II

Якщо провести лінію між Джалуїтом на Маршаллових островах і Бугенвілем на Соломонових та якщо на два градуси нижче екватора перетяти ту лінію другою, проведеною від Укуора на Каролінських островах, то саме там, серед скупаного в сонці безлюдного морського простору І височіє острів Фуатіно, заселений плем’ям, спорідненим а гавайцями, самоанцями, таїтянами та маорійцями. Фуатіно — це крайня цятка клину, що ним Полінезія врізується далеко на захід між Меланезією та Мікронезією. Топ бо острів Фуатіно й побачив Девід Гриф другого ранку за дві милі на схід, якраз навпроти сонця, що саме піднімалося з-за обрію. Вітер і далі не подужчав, проте «Громовик» плив по гладенькій воді зі швидкістю, що не посоромила б кожну острівну шхуну при вітрі втричі більшому.

Острів Фуатіно був просто згаслий вулкан, що його випнув з дна морського якийсь доісторичний катаклізм.

Західний його бік, поколений і потовчений, поглинула вода, зробивши прохід до самого кратера, який тепер правив за гавань. Отож Фуатіно нагадував зубчасту підкову, навернену кінцями на захід. Шхуна саме прямувала до проходу в тій підкові. Капітан Глас, що з біноклем у руці зазирав до саморобної карти, розкладеної на дахові каюти, враз випростався, і на його обличчі з’явилася тривога впереміш з покірливістю.

— Починається, — сказав він. — Це пропасниця. Я сподівався її аж завтра. Вона мене завше добряче трусить, містере Грифе. За п’ять хвилин я вже буду без пам’яті. Нам доведеться самому вести шхуну. Готуй ліжко, юнго! Якнайбільше укривал! І налий у пляшку окропу! На морі так тихо, містере Грифе, що ви, мабуть, щасливо минете великий риф. Тримайтеся вітру і йдіть просто на риф.

Громовик» — єдина шхуна на півдні Тихого океану, що на таке здатна. І я певний, що вам пощастить. Пливіть попри саму Велику Кручу, тільки пильнуйте за грот-гіком.

Капітан Глас говорив швидко, немов п’яний, бо його на наморочений мозок насилу боровся з малярійним нападом. Коли він, хитаючись, пішов до трапу, обличчя йому почервоніло і вкрилося плямами, наче від страшного запалення чи гангрени. Очі його вилазили на лоба й стали мов скляні, руки трусилися, зуби цокотіли з холоду.

— За дві години я почну пітніти, — ледве вимовив він побілілими губами. — Тоді ще години зо дві, і все минеться. Я вже вивчив ці клятенні напади, знаю весь їхній перебіг до останньої хвилини. В-в-ви б-б-беріться…

Голос зів’яв у невиразному бурмотінні, капітан сповз східцями до каюти, і шхуною взявся кермувати господар. «Громовик» саме входив у протоку. На кінцях підкови бовваніли дві здоровезні скелі, футів по тисячі заввишки, зв’язані з островом тільки вузькими низенькими пересипами. Між тими скелями був прохід з півмилі завширшки, але його мало не весь перепиняв кораловий риф, спадаючи від південного кінця підкови. Прохід, що його капітан Глас називав ущелиною, звивався трохи поміж рифами, тоді повертав рівно на північ і далі вже йшов під саму прямовисну кручу. Тут грот-гік з лівого боку судна трохи не торкався скелі. Гриф, стоячи над правим бортом, бачив дно за яких два сажні, а далі також стрімко здіймалася мілина. Шхуну вів на кодолі човен, щоб легше було кермувати нею і щоб її не занесло на каміння. Мавши ходовий вітерець, Гриф пустив «Громовика» на повну швидкість і щасливо перебрався через великий риф. Шхуну трошки шкрябнуло, але так легенько, що не подряпало мідяної обшивки.

Перед Грифом лежала фуатінська гавань. Це була кругла водяна поверхня близько п’яти миль у прогоні, облямована білим кораловим узбережжям; понад берегом зносилися стрімкі зелені спади ген аж до похмурих кратерових стін. По самому краю стирчали шпичасті вершини вулканічних гір, а навколо них — шапки пасатних хмар. У кожному закутку, в кожній шпарині вивітреної лави вкорінилися виткі лози й дерева — гінке, розбуяле зело. Тонкі струмочки води, неначе імла, розсипалися водограями з стофутової височини. Казкових чар ще додавало тепле вогке повітря, важке від аромату жовтоквітної касії.

Припасовуючись до легкого мінливого вітру, «Громовик» заходив у гавань. Гриф звелів підняти човна на шхуну, а сам узявся оглядати берег у бінокль. Він не помітив нічого живого. Острів спав у гарячому сяйві тропічного сонця. Ніхто не вийшов зустрічати шхуну. Понад північним узбережжям, де торочки кокосових пальм ховали село, він бачив чорні прови човнів у повітках. На березі, на рівному кілі, стояла якась шхуна. Ні на ній, ні круг неї людей не видно було.

Аж підпливши ярдів на п’ятдесят до берега, Гриф накати кинути якоря. Там було сорок сажнів завглибшки. А на самій середині він колись давно викинув триста сажнів ланцюга і не дістав дна, що було й не диво на такий кратер, як фуатінський. Коли якірний ланцюг заскреготав, виповзаючи з клюзу, Гриф побачив, що на палубі чужої шхуни з’явилося кілька тубілок, високих і повних, як буцають тільки полінезійки. Одягнені вони були в легкі агу, в на головах мали вінки. Крім того, він побачив і таке, чого ті жінки не завважили: присадкувата чоловіча потіть крадькома перелізла на прову шхуни, звідти припала до піску й майнула в зелену лісову гущавину.

Поки матроси згортали й закріплювали вітрила, напинали тент, скручували шкоти й такелаж, як це звичайно робиться у гавані, Девід Гриф походжав палубою і марно Шукав ще якихось ознак життя. Раз у напрямку Великої Кручі він виразно почув далекий рушничний постріл. Більше не стріляли, і він подумав, що то якийсь мисливець полював на дику козу.

Проминула ще година, капітан Глас уже не трусився під мірою вкривал: тепер він знемагав від пекельного поту.

— Ще півгодини, і я зовсім оклигаю, — кволо сказав він. і — Чудово! — відповів Гриф. — Ніде чомусь нікого не видно. Мабуть, я подамся на берег до Матаари та роздивлюся, як і що.

— Там зібралась така братія, що будьте обережні,— перестеріг його капітан. — Якщо не вернетесь за годину, то перекажіть через кого-небудь.

Гриф сів до стерна, а чотири раятейці заходилися гребти. Приставши до берега, він зацікавлено оглянув жінок під тентом на чужій шхуні. Тоді на спробу помахав їм рукою; іншії захихотіли й теж помахали йому.

— Талофа! — гукнув Гриф.

Вони зрозуміли привітання, однак відповіли:

— Йорана.

Гриф здогадався, що вони з островів Товариства.

— 3 Ваїнею, — відразу визначив один із матросів.

Гриф запитав жінок, звідки вони родом, і вони, сміючись, відповіли:

— Ваїней.

— Шхуна начебто старого Дюпюї,— тихо сказав Гриф по-таїтійському. — Але не придивляйтеся до неї. Яка ваша гадка? Хіба це не «Валетта»?

Люди вилізли на берег, підтяглії човна й тим часом потайки поглядали на шхуну.

— Це справді «Валетта», — сказав Тауте. — Сім років тому в неї зламалася щогла. В Папіїті зроблено нову, на десять футів коротшу. Це вона.

— Ану, хлопці, підіть та побалакайте з жінками. Вам з Раятеа майже видко Ваїней, і ви напевне знайдете серед них знайомих. Довідайтеся про все, що зможете. А як вилізе хто з білих, не заводьтеся з нем.

Ціла зграя крабів зашурхотіла Грифові з-під ніг, коли він рушив берегом, але під пальмами не рилися й не хрюкали свині, як бувало досі. Кокосові горіхи лежали там, де попадали, а під копровими повітками ніщо не сушилося. Ніхто не працював, скрізь панував нелад. Гриф ходив від хижки до хижки: ніде нікого не було. Трапився йому один дід, сліпий, беззубий, зморшкуватий; він сидів у холодку й забелькотів з переляку, коли Гриф озвався до нього. Неначе чума напала на острів, подумав Гриф, добувшись нарешті до Великої Хижі. Там теж було порожньо, все стояло гайном. Не було заквітчаних чоловіків та дівчат, не було темношкірих дітей, що звичайно качалися по землі в затінку авокадових дерев. На порозі, згорбившись і хитаючись із горя, сиділа Матаара, стара королева. Побачивши Грифа, вона знову заплакала й стала розповідати про своє лихо, нарікаючи, що нікому як слід привітати гостя.

— І вони забрали Наумоо, — закінчила вона. — Мотуаро помер. Мій люд порозбігався і гине з голоду в горах, де живуть кози. І нема нікого, хто б хоч надрізав тобі кокосового горіха. О брате, твої білі брати — справжні дияволи!

— Вони мені не брати, Матааро, — сказав Гриф. — Вони грабіжники й свині, і я вижену їх з острова…

Нараз він замовк, круто повернувся, миттю вихопив з-за пояса кольта й націлив його в лице чоловікові, що, зігнув пійсь навпіл, метнувся до нього з-за дерева. Гриф не вистрілив, а чоловік не спинявся, аж поки добіг до Грифа кинувся йому в ноги й почав щось безладно, дико викрику вати. Гриф угадав у ньому того втікача, що недавно майнув з «Валетти» і зник у заростях. Він підняв його і, тільки вже стежачи за його вустами з заячою губою, почав трохи розуміти, що той казав.

Урятуйте мене, пане, врятуйте! — скиглив утікач по-англійському, хоч з вимови відразу було знати південно-морського тубільця. — Я знаю вас! Урятуйте мене!

Після того він забелькотів щось геть уже недоладне, аж І риф ухопив його за плече й струснув, щоб він замовк.

Я тебе теж знаю, — сказав Гриф. — Ти був за кухаря у французькому готелі в Папіїті два роки тому. Всі тебе наливали «Заяча Губа».

Чоловік нестямно закивав головою.

— Тепер я кухарем на «Валетті». — Він плював слиною, корчив губи, відчайдушно спромагаючись на виразну мову. — Я вас знаю. Я бачив вас у готелі. Бачив і в Лавіни. Бачив на «Морській чайці». Бачив на пристані, де стояла наша «Маріпоза». Ви капітан Гриф, і ви врятуєте мене. І і люди — дияволи! Вони вбили капітана Дюпюї. Мене примусили отруїти половину команди. Двох застрелили на щоглі. Решту — у воді. Я їх усіх знаю. Вони викрали дівчат з Ваїнею. Вони понабирали собі за помічників в’язнів із Нумеї. Вони пограбували торгівців на Нових Гебридах. Пони вбили купця у Ванікорі та вкрали там двох жінок. Вони…

Але Гриф уже не чув його. З-за дерев від гавані долинула стрілянина, і він побіг до берега. Таїтійські пірати и Ново-Каледонські каторжники! Нічогенька банда! І ось тепер вони напали на його шхуну. Заяча Губа побіг слідом за Грифом, і далі оповідаючи про вчинки білих чортів.

Стрілянина стихла так само раптово, як і почалась, але Гриф біг далі, сповнений тривожних здогадів. На повороті стежки він здибав Маурірі, що мчав до нього з берега.

— Великий брате, — вимовив Людина-Цап, задихаючись. — Я спізнився. Вони забрали твою шхуну. Тікаймо, бо тепер вони шукатимуть тебе.

Він кинувся стежкою вгору, геть від берега.

— Де Браун? — запитав Гриф.

— На Великій Кручі. Я потім розкажу. Тікаймо!

— А мої люди, що були в човні?

Загайність Грифова доводила Маурірі до розпачу.

Вони з жінками на чужій шхуні. Не бійся, їх не «б'ють. Тим чортам потрібні матроси. Але тебе вони вб’ють. Слухай! — Водою до них долинула французька мисливська пісенька, що її співав розбитий тенор. — Вони пристають до берега. Я бачив, як вони забрали твою шхуну. Тікаймо!