home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



6. Четвер

Марія взяла картоплину, притисла її до тертушки і… поранила палець. Руки тільки-но загоїлися…

— Дай сюди.

Чоловік, докуривши на терасі вранішню цигарку, впевнено відібрав у неї миску, тертушку і картоплину. Вона навіть пискнути не встигла, як картоплина в його руках перетворилась у хляпавку.

— Сідай.

Вона повільно сіла. Чоловік продовжував терти картоплю: похмурий, зосереджений, рухи економні й енергійні… немов зібрався на якусь битву, вирішальну битву з кимось чи з чимось їй невідомим.

А невідоме — це найгірший ворог.

— На вечерю до нас прийде Олег, — сказав він і гостро глянув на неї.

— Олег… — повторила вона, а серце знову шарпнулось. Ось як його звати.

— Що означає твоє «О-лег»? Поясни, будь ласка.

— Я за цей час піду закладу білизну у пральну…

— Сиди, — мовив похмурий і зосереджений.

Марія зітхнула.

— Що означає твоє зітхання?

— Нічого не означає, — вона переплела пальці й сперлася на них підборіддям. Дивно було сидіти в кухні й нічого не робити. — Я просто так сказала.

— А що означає твій… мрійливий тон? Тобі подобається… його ім’я?

— Олег, — знову повторила Марія, блукаючи поглядом ген за вікном. — Гарне ім’я.

— І він сам теж… кхм… на погляд жінки… кхм… йому теж нічого не бракує. Так? Куди ти дивишся? Дивись на мене.

— У нього… непогані фізичні параметри, — Марія глянула на чоловіка й знову відвела погляд убік. — Ну, зріст, статура… м-м… манери…

— Які такі манери?

У картоплі в його руках зовсім не було шансів лишитися цілою, а Марія найдужче не любила готувати деруни, хоча щосили приховувала цю свою нелюбов, бо тоді їй довелося б готувати ці деруни щодня.

— Знову в тебе якийсь загадковий вираз обличчя. Я так зрозумів, що ти не матимеш нічого проти, як він повечеряє в нас?

— Чому я повинна мати щось проти? Він твій друг.

— А якщо поживе тут кілька днів? Куди ти знову дивишся?

Не вмів її чоловік влаштовувати допити, ой не вмів.

— Нехай поживе.

— Ти завжди така слухняна? Чи тільки прикидаєшся?

— Чому ти вирішив, що я прикидаюсь?

— Тому що… Олег тобі подобається… Я вгадав? — він бурував її своїми очима, і вона, опустивши голову, затарабанила пальцями по столу.

— Чому ти вирішив, що він…

— Він щодня про тебе запитує! — Картопля якраз закінчилась, і він грізно роззирнувся за наступною порцією. Знала б вона, що в нього буде такий ентузіазм, начистила б більше.

— Я не винна, що він… про мене питає.

Чи винна? Мабуть, усе-таки винна. І провині цій немає і не буде прощення.

— Ти не відповіла: він тобі подобається?

— Як тобі сказати… — Марія знову поклала підборіддя на переплетені пальці. Дивно просто сидіти в кухні й розмовляти. — Я дуже мало його знаю і… мені важко розібратись у своїх почуттях.

— Зрозуміло! — сказав, як відрізав, вимив руки, сполоснув тертушку, витяг пательню і щедро полив її олією. Мав сьогодні особливий запал до куховарства.

— Я зовсім не мала на увазі…

— Я зрозумів.

Перша порція грізно зашкварчала на пательні.

— Ти на роботу не йдеш?

— Не хвилюйся так за мене.

— То я можу зараз зайнятися пранням?

— Звичайно! Хто тобі заважає?

А тепер її чоловік став схожий на ображену дитину. Таким вона його й залишила.

Не вміла вона брехати, а говорити правду боялася.


— Я прийшов на запах, — Олег весело увірвався до кухні, й вона відразу удвічі поменшала. — А де твоя красуня?

— А тобі вона навіщо? — Влад, не відчуваючи смаку, запхнув деруна до рота.

— Просто так запитав…

— Просто так! — Виделка з силою проколола наступний дерун. — Все. Мені вже час іти. Ходи, я тебе підкину.

— У мене відпустка, я нікуди не поспішаю…

— Олежику, не сперечайся, гаразд? Не зараз.

— Як скажеш.

Вони під’їхали до злощасного світлофора, де зранку доводилося простоювати по десять хвилин, перш ніж відкривався шлях до злощасного перехрестя. І ще ця злощасна коробка передач!

— Владе…

А злощасні амортизатори!

— То ти чи не ти?

— Тобі краще повернутися до жінки, — випалив Влад, виїжджаючи на Хуторівку.

— Овва. Чого так раптом? У нас іще не закінчилися відпустки.

— Так буде краще.

«Запорожець» попереду теж щасливим не виглядав. Протаранити, чи що?

— Що сталося, Владе? Якщо я вчора дістав тебе своїми запитаннями, то вибач.

— Не вигадуй.

— Але щось мало статися… Стривай. Ти говорив зі своєю красунею, так? І вона не бажає, щоб я до вас приходив, так?

Біля ринку не те що проїхати, мишці прошмигнути не було де.

— Навпаки. Вона була дуже навіть не проти. Але я думаю, що…

— Тобто як «не проти»?Твоя красуня не заперечує, щоб я у вас жив? Ти серйозно?

— Не називай її так!

— Стоп-стоп-сто-оп… Ось тобі й сіра мишка…

— Ти про що?

— До чого ж вона хитра… хитра сіра мишка. Дивись, вона викликала в тобі ревнощі, і ти вже сам не хочеш бачити мене у своєму домі. Ти вважаєш, що це твоє власне рішення, а насправді…

— А насправді, — Влад натиснув на газ, — я чув вашу розмову вчора зранку. Я повернувся з гаража, щоб покликати тебе і… і почув вашу розмову! Про каву і… таке інше.

— Не хвилюйся і нікого не збивай, домовилися?

— У першу мить я навіть не зрозумів, хто там із тобою розмовляє! Це була не вона, це була зовсім інша людина! Вона говорила з тобою так… так захоплено, як ніколи не говорила зі мною!

— Обережно!

Влад натис на гальма: на пішохідному переході з’явилися злощасні пішоходи.

— Олежику, я не проти, щоб ти приходив, але…

— Але?..

— Ми вже приїхали, виходь.

— Владе, ми з тобою прірву літ разом, а вона… скільки часу ви разом, пригадай? Хіба ти знаєш, яка вона насправді?

Вранішній запал згас, як вуглик на дощі. Якоїсь миті Владові здалося, що нудьга відступила, та ні, вона просто набиралася сил.

— Може, справа не в мені, Владе? Не буде мене, буде хтось інший. Може, вона просто тебе не любить? На початку, хоча б на початку спільного життя між чоловіком і жінкою має бути якесь… взаємне притягання, як хочеш його називай. Це вже потім будні заїдають обох так, що хочеться вовком вити. Я ніби не сліпий, але нічого бодай схожого на це не бачу між вами. Ти пам’ятаєш, якими ви були із Зоряною?

— Це було давно й неправда.

Злощасна запальничка ніяк не хотіла викрешувати вогонь. Злощасний день.

Злощасне життя…

— Ти добре все пам’ятаєш, і я дивуюся, що ти не поїхав, коли вона тебе покликала… через стільки років. Чи поїхав? Ти був у неї в п’ятницю?

— Давай зберемось у сауні, усі, як у старі добрі часи, що скажеш?

— Я постараюсь зателефонувати нашим. А… Людмилі дзвонити?

— Чому б ні?

А й справді, чому б ні?


Ілона перерила всю кімнату. Щоденник щез. «Це старушенція зі своїм сморчком, це все вони! Ур-роди, я вам покажу, як гробастати чужі речі!

Але для чого їм мамин щоденник?»


— Григоровичу, вас, — медсестра відклала трубку і почала заповнювати якийсь дурнуватий, нікому не потрібний журнал. Поліклініку з самого ранку трусила районна санстанція.

Влад терпіти не міг усіх цих «дезінфекторів», як називали в інституті студентів санітарно-гігієнічного факультету. Ті з розумним виглядом зазирали в плювальницю і ставили ну дуже в'їдливе запитання: «А як часто ви обробляєте оце хлоркою?» Пані Ніна бадьоро рапортувала: «Після кожного хворого». Усі знали, що це не так, але ніби бавилися у гру: хто кого зажене на слизьке.

Завжди те саме.

— Одну хвилинку, — сказав Влад пацієнту, що старанно роззявив рота і витріщив очі на малесенький борчик у Владових руках.

Якби люди знали, який смішний вони мають вигляд у стоматологічному кріслі!

Екзекуція відкладалася на певний час, і пацієнт нервово ковтнув слину.

— Бармак слухає.

Голос дідулі долинув до нього, мов із страшного сну: «Пода-а-айте, люди добрі…»

— А в нас є ще щось цікавеньке для вас. Так-так, дуже цікавеньке.

Влад нервово ковтнув слину.

Цікаво, скільки треба таких дзвінків, щоб людину повністю розмазати по стінці?

— Мене це не цікавить, — відповів він, але слухавку не поклав.

— У нас є щоденник, її щоденник, — багатозначно зашепотів шантажист.

Якби вимерли всі, кого можна шантажувати, то вимерли б і шантажисти. «Час нам, мабуть, вмирати, куме».

— Або ви зараз скажете щось справді… суттєве, або я з вами не говоритиму.

«То кинь трубку… Але ж цікаво… Цікаво, що ще вони відкопали?»

— У нас щоденник нашої невістки, там вона пише про вас і про…

— Чому ваша невістка має писати про мене? — запитав Влад і раптом до нього дійшло: ЩОДЕННИК ЗОРЯНИ. Чи вона тепер переслідуватиме його до кінця життя?

— А ви послухайте… — скрадливий шепіт взявся озвучувати те, що ніколи не призначалося для сторонніх. Влад присів на край столу… не існувало сили, яка б змогла зараз відірвати його від слухавки. — «…Чому я ще з ним? Сільський хлопець Владзьо, який потрапив у велике місто, називає себе Владом і так високо задирає носа, що мені завжди, коли я його бачу, хочеться дати йому щиглика, але я стримуюся, — ще образиться ненароком… Виконує всі мої забаганки, але ж це так нудно, — чому я ще з ним?.. Дурненький самовпевнений простачок… Але, але, але… є в ньому якась ненормальна родзинка, яку я збираюся будь-що розкусити…» Цікаво, правда? — збуджено запитав дідуля, насилу відірвавшись від читання.

— Григоровичу, все гаразд?

Влад підвівся і… знову сів. Він ніколи не думав, що удари по самолюбству бувають такими болючими.

«Хіба ти не чув, що жінки цинічніші, єхидніші й жорстокіші за чоловіків? Чув! То чому скавулиш?!!»

Влад зціпив зуби.

Хотілося битися головою об стіну — до крові, до чорноти перед очима… хотілося ще раз, хоча б іще раз відчути на губах терпку солодкавість червоно-чорного коктейлю, але ж він сам, добровільно, без примусу поліз у найглибше пекло, аби лише б подалі від того злощасного раю.

Дурненький самовпевнений простачок. Рай мав своїх агентів навіть у пеклі.

— Чому ви не запропонуєте цей… бестселлер іншим його героям, я впевнений, що там є кілька… сюжетних ліній?..

— А ви хочете, щоб хтось інший прочитав ці сороміцькі рядки про вас? — трубку взяла бабуля, — змінився тембр, збільшився тиск. Уся чарівність зникла, мова пішла суто в грошовому руслі. — Там є багато порнографічних моментів, наша невістка не була порядною жінкою.

Що шантажисти називають порядністю?

Влад поступово повертався в сьогодення, — обпалений і заморожений водночас.

— І чим ці… моменти можуть мені тепер зашкодити?

— А ви подумайте.

На тому боці кинули трубку. Вирішили змінити тактику. Довбати камінь краплями довше, але безпечніше, ніж киркою.

От тільки як довго камінь зможе це витримати?

— Григоровичу, я поруч.

— Дякую, Нінок, ви справжній друг.


Марія шукала конверт з доказами, методично, крок за кроком обнишпорюючи кімнати, відчуваючи себе надомною злодюжкою, намагаючись прогнати це відчуття, але воно поверталося знову і знову.

Можливо, конверт знищили, а можливо, й ні, — не можна було втрачати жодного шансу.

…Марія шукала ключ до дверей, які вели на волю, але хтозна, чи знайшовши його, вона зможе ним скористатися: раптом замок виявиться іржавим, або його підмінять, або вона взагалі помилиться дверима…

«І звідки такі песимістичні думки?»

Біда лазила за нею слід у слід, — чорношерста, червоноока… повна оптимізму.


Вечеря минала в мовчанні. Гаряча грибна підлива розливала довкруг такий аромат, що Влад зачув його ще від порога, але краще б він пішов вечеряти в нічний клуб. Оглушлива музика й різке неонове світло підганяли його вовкулаку, і той швидше розпочинав і швидше закінчував свою справу. А тут…

На ситий шлунок нікуди не хотілося йти, ні про що не хотілося думати, дрімота затупила собою минуле і майбутнє… Жінка рухалася кухнею майже безшумно, ніби боялася потривожити його приспану нудьгу.

Нічого у неї не вийде…

— Ілона так і не повернулася, — пробурмотів він крізь заколисуючу тишу.

— Не повернулася, — луною відізвалась його жінка, ніби думала про те ж саме. «Марія,» — поправив він себе, але хіба можна називати жінку Марією? «Маріє, де мої шкарпетки?» — ні, не звучить. Батьки зазвичай скорочують імена своїх дітей, але до його жінки не пасувало жодне пестливе ім’я… чи може він жодного разу не спробував?

І раптом Влад стрепенувся: вона теж ніколи не назвала його на ім’я. Дивна у них сім’я. Ненормальна. Влад витяг мобільник. Правильно, розряджений.

— Треба купити тобі телефон, — сказав і пішов заряджати свій.

Через годину він подзвонив у довідкову, дізнався номер телефона, — коли знаєш прізвище й адресу, номер телефона дають без проблем, — але ніхто не відповідав. Гудки йшли і йшли у безвість. «Зоряни Короленко немає вдома, — казали гудки, — і не буде, не буде, не буде…»

Він ніколи не думав, що почуття вини таке болюче.


5.  Середа | Провина | 7.  П\ятниця