. Сама Міріам, як їхня родичка, була своя людина при дворах обох намісників. Ще дівчинкою вона заручилася з Архелаем, тоді Єрусалимським етнархом. Але вона була багата, тож до одруження її ніхто не силував. Та й мала вона тверду волю, і догодити їй у такій важливій справі, як вибір чоловіка, було, безперечно, не так і легко.
Здавалося, навіть повітря в цьому краю було насичене релігією, бо невдовзі і ми з Міріам також завели розмову на релігійні теми. І справді, тоді євреї стільки говорили про релігію, як ми про війни та бенкети. Поки я перебував у їхньому краю, мені аж голова гула від нескінченних суперечок про життя та смерть, про закони та бога. Сам Пілат ні в що не вірив — ні в бога, ні в чорта. Для нього смерть означала темний вічний сон, а все ж, бувши в Єрусалимі, він, хоч як не хотів, а мусив безнастанно розплутувати релігійні чвари. Та що вже там казати! Їдучи в Ідумею, я взяв з собою служника до коней. Такого собі нікчемного хлопчиська, що не міг доладу навчитись, навіть як коней сідлати. Зате він міг без упину, хоч би й цілу добу, тямуще розповідати про найдетальніші відміни в ученнях усіх рабинів, від Шемаї до Гамаліелі.
Але вернімось до Міріам.
— Ти віриш у безсмертя, — не забарилась вона розпочати суперечку зі мною. — Тоді чому ти боїшся говорити про це?
— А навіщо морочити собі голову тим, що й так ясне?
— Але ти певний? — наполягала вона. — То розкажи мені. Як виглядає ваше безсмертя?
І коли я розповів їй про Ніфлгейм і Муспел, про велетня Іміра, що народився із сніжинок, про корову Андгумблу, про Фенріра й Локі, про крижаних Йотунів, а також про Тора й Одіна і про нашу Валгалу[45], вона заплескала в долоні й вигукнула, сяючи очима:
— О, який ти варвар. Ти як велика дитина! Ти білявий велет, створений морозом! Ти віриш у бабусині казки й у втіхи наповненого шлунка! Ну, а невмирущий дух, куди він дівається, коли тіло помре?
— Я ж сказав: мандрує у Валгалу. І тіло також,
— І буде їсти? Й пити? Й воювати?
— І любити, — додав я. — Ми повинні мати на небі й жінок, а то що це буде за небо?
— Мені не подобається ваше небо, — сказала Міріам. — Це якесь дике місце, де лютує сніг, мороз і шал.
— А ваше небо яке? — запитав я.
— У нашому небі вічне літо, там доспівають овочі, квітнуть квіти, буяє всяке ростиво.
Але я похитав головою і сказав:
— А мені не подобається ваше небо. Страх нудне місце, добре тільки для розніжених і кволих людей, для євнухів, для безвільних тіней.
Мабуть, мої зауваження сподобалися їй, бо очі в неї ще дужче засяяли. Я зрозумів, що вона мене тільки дражнить.
— Моє небо, — сказала вона, — це місце для вибраних.
— Місце для вибраних — це Валгала, — заперечив я. — Ти тільки подумай, хіба цікавлять того квіти, хто бачить їх завжди? У моїй країні, коли після довгої зими засвітить сонце, проганяючії довгу ніч, перші квіточки, що визирнуть з-під розталої криги, для нас справжня радість, і ми не можемо на них надивитися. А вогонь! — захопився я, — величний, розкішний вогонь! Що то за небо, як людина не може оцінити навіть гарячої трубки в хаті, коли надворі лютує вітрюга й хурделиця?
— Дуже вже ви прості люди, — відказала вона. — В снігових заметах ви розпалюєте вогонь, ставите оселю і називаєте це небом. У нашому небі нам не треба рятуватись від холоду й снігу.
— Ні,— заперечив я. — Ми ставимо оселі й розпалюємо вогонь, щоб іти від них на мороз і на вітер, а потім вернутися й зігрітись, бо чоловік повинен змагатися з морозом і бурею. Домівку й вогонь він також здобуває в боротьбі. Я знаю, бо сам цілих три роки не мав ні даху над головою, ні вогню. Мені тоді було шістнадцять років, і я став чоловіком раніше, ніж надів на себе ткану одежу. Я народився в бурю після бою, а моїми пелюшками була вовча шкура. Глянь на мене, і ти зрозумієш, як люди живуть у Валгалі.
Вона справді захоплено поглянула на мене й вигукнула:
— Такі як ти, білявий велете! — А потім замислено додала — Я вже трохи не жалкую, що в нашому небі немає таких чоловіків.
— Але світ гарний, — спробував я її втішити. — Він великий і просторий. У ньому знайдеться місце для всяких небес. Мені здається, що кожний матиме таке небо, якого жадає його серце. За могилою нас чекає гарна країна. Але я, певне, залишу бенкет, нападу на ваші сонячні, квітучі береги й викраду тебе, так само, як мою матір викрадено.
Я замовк і зиркнув на неї, а вона зустріла мій погляд і не відвела очей. Мене мов жаром обсипало. Присягаюсь Одіном, вона була справжня жінка!
Не знаю, що було б далі, якби не Пілат. Він скінчив розмовляти з Амбівієм і деякий час сидів усміхаючись, а тоді перервав мовчанку.
— Рабин, тевтобурзький[46] рабин! — промовив вій глузливо. — Ще один проповідник і що одне вчення з’явилися в Єрусалимі. Почнуться нові чвари, бунти й каменування пророків. Спасіть нас, о боги, таж тут усі показилися! Ну, Лодброгу, я не сподівався цього від тебе. Отак з піною на вустах сперечатися, як божевільний відлюдник з пустелі, що буде з тобою по смерті! Живуть тільки раз, Лодброгу. І нема чим клопотатися, справді нема чим!
— Не слухай його, Міріам, кажи своє! — втрутилась Пілатова дружина.
Під час нашої суперечки вона сиділа, немов зачарована, і міцно стискала кулаки, тож мені видалося, що й вона отруєна релігійшім божевіллям Єрусалима. В кожному разі, як я дізнався пізніше, вона надміру цікавилась релігійними питаннями. Вона була така худа, наче її виснажила гарячка, а тонка її шкіра аж світилася наскрізь. Вона була добра, тільки надто нервова й забобонна і навіть часом бачила привиди й чула голоси. Мені такі слабкодухі жінки не подобалися, але вона справді була дуже добра й щира.
Я їздив з дорученнями від Тіберія і, на жаль, не міг часто бачити Міріам. Коли я повернувся з двору Антіни до Єрусалима, вона поїхала в Батанею, до Філінового двору, де жила її сестра. Не мавши ніякої справи до Філіпа — він, хоч і легкодухий, зберігав вірність Римові,— я все-таки вирушив до Батанеї, щоб зустрітися з Міріам.
Потім мені довелось побувати в Ідумеї. Крім того, на вимогу Сульпіція Квіріпія, що, бувши імперським легатом, хотів з перших рук довідатись про становище в Єрусалимі, я їздив до Сірії. Отак чимало подорожуючи, я мав змогу переконатися, що євреї й справді схибнулися на релігії. Це була їхня особливість. Вони не хотіли полишати релігійні питання на своїх проповідників — кожен з них сам залюбки вдавався до проповіді, аби лише слухачі знаходилися. А слухачів було доволі!
Люди залишали свої оселі й мандрували по всьому краю, мов жебраки, сперечалися з рабинами й талмудистами в синагогах і на приступках храмів. На сліди чоловіка, що називався Ісус, я знову натрапив у Галілеї, глухій провінції, мешканці якої вважалися за дуже відсталих. Він, здасться, спочатку був теслею, а опісля рибалкою, і його товариші, покидавши мережі, пішли за ним блукати краєм. Дехто бачив у ньому пророка, але більшості він видавався божевільним. Мій нікчемний служник, що мав себе за великого знавця Талмуда, глузував з Ісуса, називаючи його царем жебраків, а його вчення — ебіонізмом[47]. Згідно з його вченням, як пояснював мені мій служник, до неба могли дістатись тільки жебраки, а багаті мали повік горіти в якомусь вогненному озері.
Я звернув увагу на те, що в цій країні люди називали одне одного божевільними. Але мені здається, що всі вони були божевільні. То була їхня біда. Одні виганяли диявола магічними заклинаннями, лікували хвороби, торкаючись до хворого руками, інші пили смертельні зілля, гралися з отруйними зміями або ж удавали це. Ще інші вирушали постити у пустелю, а вернувшися звідти, проголошували нові вчення, збирали довкола себе людей, створювали нові секти.
— Присягаюсь Одіном, — якось сказав я Пілатові,— наші північні вітри й морози скоро остудили б їм голови. Тут занадто лагідний клімат. Замість того щоб будувати собі оселі й добувати м’ясо, вони вигадують різні химери.
— І міняють природу бога, — задумливо докинув Пілат. — Немає погибелі на ті їхні химери!
— Авжеж, — потакнув я. — Якщо я колись виберуся з цього божевільного краю і мій розум тут не потьмариться, то розрубаю надвоє кожного, хто насмілиться спитати мене, що буде зі мною по смерті.
Зроду-віку не бувало таких ворохобників, як ті євреї. Все, що існувало під сонцем, для них було або святе, або нечисте. Вони були здатні вести хитрі суперечки про віру, але не розуміли римської ідеї держави. Всяка політика перетворювалася в них на релігію, а всяка релігія — на політику. Тому кожний римський прокуратор[48] мав з ними дуже багато мороки. Римські орли, римські статуї, навіть щити з дарчими написами, що їх поставив Пілат, — усе ображало їхню релігію.
Римляни провели перепис майна, і це їх знову ж таки обурило. Але перепис потрібен був, щоб визначити податки. Податки державі були також злочином супроти їхнього закону та їхнього бога. О, той закон! Він був не римський, а їхній власний, дарований їм, мовляв, від бога. У них були такі фанатики, що вбивали кожного, хто порушував той закон. А якби прокуратор скарав такого фанатика, зловившл його на гарячому, вони зчинили б бунт, а то й повстання.
Ці дивні люди робили все в ім’я боже. Ті з них, кого ми, римляни, називали «тавматургами», творили дива, щоб довести правдивість своєї віри. Мені завжди здавалося, що безглуздо доводити правильність таблиці множення за допомогою перетворення шматка заліза в змію або навіть і в дві змії, хоч саме таке робили «тавматурги», незмінно викликаючи цим збудження серед простого люду.
О небо, скільки ж у них було сект! Фарисеї, есенеї, садукеї[49]— цілий легіон їх! А скоро виникала нова секта, то відразу ж ставала політичною. Прокуратор Канопій, один із Пілатових попередників, витратив багато часу й сили, приборкуючи призвідницьку діяльність гавлонітів, — однієї з таких сект, що поширилася з Гамали.
Коли я востаннє був у Єрусалимі, то помітив серед євреїв неабияке збудження. Вони збиралися великими гуртами й голосно сперечалися. Одні пророкували кінець світу, інші були скромніші й твердили, що завалиться храм, най-сміливіші знаймували, що римському царству настав кінець і тепер наступить царство юдейське.
Я завважив, що Пілат також був дуже стривожений. Йому випали скрутні дні. Проте, як ви й самі це побачите, дипломатичною хитрістю він не поступався перед євреями, і я певен, що він зумів би загнати в кут не одного книжника з їхніх синагог.
— Якби мені хоч півлегіону римлян, я взяв би Єрусалим за горло… і, звісно, потім мене за це відкликала б до Риму.
Як і я, він не дуже покладався на наймані війська, а римлян у нас було сама жменька.
Повернувшись до Єрусалима, я знову поселився в палаці і на превелику свою радість застав там Міріам. Але втіху з того я мав абияку, бо наші розмови точились довколо єрусалимських подій. На це були свої причини, бо місто гуло, мов осине гніздо. Наближався Великдень, їхнє релігійне свято, і тисячі людей з’їжджалися з усього краю, щоб, за звичаєм, відсвяткувати його в Єрусалимі. Це були люди духовно збудливі, бо інакше вони не зважилися б на таку подорож. Місто аж кишіло ними, і ще чимало прибульців отаборилося за його мурами. Я не міг зрозуміти, наскільки це збудження викликане проповідями мандрівного рибалки, а наскільки — ненавистю євреїв до Риму.
— Ісус у цьому не винен або майже не винен, — відповів Пілат на моє запитання. — Винні Каяфа й Анна.
Вони знають своє. Хтозна, для чого вони бунтують людей, але мені, у кожному разі, клопіт буде немаленький.
— Так, це правда, що до заворушень причетні Каяфа й Анна, — погодилася Міріам. — Але ти, Понтію Пілате, тільки римлянин і не зрозумієш усього. Якби ти був єврей, ти збагнув би, що причина цього куди глибша, аніж суперечки між сектами чи бажання завдати мороки тобі й Римові. Первосвященики й фарисеї, багаті й значні євреї, Філій, Ангіна та й я сама — ми боремося за наше життя. Може, цей рибалка божевільний, але дуже хитрий божевільний. Він проповідує вбогість і тим самим виступає проти нашого закону, а тобі пора збагнути, що наш закон — це наше життя. Ми боронимо свої закони так само пильно, як ти боронив би себе, якби хтось здавив тебе за горло. Або Каяфа, Анна та все те, що вони боронять, або той рибалка. Вони мусять знищити його, а ні, то він знищить їх.
— Це дивно, простий собі чоловік, рибалка! — докинула ГІілатова дружина. — Звідки в нього така сила? Хотіла б я його побачити. Хотіла б навіч побачити такого незвичайного чоловіка.
Пілат насупився, почувши це. Я збагнув, що турбот йому додає ще й нервове збудження дружини.
— Якщо ти хочеш побачити його, то навідайся до найбрудніших міських вертепів, — злісно всміхнулася Міріам. — Ти знайдеш його там або за чаркою вина, або в товаристві неподобних жінок. Єрусалим ще не знав такого чудернацького пророка.
— А що ж тут поганого? — запитав я, мимоволі стаючи на бік того рибалки. — Хіба ось я не дудлив вино й не розважався ночами в усіх провінціях? Чоловік є чоловіком, і його вчинки також чоловічі, хіба що він уже божевільний, хоч я цього рішуче не думаю.
Міріам похитала головою.
— Він не божевільний. Він гірше — він небезпечний. Ебіонізм узагалі небезпечний. Той рибалка хоче знищити вікові порядки. Він — бунтар. Він хоче знищити те, що нам, євреям, ще лишилося від нашої держави й храму.
Пілат їй заперечив:
— Я вже дізнавався про нього: він не політик. Він мрійник. У нього нема ні краплі бунтарства. Він навіть визнає римські податки.
— Ти все ще не розумієш, — наполягала на своєму Міріам. — Річ не в тім, що він задумав, а в тім, що здійснення його планів робить з нього бунтаря. Я сумніваюся, що він сам передбачає всі наслідки. Цей чоловік— такий небезпечний, як пошесть, тому його й треба знищити.
— Наскільки я чув, то його можна не боятися, бо він не має ніяких лихих намірів, — зауважив я.
І я розповів, що був свідком, як Ісус зцілив десятьох прокажених у Самарії, коли я їхав до Єрихона.
Пілатова дружина слухала мою розповідь мов зачарована. До нас долинув з вулиці гомін і крик, і ми зрозуміли, що то вояки розганяють натовп.
— І ти, Лодброгу, повірив, що то було чудо? — запитав Пілат. — Що в одну мить у хворих загоїлися всі рани?
— Я бачив їх зціленими, — відповів я. — Я поїхав услід за ними, щоб вочевидь переконатися. На них справді це лишилося й сліду прокази.
— А ти бачив їх хворими? — наполягав Пілат.
Я похитав головою.
— Ні, мені тільки сказали, що вони були хворі,— признався я. — Але я їх бачив потім, і начебто вони й справді мали проказу. Вони були мов п’яні. Один сидів на сопці, обмацував своє тіло й дивився, ніби очам своїм не вірив. Він мовчав і ні на що не дивився, тільки на свою шкіру. Він ніби глузду рішивсь: одне сидів на сопці й дивився на своє тіло.
Пілат презирливо всміхнувся. Таку саму посмішку я помітив на устах Міріам. А Пілатова дружина сиділа, мов нежива, ледве дихаючи, й широко розплющеними очима вдивлялась кудись у далечінь.
В розмову втрутився Амбівій:
— Каяфа твердить, — він тільки вчора казав мені це, — ніби той рибалка обіцяє привести на землю бога й створити тут, на землі, нове царство, яким керуватиме сам бог…
— А це означає кінець римському пануванню, — урвав його я.
— У такий спосіб Каяфа й Анна хочуть вплутати до цієї справи Рим, — пояснила Міріам. — Але це неправда. Це вони самі вигадали.
Пілат кивнув головою і запитав:
— Але ж, здається, у ваших давніх книгах є таке пророцтво? А первосвященики хочуть вкласти його в уста цьому рибалці.
Міріам погодилася, що справді є таке пророцтво, й зацитувала його. Я згадую про це, аби показати, як добре Пілат вивчив тих людей, де йому так важко було підтримувати лад.
— А я чула, — вела далі Міріам, — що Ісус пророкує кінець світу і початок царства божого, але не тут, а на небі.
— Мені про це доповідали, — мовив Пілат. — Це правда. Ісус визнає римські податки. Він каже, що Рим пануватиме, аж поки настане кінець світу й скінчиться всяка влада. Тепер я зрозумів, яку гру веде зі мною Анна.
— Деякі його послідовники навіть твердять, що він сам бог, — сказав Амбівій.
— Мені не доповідали, щоб він таке казав, — відповів на це Пілат.
— А чому б і ні? — втрутилася Пілатова дружина. — Чому б і ні? І раніше так бувало, що бог сходив па землю.
— Послухай-но, — сказав Пілат. — Мені повідомили, що після того чуда, коли він кількома хлібинами й рибинами нагодував силу людей, дурні галілеяни захотіли зробити його царем. І зробили б проти його волі, та він утік від них у гори. З цього видно, що він не божевільний. Він надто розумний, щоб узяти собі на плечі такий тягар.
— Але саме це наміряється вчинити Анна, щоб спіймати тебе, — сказала Міріам. — Вони кричать, що Ісус хоче стати цареад Юдеї, а це цорушить римський закон, і Рим муситиме сам покарати Ісуса.
Пілат знизав плечима.
— Цар жебраків, або краще — цар мрійників, ось він хто. Він не дурний. Він мрійник, але мріє не про земне царство. Нехай йому пощастить на тім світі, бо там Рим уже не владний.
— Він учить, що багатство — гріх, і це не подобається фарисеям, — знов утрутився Амбівій.
Пілат добродушно засміявся.
— Проте цей цар жебраків і його жебрацька братія не цураються власності,— мовив він. — Ось послухайте, недавно вони вибрали навіть скарбника, щоб беріг їхнє спільне майно. Його звуть Юда, і кажуть, ніби він обкрадав їхню касу.
— Але Ісус не крав? — занитала Пілатова дружина.
Ні,— відповів Пілат, — крав Юда, скарбник.
— А хто таких Йоан? — запитав я. — Він був причетний до заколоту в Тіберіаді, і Антіна стратив його.
— Це ще один проповідник, — пояснила Міріам, — родом з околиць Геброна. Він також химерував і довго жив у пустелі. Чи то він, чи його прибічники, казали, ніби він Ілля, воскреслий з мертвих. А Ілля — це один з наших давніх пророків.
— Хіба він також підбурював люд? — запитав я.
Пілат усміхнувся, хитнув головою і пояснив:
— Він посварився з Антіпою за Іродіаду. Йоан був мораліст і поплатився за це головою. Але то дуже довга історія. Ні, тут політики не було.
— Дехто також твердить, що Ісус — син Давида, — сказала Міріам. — Але це брехня. Ніхто в Назареті не вірить цьому. Адже там живе вся його рідня, рахуючи й заміжніх сестер, і всі їх знають. Вони звичайнісінькі прості собі люди.
— О, якби можна було так просто написати про це Тіберієві,— пробурмотів Пілат. — Тепер цей рибалка приїхав сюди, до Єрусалима, де повнісінько прочан, готових зняти бунт, а тут ще й Анна підливає олії у вогонь.
— І не вгомониться, поки не доможеться свого, — додала Міріам. — Він хоче тебе використати, і ти не відкрутишся.
— Як використати? — поцікавився Пілат.
— Хоче, щоб ти засудив цього рибалку до страти.
Пілат уперто похитав головою, а його дружина вигукнула:
— Ні, ні! Це була б ганебна несправедливість! Він не зробив нічого лихого! Він не зробив злочину проти Риму!
Вона благально подивилася на Пілата, що все ще хитав головою.
— Нехай вони самі рубають голови одні одним, як Антіпа, — пробурчав він. — Життя того рибалки нічого не важить, але я не хочу бути знаряддям їхніх темних справ. Якщо їм треба знищити його — вони знищать. Це їхній клопіт.
— Але ти не дозволиш! — зойкпула Пілатова дружипа.
— Мені важко буде пояснити Тіберієві, чому я встряв у цю їхню чвару, — відповів він.
— Хоч там що, — докинула Міріам, — а тобі скоро таки доведеться писати пояснення, бо Ісус уже прибув до Єрусалима, та й його прибічники разом з ним.
Пілат не приховував, що її слова роздратували його.
— Я не цікавлюсь тим, де він, — заявив Пілат. — І сподіваюся, що ніколи його не побачу.
— По хвилюйся, Анна знайде його й приведе до твоєї брами, — сказала Міріам.
Пілат знизав плечима, і на цьому розмова скінчилась. Пілатова дружина, страшенно знервована, покликала Міріам у свої покої, тож мені лишилося тільки піти спати під гомін і крики цього міста божевільців.
Події розгорталися швидко. За ніч люди розпалилися понад усяку міру. Опівдні, коли я проїздив із загоном через місто, вулиці кишіли юрбами, що неохоче розступалися породі мною. Якби можна було вбивати поглядом, я давно вже був би мертвий. Чимало хто відверто спльовував при моїй появі, і з усіх боків чути було прокльони.
Тепер на мене дивились уже по так, як на диво: мене скорше ненавиділи, бо я носив римські лати. Якби воно інше місто, я наказав би своїм воякам розігнати цих фанатиків. Але це був Єрусалим у найбільший розпал збудливості, це були люди, що не вміли відрізнити ідею держави від ідеї бога.
Садукей Анна добре викопав своє завдання. Хоч що б він і синедріон[50] казали, а простолюд зрозумів їх: винуватець усього — Рим.
Серед натовпу я здибав Міріам. Вона йшла пішки в товаристві самої тільки служниці. В цю неспокійну пору небезпечно було одягатися так, як личило її станові. Через сестру вона поріднилася з Антіпою, а його всі недолюблювали. Тому вона вбралася дуже просто, затуливши обличчя, щоб не відрізнятися від жінок нижчого стану. Але перед моїми очима вона не могла заховати своєї гордої постави й легкої ходи, властивої тільки їй.
Ми встигли перемовитися лиш кількома словами, бо почалася така штовханина, що я та мої вояки опинилися в найбільшій гущі. А Міріам заховалася за ріг якогось будинку.
— Ну що, того рибалку спіймано? — запитав я.
— Ні, але він уже біля міського муру. Він під'їхав до Єрусалима на ослі в оточенні великого натовпу. Знайшлися дурні, що вітали його царем Юдеї. Тепер Анна скористається цим і притисне Пілата. Ось побачиш, хоч той рибалка ще не ув’язнений, але вирок йому вже підписано. Він усе одно що мертвий.
— Пілат його не займатиме.
Міріам похитала головою.
— Анна сам про це подбає. Вони поведуть рибалку в синедріон і засудять на смерть. Може, його й каменують.
— Синедріон не має права засуджувати на смерть, — заперечив я.
— Ісус не римлянин, — сказала Міріам, — він єврей. За законом талмуду Ісус підлягай такій карі, бо він порушив божий закон.
— Синедріон не має права, — стояв я на своєму.
— Пілат не проти, щоб синедріон узяв собі таке право.
— Але це буде незаконно, — наполягав я. — Ти ж зиаяш, що Рим у таких справах дуже прискіпливіш.
— Тоді Анна знайде іншу раду, — всміхнулася Міріам. — Він присилує Пілата розп’ясти його. Так чи інакше, а наслідок буде той самий.
Нова хвиля людей ще дужче здавила нас і наших коней, і колінами ми доторкались одне одного. Якийсь фанатик упав, і я відчув, що мій кінь наступив на нього й пробує податись назад і стати дибки. Чоловік закричав. Його крик злився зі сповненим ненависті ревом інших людей. Але я ще встиг через плече гукнути Міріам:
— Ти жорстока до людини, що, як ти сказала, не зробила нічого лихого!
— Я жорстока до того зла, що виникне, якщо вона залишиться живою.
Я насилу вчув її слова, бо до мене кинувсь якийсь чоловік, схопив коня за вуздечку й шарпонув мене за ногу, силкуючись стягти додолу. Я нахилився і луснув його по обличчю. Удар був сильний, моя рука затулила йому все лице. Мешканці Єрусалима не звичні були до справжній ляпасів. Але я так і досі не знаю, чи не скрутив тоді йому в’язів.
Другого дня я знову побачив Міріам, зустрів її на подвір’ї Пілатового палацу. Здавалося, ніби вона марить. Мене вона майже не бачила й не впізнавала. Міріам була така дивна, а її погляд був такий неуважний, що вона нагадувала мені зцілених прокажених у Самарії.
Великим зусиллям волі вона мовби опам’яталася, але тільки зовні. В її очах було щось таке, чого не можна висловити. Я ніколи не бачив таких жіночих очей.
Вона була б пройшла повз мене, якби я не заступив їй дороги. Зупинившись, Міріам, як звикле, привіталася, однак її очі дивились крізь мене кудись далеко, наче заворожені.
— Я бачила Його, Лодброгу, — прошепотіла вона. — Я бачила Його.
— Дай боже, щоб ти зурочила його так, як він тебе, хоч хто б він не був! — засміявся я.
Вона не звернула уваги на мій недоречний жарт, а її очі все так само дивилися кудись уперед. Міріам хотіла піти, але я знову заступив їй дорогу.
— Хто той «він»? — запитав я. — Якийсь воскреслий з мертвих, що вселив у твої очі такий дивний блиск?
— Він той, хто воскрешає інших, — відповіла Міріам. — Тепер я вірю, що він, цей Ісус, воскрешав мертвих. Він — Князь Світла, син божий. Я бачила його. Тепер я вірю, що Він — син божий.
З її слів я зрозумів тільки одне: що вона бачила цього мандрівного рибалку й заразилася його божевіллям. Бо ж то була зовсім інша Міріам, не та, що називала Ісуса пошестю і вимагала його смерті.
— Він зачарував тебе! — крикнув я сердито.
Очі її стали вогкі й ще глибші, коли вона кивнула мені:
— О Лодброгу, Його чари не можна собі навіть уявити. Досить глянути на Нього, і переконуєшся, що Його душа сповнена доброти й милосердя. Я бачила Його, я слухала Його. Я роздам бідним усе своє багатство і піду за Ним.
Вона говорила так переконливо, що я повірив їй, як колись у Самарії повірив у той подив, з яким зцілені прокажені вражено розглядали свої тіла. Мені стало прикро, що ця велична жінка так легко дала себе заплутати якомусь мандрівному чудотворцеві.
— Ну то йди за ним! — поглузував я. — Ти напевне одержиш корону, коли він здобуде собі царство.
Міріам кивнула головою, а мені закортіло вдарити її по обличчю за таку безглуздість. Я відступився, і вона повільно пройшла повз мене.
— Його царство не тут, — сказала вона тихо. — Він — син Давида, син божий. Він справді той, ким Він себе називає, чи то ким Його називають. Він — це все добре й величне.
— Мудрець зі Сходу! — пирхнув сміхом Пілат, коли я зайшов до нього. — Він таки тямущий, цей неписьменний рибалка. Тепер я краще його знаю. Мені щойно доповідали. Йому не треба творити див. У суперечці він перемудрить наймудріших їхніх книжників. Вони хочуть загнати його на слизьке, а він тільки сміється. Ось послухай.
І Пілат розповів мені, як Ісус посоромив тих, хто хотів його посоромити, коли ті загадали йому сказати свою думку про жінку, винну в перелюбстві.
— А що він відповів про податки! — захоплювався Пілат. — «Кесареве, мовляв, кесареві, а боже богові!» Анна хотів його підловити, а Ісус сам його посоромив! Нарешті знайшовся хоч один юдей, що розуміє римський погляд на державу.
Потім я зустрів Пілатову дружину. Глянувши на неї,— я ж бачив перед тим очі Міріам, — я зрозумів, що ця квола, стомлена жінка також бачила рибалку.
— Він — сама божественність, — пробурмотіла вона мені.— Він свідомий того, що в ньому бог.
— А може, він сам бог? — чемно запитав я, аби лише запитати щось.
Вона похитала головою.
— Я не знаю. Він не казав цього. Але я одне знаю, що боги якраз і є такі.
«Він уміє причаровувати жінок», — подумав я, залишаючи Пілатову дружину, що цілком віддалася своїм маренням.
Кожен, хто читатиме ці рядки, знає, що було далі. Але в ті дні я переконався, що Ісус причаровував до себе також і чоловіків. Він причарував Пілата. Він причарував і мене.
Після того, як Анна відіслав Ісуса до Каяфи і синедріоп, що зібрався в Каяфиному будинку, засудив його на смерть, розпалений натовп привів його до Пілата.
Задля користі Риму і своєї власної Пілат не хотів Ісусової смерті. Сам рибалка його мало обходив, аби лиш був мир і спокій. Чим було для Пілата життя однієї людини або й багатьох людей? Рим був залізною державою, і намісники, що їх він посилав правити підкореними народами, були також залізні. Пілат думав державними категоріями й керувався ними у своїх вчинках. Проте коли він, сердитий, вийшов назустріч юрбі, що привела Ісуса, той відразу причарував його.
Я теж був там. І знаю, що Пілат тоді вперше побачив Ісуса. Наші вояки чекали тільки наказу, щоб звільнити подвір’я від цих крикливих відвідувачів. Алє тільки-но Пілат глянув на Ісуса, як відразу злагіднів — ні, навіть був посоромлений! Він сказав, що не має права судити рибалку за римським законом, бо той — єврей, а не римлянин. Самі евреї ще ніколи так не виявляли вірності римській владі, як тоді. Вони кричали, що римські закони не дозволяють їм нікого вбивати. Проте Антіна вбив Йоана, і нічим його не покарано.
Пілат залишив усіх на подвір’ї і повів Ісуса самого до зали суду. Я не знаю, що там діялося, та коли Пілат вийшов знову, він змінився. До того часу він відмовлявся судити Ісуса, бо не хотів стати знаряддям у руках Анни. Тепер Пілат не хотів робити цього заради самого рибалки. Він намагався врятувати його. А юрба не переставала кричати:
— Розіпни його! Розіпни його!
Тобі, читачу, відомо, що Пілат щиро намагався врятувати рибалку. Ти знаєш, що він намагався задобрити юрбу спершу тим, що виставив Ісуса на глузи, а потім тим, що запропонував звільнити його заради великодня, бо за давнім звичаєм на Великдень випускали на волю одного злочинця. І ти знаєш, як первосвященики підказали юрбі кричати, щоб звільнили вбивцю Вараву.
Дарма Пілат боровся проти тієї ролі, що йому накидали первосвященики. Дарма глузами намагався обернути цю всю справу в комедію. Сміючись, він називав Ісуса юдейським царем і наказав відшмагати його. Він сподівався, що все обернеться в жарт і натовп тим задовольниться.
З радістю скажу вам, що жоден римлянин не брав участі в тому, що було далі. Все робили наймані вояки. Вони одягли Ісуса в царські шати, дали в руки тростину замість царського берла, поставили його навколішки й вітали як царя Юдейського. Такою комедісю хотіли вмиротворити юрбу, хоч воно й марно було. Мене також причарував Ісус, коли я дивився на цю сцену. Незважаючи на брутальне глузування, він не втрачав гідності в поставі. І я, дивлячись на нього, теж заспокоївся. Його спокій передався й мені. Я перестав хвилюватися й нічому вже не дивувався. Усе було так, як мало бути. Ісусова тихомирність серед цього ревучого натовпу передалася й мені. Я навіть і не подумав, щоб рятувати ного.
З другого боку, в своєму дикому і неспокійному житті я бачив забагато всякого дива, щоб тепер воно спопукало мене на безглуздий вчинок. Я був тихомирний як ніколи. Мені нічого було сказати. Я знав одне: що всіх оцих подій не дано мені зрозуміти і що вони повніші статися.
А Пілат усе ще не здавався. Натовп гарячкував щодалі більше, гамірливо жадав крові й розп’яття. Пілат знову зайшов у залу суду. Його задумові обернути все у фарс не поталанило, і він хотів удруге відмовитись від суду, — мовляв, Ісус же не з Єрусалима: Ісус був підданець Антіни, і Пілат хотів послати його до Антіни.
Тим часом ревло вже ціле місто. Вуличний натовп змів, наше військо, що зовні охороняло палац. Почався бунт, який щомиті міг перетворитись на повстання проти Риму й міжусобну війну. Мої двадцятеро легіонерів стояли напоготові. Вони також не любили фанатичних євреїв і тільки чекали наказу, щоб очистити подвір’я голими мечами.
Коли Пілат вийшов із зали й запропонував відіслати Ісуса до Антіпи, голосу його ніхто не чув, бо тепер натовп ревів, що Пілат зрадник. Якщо він відпустить рибалку на волю, то зрадить Тіберія. Я стояв, спершись на мур, а передо мною якийсь бородатий розпатланий фанатик підстрибував і безугавно кричав:
— Тіберій — імператор! Нема іншого царя! Тіберій — імператор! Нема іншого царя!
Терпець мені урвався. Його крик ображав мене. Подавшись убік, я наче ненароком наступив йому на ногу й добряче придавив. Але цей божевілець навіть не почув. Він так знавіснів, що не відчував болю.
— Тіберій імператор! Нема іншого царя! — водно верещав він і далі.
Я бачив, що Пілат завагався. Пілат, намісиик Риму, тепер став людиною з людським гнівом проти цих нікчемних тварюк, що жадали крові такого лагідного й спокійного, мужнього й доброго чоловіка, як Ісус.
Я бачив, що Пілат вагався. Він подививсь на мене, неначе ладний віддати наказ діяти, і я хитнувся наперед, звільнивши бороданеві ногу. Я вже хотів виконувати напіввисловлене Пілатове бажання й очистити подвір’я від нікчемної голоти, що не переставала ревти.
Але не через Пілатову нерішучість я не зробив цього. І мене, й Пілата стримав сам Ісус. Він глянув на мене. Кажу вам, що цей рибалка, цей мандрівний проповідник, заброда з Галілеї, командував мною. Він не сказав ні слова. Проте я почув його команду, як згук сурми. І я зупинився, опустивши руки, бо хто ж я такий, щоб опиратися волі й намірам цього спокійного, впевненого в собі чоловіка? І тепер я збагнув цілком міць його чарів, якими він прихилив до себе Міріам, Пілатову дружину й самого Пілата.
Решту ви знасте. Пілат умив руки на знак того, що він не винний у крові Ісуса, і юрба прийняла його кров на свої голови. Пілат віддав наказ розп’яття. Юрба вдовольнилась, Анна, Каяфа і весь синедріон, що стояли за її спиною, також. Ісуса розіп’яв пе Пілат, не Тіберій, не римські легіонери. Його розп’яли духовні правителі й духовні політики Єрусалима. Я бачив і знаю. Навіть проти власної користі Пілат був би врятував Ісуса — також, як і я, — якби Ісус сам не захотів, щоб його не рятували.
Пілат, одначе, ще раз поглумився над цим людом, якого він зневажав. Дарма що первосвященики невдоволено бурчали, він наказав на хресті прибити написа єврейською, грецькою та латинською мовами: «Цар Юдейський». Під цим приводом первосвященики вирвали в Пілата згоду на вирок, і цими самими словами скористався Пілат, щоб виявити своє презирство й зневагу до евреїв. Пілат засудив на смерть абстрактну ідею, що ніколи не існувала. Її вигадали первосвященики, і ні вони, ні Пілат у неї не вірили. Ісус також заперечував її. Цю ідею втілено в словах: «Цар Юдейський».
Буря, що шаленіла на подвір’ї перед палацом, уляглася. Збудження вщухло. Первосвященики домоглися свого, юрба задовольнилась, а ми з Пілатом після всього цього відчували безмежну нехіть і втому. Але нас чекала ще одна буря. Ісуса ще не встигли вивести, як одна із служниць уже покликала мене до Міріам. І я бачив, що Пілата також забрала служниця його дружили.
— О Лодброгу, я чула все, — зустріла мене Міріам. Ми були самі, вона пригорнулася мені до грудей, шукаючи в моїх обіймах захисту й підтримки. — Пілат здався. Він хоче розп’ясти його. Але ще є час. Твої люди готові. Поспішися. З Ісусом тільки центуріон[51] і жменька вояків.
Вони ще на подвір’ї, а коли вийдуть, то стеж за ними. Вони не повинні дійти до Голгофи. Але підожди, доки вони опиняться за міським муром. Тоді скасуй Пілатів наказ. Візьми ще одного коня для нього. Далі все буде легко. Тікай з ним просто в Сірію або в Ідумею, куди хочеш, тільки врятуй його.
Вона обвила мені шию руками, знадливо наблизила до мене своє лице, і в її погляді я прочитав велику обіцянку.
Не диво, що я спершу розгубився й не знав, що відповісти. Тієї хвилини я думав лиш одне: тільки-но скінчилася та чудна сцена, як уже знову! Бо я зрозумів Міріам. Я не дурив себе. Ця велична жінка буде моєю, якщо… якщо я зраджу Рим. Пілат — намісник Риму. Він віддав наказ, а його голос — це голос Риму. Я вже казав, що Міріам над усе була жінка і через це кінець кінцем нам і довелося розлучитися. Вона завжди поводилася так розважно, так тверезо, була така певна за себе й за мене, що я забув, чи радше затямив раз назавжди, — що жінка завжди жінка… що у вирішальну мить вона не думає, а відчуває, і не голова, а серце спонукує її робити те чи інше.
Міріам не зрозуміла моєї мовчанки. Вона ще дужче пригорнулася до мене й додала, ніби щось згадавши:
— Візьми двох коней, Лодброгу. Я поїду на другому… з тобою всюди, куди поїдеш.
Це була царська заплата. І за неї від мене вимагали підлого, мерзенного вчинку. Але я все ще мовчав. Не тому, що розгубився або вагався. Ні, мене просто пойняв великий жаль, глибокий раптовий смуток, бо я знав, що тримаю в своїх обіймах ту, якої більше повік не побачу.
— Сьогодні в Єрусалимі тільки одна людина може Його врятувати, — сказала вона. — І це ти, Лодброгу.
Але я й далі мовчав, і вона, щоб вивести з задуми, труснула мене так, що аж лати на мені задзвеніли.
— Ну кажи ж, Лодброгу! — владно озвалась вона. — Ти дужий і відважний. Ти справжній чоловік. Я знаю, що ти зневажаєш тих, хто хоче Його вбити. Ти один можеш Його врятувати. Досить сказати лише слово, і все буде зроблене. А я кохатиму тебе завжди, кохатиму за цей вчинок.
— Я римлянин, — сказав я повільно, добре знаючи, що ці слова віднімуть її від мене назавжди.
— Ти раб Тіберія, ти собака Риму, — спалахнула раптом Міріам. — Ти нічим не зобов’язаний Римові, бо ти не римлянин. Ви, русяві велетні з півночі, не римляни.
— Римляни — наші старші брати, — відповів я. — І я ношу римську зброю і їм римський хліб. — Потім я додав тихо — Та чого так хвилюватися через одне людське життя? Всі люди мусять умерти. Вмирати легко й просто. Сьогодні чи за сто років, хіба не однак? Всіх нас чекає смерть.
Вона затремтіла в моїх обіймах: їй так дуже хотілося врятувати Ісуса!
— Ти не розумієш, Лодброгу. Він не простий чоловік. Він вищий за людей. Це живий бог, не з людей, а над людьми.
Я ще дужче пригорнув її до себе, відчуваючи, що втрачаю найдорожчу для себе людину.
— Ми з тобою чоловік і жінка, — сказав я. — Наше життя належить цьому світові. А потойбічний — тільки божевілля. Залишмо його тим навіженнм мрійникам. Не відмовляй їм, коли вони бажають його більше, ніж усього іншого, — більше, ніж м'яса й вина, більше, ніж пісень і битв, навіть більше, ніж кохання. Не відмовляй їм того, що живить їхні серця й веде їх крізь темряву могили до мрій про загробне життя. Нехай вони йдуть. А ми з тобою залишимось тут для тієї насолоди, що знайшли одне в одному. А потім настане темрява, і ти полинеш до своїх сонячних берегів, а я — на веселіш бенкет у Валгалі.
— Ні, ні! — закричала вона, випручуючись. — Ти не розумієш. Ісус — сама величність і доброта. Він бог, він більший за звичайну людину, і сором, що він помре такою смертю. Так помирають тільки раби та злодії. А він ані раб, ані злодій! Він безсмертній. Він бог! Повір мені, що він — бог!
— Ти кажеш, що він безсмертний, — відповів я. — Коли він сьогодні помре на Голгофі, це ні на волосину не скоротить його безсмертя. Ти кажеш, що він бог. Боги не вмирають. Наскільки я знаю, вони не можуть умерти.
— О! — вигукнула вона. — Ти не хочеш зрозуміти. Ти просто величезний кусень м’яса.
— Хіба не сказано про цю подію у ваших давніх книгах? — запитав я, бо від євреїв уже навчився хитро сперечатися.
— Сказано, — погодилась вона, — про Месію пророкували. Він і є Месія.
— То хіба я можу виступати проти пророків і обернути Месію у Лжемесію? Хіба пророцтва ваші такі нестійкі, щоб я, простий русявий північанин у римських латах, міг перешкодити їм і зробити так, щоб не здійснилося те, чого хотіли боги і що пророкували мудреці?
— Ти не розумієш, — вела вона своєї.
— Я дуже добре розумію, — відказав я. — Хіба я вище від богів, щоб противитися їхній волі? Якщо так, то боги — пусті речі, іграшки людей. Я — людина. Я також поклоняюся богам, усім богам, бо я вірю в усіх богів, а то звідки б іще вони взялися?
Вона вирвалася з моїх пожадливих обіймів, і ми стояли та прислухалися до галасу на вулиці, кудою вояки вели Ісуса. На серці у мене було дуже важко, що така велична жінка може бути така нерозумна. Вона хотіла врятувати бога, хотіла стати вище за нього!
— Ти не кохаєш мене, — сказала Міріам поволі, і так само поволі згасала у неї в очах обіцянка, надто глибока й велика, щоб віддати її словами.
— Я кохаю тебе так дуже, аж навіть годі це уявити, — відповів я. — Я пишаюся тим, що кохаю тебе, бо я знаю, що гідніш тебе кохати і гідний, щоб ти віддала мені своє кохання. Але Рим — моя друга мати, і якби я зрадив її, яку ціну мало б моє кохання?
Галас, що супроводив Ісуса і вояків, завмирав удаліші вулиці. І коли вже його зовсім було не чути, Міріам повернулась іти, навіть не глянувши на мене.
Ще раз у відчаї я кинувся до неї і стиснув її в своїх обіймах. Я хотів посадити її на коня і домчати з нею і своїм загоном кудись у Сірію, якнайдалі від цього клятою божевільного міста. Вона пручалась. Я міцно притиснув її до себе. Вона відвернулась і вдарила мене по обличчю, але я не випускав її з обіймів, бо удар той був мені любий. І раптом вона безвільно завмерла. Стала холодна й нерухома, і я відчув, що в цій жінці, яку я держу в обіймах, уже нема кохання. Вона вже вмерла для мене. Повільно я випустив її з обіймів. Вона так само повільно повернулася, наче мене й не було, пішла через тиху кімнату і, не оглянувшись, зникла за завісами.
Я, Рагнар Лодброг, ніколи не вмів ні читати, ні писати. Але в своєму житті я чув багато мудрих розмов. Тепер я бачу, що не осяг великої майстерності євреїв, яку вони вичитували зі своїх законів, ані майстерності римлян, що її вони черпали зі своєї філософії та філософії греків. Але я вмів говорити просто й щиро, як людина, що в житті пройшла від корабля Тостіга Лодброга і осель Брунанбура через увесь світ до Єрусалима й назад. Коли я прибув до Сірії, то просто й щиро доповів Сульпіцієві Квірінію про події, що сталися тоді в Єрусалимі.