Розділ XXII

ЧІКАГСЬКЕ ПОВСТАННЯ

Як таємні агенти Олігархії, ми не тільки вільно скрізь їздили, але сама наша робота давала нам змогу бути в постійних стосунках з пролетарями й нашими товаришами-революціонерами. Ми водночас перебували в двох таборах, легально служачи Залізній П’яті, а нелегально всією силою сприяючи Революції. Багато наших працювало в різних таємних органах Олігархії, і вона ніколи не могла викоренити їх звідти, незважаючи на часті чистки та реорганізації таємних служб.

Ернест розробив детальний план Першого повстання. День його було призначено на ранню весну 1918 року. Наприкінці 1917 року ми не були готові, лишалося ще багато зробити, і через це, коли повстання вибухнуло, воно з самого початку було приречене на поразку. Загальне повстання було надзвичайно складною справою, і всякий передчасний виступ виявився б згубний для неї. Залізна П’ята враховувала це і чинила відповідно.

Ми замірялись насамперед ударити по нервовій системі Олігархії. Пам’ятаючи науку загального страйку, коли відмова телеграфістів працювати паралізувала всі її зв'язки, Олігархія збудувала мережу радіостанцій, що їх охороняли найманці. На це ми теж мали свій контрплан. За нашим сигналом по всій країні мали вийти з криївок, із міст, селищ, із робітничих гетто загони вірних товаришів і повисаджувати ті радіостанції в повітря. Наш перший удар мав скувати Залізну П’яту, оглушити й осліпити її.

В той же день наші загони повинні були повисаджувати в повітря мости й тунелі та пошкодити всі залізниці. Водночас ще інші загони мали заарештувати офіцерів найманського війська та поліції, а також олігархів, що посідали важливі пости або мали велику вагу в системі влади Залізної П’яти. Таким чином у боях, що неминуче мали розгорітися по всій країні, вороже військо лишилося б без проводу.

За тим же сигналом мало відбутися ще дуже багато чого. Одночасно з нами мали виступити канадські та мексіканські товариші, багато сильніші, ніж уявляла собі Залізна П’ята. Жінкам (бо для чоловіків було багато іншого ціла) доручалося поширювати прокламації, видрукувані в наших підпільних друкарнях. Інші люди, що сиділи на високих постах у органах влади Залізної П’яти, повинні були негайно порушити нормальну роботу цих органів, сіючи безлад і хаос. У війську найманців теж були тисячі й тисячі наших товаришів. На них покладалося висадити в повітря арсенали та військові склади й розладнати тонку машину командування військом. Інші товариші мали чинити таке яг безладдя в містах, де жили найманці та робітники з привілейованих каст.

Коротко кажучи, мав статися раптовий, величезний, страшенної сили вибух. Паралізованій Олігархії прийшов би край, перш ніж вона встигла б оговтатися. Це був би страшний, кривавий переворот, загинула б безліч людей, але революціонерів таке не зупиняє. В своїх планах ми відвели певне місце і неорганізованим юрмам людей з дна прірви. їх ми думали напустити на палаци олігархів та їхні міста. Нехай руйнують і вбивають. Хай звір із прірви реве, а найманці та поліція ллють кров. Нехай дві небезпечні для нас сили зітнуться одна з одною, а ми тим часом без перешкод робитимемо своє діло й захопимо в свої руки весь механізм влади над суспільством.

Такий був наш план; кожну подробицю його треба було обміркувати і з наближенням призначеного дня таємно ознайомити з ним широкі кола наших товаришів. То був би небезпечний момент — розширення нашої змови. Але до того моменту й не дійшлося. Залізна П’ята, дізнавшись через своїх агентів про наші готування, вирішила дати нам ще один кривавий урок. Відповідним місцем обрано Чікаго^{109}, і науку ми дістали справді криваву.

Чікаго найдужче достигло для того. Ще за старих часів воно заслужило славу кривавого міста і виправдало цю назву. Революційний дух у Чікаго завжди був сильний.

Ще до часів Залізної П'яти там придушено стільки страйків, що робітники не могли того ні забути, ані подарувати. В цьому місті навіть робітники з привілейованих каст готові були повстати. Надто добре пам’ятали вони своїх товаришів, що загинули в страйкових боях. Навіть попри теперішнє ліпше життя в них не вмерла ненависть до панівного класу. Той дух непокори заразив і найманців, розташованих у Чікаго, і три полки їх були готові приєднатися до повстання.

Чікаго завжди було вогнищем конфліктів між робітництвом та капіталом, містом кривавих вуличних боїв. Не тільки капіталісти, але й робітники там відзначалися високою класовою свідомістю та організованістю. У Чікаго колись навіть шкільні вчителі були організовані у профспілки, що разом з робітничими спілками входили до Американської федерації праці. Чікаго й стало ареною передчасного Першого повстання.

Залізна П’ята підштовхнула заворушення. Зроблено те було дуже хитро. З усім населенням міста, навіть з членами привілейованих спілок, почали поводитись надзвичайно брутально. Всі привілеї робітничих каст у Чікаго було скасовано, навіть дріб’язкові переступи стали каратися нечувано жорстоко. Ці навмисні знущання розбуркали людей на дні прірви з апатії. Залізна П’ята домагалася, щоб звір із прірви заревів. Воднораз вона виявляла просто незбагненне недбальство щодо охоронних заходів у Чікаго. Дисципліна серед полків найманого війська, розташованих у місті, занепала. Більше того, багато військових частин було вивезено з Чікаго і розіслано в різні кінці країни.

Залізній П’яті не потрібно було багато часу, щоб усе підготувати, — всього кілька тижнів. До нас доходили якісь невиразні чутки, але занадто непевні, аби ми могли щось зрозуміти. Ми гадали, що то лише вияви бунтівного духу населення, який треба тільки обережно спрямовувати. Ми й гадки не мали, що все те було підстроєно навмисне, за таємним планом — і то таким таємним, що знало про нього лише найвужче коло олігархів, отож і ми не могли нічого прочути. Контрзаходи Залізної П’яти були майстерно розроблені і майстерно виконані.

Я була у Нью-Йорку, коли одержала наказ виїхати негайно до Чікаго. Чоловік, що передав мені наказ, був олігархом. Я зрозуміла це з його манери говорити, хоч не знала його і не бачила його обличчя. Вказівки були надто ясні, щоб помилитись. Між рядків я виразно прочитала, що нашу змову викрито і що під нас підведено контрміну. Лишалося тільки піднести вогонь до пороху. Саме для цього до Чікаго посилали велику кількість агентів Залізної П'яти, в тому числі й мене. Можу похвалитися, що я зберегла зовнішній спокій і вираз мого обличчя не змінився під пильним поглядом олігарха, але моє серце шалено калатало. Я мало не скрикнула і ледве стримала себе, щоб не вчепитися йому голіруч у горлянку, коли він спокійно й байдуже давав мені свої вказівки.

Опинившись сама, я розрахувала час. Залишалося кілька хвилин до відходу поїзда. За всяку ціну мені треба було зв’язатися з ким-небудь з наших керівних товаришів у Нью-Йорку. Переконавшись, що за мною ніхто не слідкує, я побігла до лікарні швидкої допомоги. Мені пощастило, і я відразу знайшла товариша Гелвіна, головного хірурга цієї лікарні. Коли я, захекана, почала говорити, він спинив мене.

Я вже знаю, — сказав він спокійно, хоч його ірландські очі горіли. — Я вже знаю, чого ви прибігли. Мене сповістили чверть години тому, і я вже доповів кому слід. Ми все зробимо, щоб хоч тут утримати товаришів від виступу. Доведеться пожертвувати Чікаго, але самим тільки Чікаго.

— Ви спробували сповістити тамтешніх товаришів? — спитала я.

Він похитав головою.

Телеграф не працює. Чікаго відрізане. Там починається пекло.

Він помовчав хвилину, потім зціпив свої білі руки.

— Боже, як би я хотів бути зараз там!

— Ще є змога спинити це, — сказала я, — Якщо не скоїться чогось із поїздом, то я встигну прибути туди вчасно. А може, хто інший з наших товаришів у таємній службі, збагнувши правду, встигне дістатись туди.

Як же це сталося, що ви прогавили?

Я сумно похитала головою.

— Все це робилося дуже таємно, — відповіла я, — Напевне, знало тільки найвужче коло олігархів. А так високо ми ще не встигли проникнути, отож і не могли ні про що дізнатися. Коли б хоч Ернест був тут. А може, він тепер у Чікаго? Тоді все буде гаразд…

Доктор Гелвін похитав головою.

— Востаннє я чув, що його послали до Бостона чи Нью-Гевена. Ця машкара таємного агента, либонь, страшенно заважає йому, і все ж це краще, ніж сидіти у криївці.

Я встала, і Гелвін стиснув мою руку.

— Будьте тверді духом, — сказав він на прощання.

Що ж, коли перше повстання зазнає поразки — буде друге, і тоді ми будемо хитріші. Прощавайте, хай вам щастить. Не знаю, чи доведеться ще побачитися з вами. Там буде пекло, але я віддав би десять років свого життя, щоб бути там, як ви будете.

Поїзд «Двадцяте сторіччя» ¹ вийшов з Нью-Йорка о шостій вечора і мав прибути до Чікаго о сьомій ранку, але цього разу він спізнився. Перед нами весь час ішов другий поїзд. Серед пасажирів мого вагона був товариш Гартмен, — агент таємної служби Залізної П'яти, як і я. Він і пояснив мені, що то за поїзд перед нами. То був точнісінько такий поїзд, як і наш, тільки без пасажирів. Боячись диверсії на залізниці, начальство пустило перед «Двадцятим сторіччям» порожній поїзд. Тим-то й у нашому поїзді було дуже мало людей. В тому вагоні, де їхала я, було тільки тринадцятеро пасажирів.

— З нами, мабуть, їдуть якісь високі чини, — додав ще Гартмен. — У кінці поїзда причеплено вагона-люкс.

Уже була ніч, коли ми спинилися замінити паровоза. Я вийшла на перон подихати свіжим повітрям і сподіваючись щось побачити. В освітлених вікнах вагона-люкс мимохідь угледіла трьох осіб і впізнала їх. Гартмен мав рацію. Один з них був генерал Альтендорф, а решта двоє — Мезон та Вандерболд, головні керівники таємної служби Олігархії.

Була тиха місячна ніч, але я все переверталася з боку на бік у тривозі й не могла заснути. О п’ятій годині ранку я вдяглася і вийшла з купе. Поїзд ще стояв.

Побачивши в туалетній кімнаті покоївку-мулатку, я спитала її, на скільки запізнюється поїзд. Вона відповіла, що на дві години. Обличчя в неї було змучене, під очима темні дуги, а самі очі широко розкриті, мов з невідчепного страху.

— Що з вами? — спитала я.

— Нічого, міс, я просто не виспалася, — відповіла вона.

¹ Славнозвісний експрес тих часів, що вважався за найшвидший у світі.

Я уважно подивилась на неї й показала їй один з наших умовних знаків. Вона відповіла, і я побачила, що це наша людина.

— Щось страшне має статися в Чікаго, — сказала вона. — Ви знаєте, що попереду зовсім порожній поїзд? Цей поїзд та військові ешелони і затримують нас.

— Військові ешелони? — перепитала я.

Вона ствердно кивнула головою.

— Вони забили всі колії. Цілу ніч ми переганяли їх.

Стільки ешелонів, і всі вони йдуть на Чікаго. Навіть літаками військо перевозять — щось не в жарт затівається… Мій коханий у Чікаго, — додала вона, ніби виправдуючись. — Він наш, але служить у найманцях. Я дуже боюся за нього.

Бідна дівчина. Її хлопець служив в одному з бунтівних полків.

Ми з Гартменом поснідали разом у вагові-ресторані; я ледве присилувала себе їсти. Небо затяглося хмарами, і поїзд летів, як зловісна блискавка, крізь сіру ранкову сутінь. Навіть офіціанти-негри знали, що насувається щось страшне. Де й поділась їхня природна жвавість: тяжко пригнічені, вони були дуже неуважні і похмуро шепотілись між собою в далекому кутку вагона біля кухні. Гартмена опанувала безнадія.

— Ну, що ми можемо вдіяти? — вдвадцяте запитав він, безрадно здвигаючи плечима. Тоді показав у вікно — Дивіться, все вже готове. Будьте певні, що вони тримають військо отак за тридцять чи сорок миль від міста на кожній станції.

Він говорив про ешелони на запасних коліях. Солдати варили собі сніданок на багаттях просто серед колій і цікаво дивилися на наш поїзд, що пролітав далі, не зменшуючи швидкості.

Коли ми прибули до Чікаго, в місті ще було спокійно. Очевидно, тут ще ніщо не почалося. На зупинці в передмісті у вагон увійшли продавці газет. У газетах, здавалося, не було нічого цікавого, однак хто вмів читати між рядків, той міг знайти там багато дечого. Спритну руку Залізної П’яти видно було в кожній шпальті. Газети прозоро натякали на те, що Олігархія не має досить війська. Звичайно, певного нічого не говорилося; але кожний читач міг легко зрозуміти натяки. Все було зроблено дуже хитро. Ці ранкові чікагські газети за 27 жовтня являли собою фальшивки-шедеври. Місцевої хроніки в них зовсім не було. Навіть це вже був майстерний маневр, що вкривав Чікаго запоною таємниці і навіював читачеві думку, ніби Олігархія не зважилась подати місцеву хроніку. Натикалося на заворушення — вигадані, звісно, — по всій країні, висловлювавсь явно нещирий жаль з приводу карних заходів, що їх влада змушена вживати. Повідомлялося про численні висаджені у повітря радіостанції й оголошувалося про щедру нагороду для тих, хто виявить зловмисників. Звичайно, жодної радіостанції ніхто в повітря не висаджував. Згадувалося й про інші нібито вчинені диверсії, подібні до тих, що передбачалися в справжніх наших планах. Усе це мало справити на наших чікагських товаришів таке враження, ніби вже почалося загальне повстання, хоч у багатьох деталях і невдало. В непоінформованої людини це не могло не викликати хоч і неясного, але твердого почуття, що вся країна готова до повстання і що воно вже починається.

Повідомлялося також, ніби розклад серед найманців, розташованих у Каліфорнії, дійшов до того, що довелося розпустити шість полків, а всіх солдатів цих полків разом із їхніми родинами виселити до робітничого гетто. Насправді ж каліфорнійські найманці були найвірніші з усіх, що їх мала Олігархія. Але як могли те знати у відрізаному від усього світу Чікаго? В одній телеграмі, чи радше уривку телеграми, говорилося про повстання населення в Нью-Йорку, до якою нібито приєдналися робітничі касти. Телеграма закінчувалася запевненням — таким, щоб воно здавалося брехливе, — ніби військо Олігархії вже контролює становище в повсталому місті.

Те, що олігархи зробили в Чікаго за допомогою ранкових газет, вони робили й у тисячу інших способів. Пізніше ми дізналися, що, наприклад, протягом першої половини ночі навмисне передавалися телеграфом фальшиві накази Олігархії, аби про них дізнались революціонери.

— Здається, Залізна П’ята обійдеться тут і без наших послуг, — похмуро зауважив Гартмен, поклавши газету, коли поїзд підходив до центрального вокзалу Чікаго. Вони тільки марнували час, посилаючи пас сюди. Мабуть, їхні плани здійснюються успішніше, ніж вони самі сподівалися. Тепер буря може зірватися щохвилини.

Коли ми вийшли, він обернувся й подивився в кінець поїзда.

— Я так і думав, — пробурмотів він. — Вони відчепили цей вагона-люкс, коли надійшли газети.

Гартмен був безнадійно пригнічений. Я намагалася підбадьорити його, але він не звертав уваги на мої слова. Як ми йшли через вокзал, він раптом шпарко заговорив притишеним голосом. Спочатку я не могла зрозуміти його.

— У мене немає ніяких доказів, — говорив він, — тому я й мовчав. Уже кілька тижнів я шукаю доказів, але, хоч і досі не знайшов їх, далі мовчати не можу. Стережіться Ноултона. Я маю на нього підозру. Ноултонові відомі десятків зо два наших криївок. У його руках життя сотень наших людей, а він, по-моєму, зрадник. У всякому разі, я то відчуваю, хоч довести не маю чим. Віднедавна я помічаю, що він якось змінився. Боюся, що він збирається зрадити нас, якщо не зрадив досі. Я майже певен цього. Я б не став ділитися з вами своєю підозрою, але мені здається, що я навряд чи вийду з Чікаго живий. Пильнуйте Ноултона. Його треба викрити. Більше я нічого не можу сказати. Це тільки здогад, ні на який слід мені досі натрапити не пощастило. — Ми саме вийшли на вулицю. — Пам’ятайте, що я вам сказав, — закінчив Гартмен. — Пильнуйте Ноултона.

Гартмен не помилився. Не минуло й місяця, як Ноултон поплатився за зраду життям. Його судили й стратили товариші з Мілвокі.

На вулицях було спокійно — надто спокійно. Місто ніби вимерло.

Не чути було звичайного людського гамору. Вуличний рух припинився. Екіпажі, трамваї, поїзди міської залізниці — все стояло. Інколи з’являлися поодинокі постаті і швидко зникали. Хто важивсь вийти в цей час на вулицю, біг прямо туди, куди йому треба було, не гаючись. Упадало в око, що люди ті ніби бояться чогось, ніби чекають, що будинки заваляться на них або тротуар западеться під ногами чи злетить у повітря. Тинялось, правда, й кілька вуличних хлопчаків, і в очах їм світилася стримувана цікавість, нетерпляче очікування великих і дивовижних подій.

Звідкись із південної частини міста долинув до нас приглушений звук вибуху. Потім знов усе затихло. Хлопчаки позастигали, прислухаючись, як молоді олені. Двері в усіх будинках були замкнені, на вікнах магазинів поспускано жалюзі. Всюди видко було багато поліції та двірників, і раз у раз мчали на автомобілях військові патрулі.

Ми з Гартменом вирішили, що нам не варто з’являтися до місцевого начальства таємної служби. Ми знали, що, зважаючи на події, нас не стануть за це звинувачувати. Тому ми попрямували до великих робітничих кварталів у південній частині міста, сподіваючись спіткати когось із товаришів. Ми знали, що вже запізно. Але ми не могли залишатися спокійні та бездіяльні на цих жаских мовчазних вулицях. «Де ж то Ернест? — тривожно думала я. — Що діється в кварталах робітничих каст та найманців? Що робиться в Чікагській фортеці?»

Ніби у відповідь на мої думки пролунав різкий гуркіт вибухів, трохи заглушений відстанню, і кілька разів віддався луною.

— Це фортеця, — сказав Гартмен. — Нещасні наші три полки!

Вийшовши на перехрестя, ми побачили величезний стовп диму над районом різниць. На другому перехресті ми побачили такі самі стовпи диму над західною частиною міста. Над кварталами найманців було видно величезний військовий аеростат, що вибухнув перед нашими очима і, охоплений вогнем, ринув униз. Ми не могли розгадати цієї трагедії в повітрі, визначити, хто був на тому аеростаті — наші товариші чи вороги. Потім до нас долинув якийсь невиразний протяглий звук, наче кипіння величезного казана, і Гартмен сказав, що то кулемети й автоматичні гвинтівки.

Але в тому районі, де ми йшли, ще панувала тиша. Тут ще нічого не починалося. Тільки ходили поліцаї та проїздили автомобілями військові патрулі. Потім промчало кілька пожежних машин, очевидно, повертаючися з пожежі. Ми почули, як на запитання офіцера з одного автомобіля пожежник вигукнув у відповідь:

— Води немає. Вони висадили в повітря водогін.

— Ми зруйнували водопостачання, — крикнув мені схвильовано Гартмен. — Коли ми змогли зробити це під час ізольованого і передчасного виступу, то чого ми лишень не зробимо спільними, підготовленими зусиллями зразу по всій країні?!

Автомобіль з тим офіцером помчав далі. Раптом розітнувся страшенний гуркіт. Машина разом з людьми, що сиділи в ній, злетіла вгору в хмарі диму, і на землю попадали тільки її уламки та трупи.

Гартмен був у захваті.

— Добре зроблено. Добре, — раз у раз шепотів він. — Пролетаріат дістане сувору науку сьогодні, але й сам добре навчить кого слід.

До місця вибуху бігли поліцаї, під’їхав другий патруль. Я була засліплена тим, що сталося, раптовість подій приголомшила мене. Як це сталося? Щойно я бачила цю машину цілою і ось… Ту хвилю я ні про що інше не думала і навіть не помітила, що нас зупиняє поліція… Я нараз побачила, що поліцай цілиться в Гартмена. Але Гартмен спокійно сказав йому пароль. Я побачила, як націлений на нього револьвер затремтів і опустився, і почула брутальну лайку поліцая. Він був страшенно розлючений, проклинав усю таємну службу та її агентів. «Тільки в ногах плутаються та заважають», — твердив він, а Гартмен заперечував і, мов справжній агент таємної служби, доводив йому, що це поліція ні до чого не здала.

Нарешті я збагнула, що сталося. На місці вибуху зібралася купка людей. Двоє з них піднімали пораненого офіцера, щоб покласти його на другу машину. Несподівано паніка охопила їх усіх, і вони сипнули врозтіч. Пораненого офіцера покинули, вже не дбаючи за нього. Поліцай, кленучи, пробіг повз мене й Гартмена. Ми бігли всі, не знаючи, від чого тікаємо. Нас пройняв сліпий жах, усі ми хотіли тільки втекти якнайдалі від цього страшного місця.

Та нічого не скоїлось, і паніка минулася. Всі боязко повернули назад, з острахом поглядаючи вгору, де чорніли вікна високих будинків, що здіймалися, мов стіни провалля, обабіч вулиці. Бомбу кинуто з одного з цих незліченних вікон. Але з котрого саме? Проте другої бомби не було — був тільки страх перед нею.

Після цього ми вже й самі пильно поглядали на вікна. Кожне з них загрожувало смертю. Кожний будинок міг бути засідкою. Це була війна у великому місті, у нетрях сучасних джунглів. Тут кожна вулиця була ущелиною, кожний будинок — скелею. Ми не багато чим різнилися від первісної людини, хіба тільки тим, що мали військові автомобілі, які раз у раз пробігали вулицею.

Завернувши за ріг, ми натрапили на жінку. Вона лежала на тротуарі в калюжі крові. Гартмен схилився, розглядаючи її, а в мене враз усе замліло всередині. Того дня мені ще довелося побачити багато вбитих, але вся різанина не так мене вразила, як те перше покинуте мертве тіло, що лежало посеред вулиці. «Пострілом у груди», — сказав Гартмен. У руках, притуливши до грудей, мов дитину, жінка тримала жмут друкованого паперу, ніби й мертва не хотіла розлучитися з тим, що принесло їй смерть. Коли Гартмен вийняв з її задубілих рук цей жмут, ми побачили, що то прокламації революціонерів.

— Наша товаришка, — сказала я.

Гартмен тільки люто вилаяв Залізну П’яту. Ми пішли далі. Нас часто спиняли поліцаї та патрулі, але наш пароль відкривав нам дорогу. З вікон: більше не кидали бомб, останні перехожі позникали з вулиць, і тиша навколо нас дедалі глибшала, хоч величезний казан усе кипів десь далеко; глухий гуркіт вибухів чути було звідусіль, і стовпи диму ще зловісніше здіймалися до неба.