home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4. Вівторок

Марія прокинулася за хвилину до сьомої. Як в останні… шість, так, шість років. Завжди о сьомій плюс-мінус п’ятнадцять хвилин.

Інколи вона порівнювала себе з механізмом, час якого чітко розподілений, обов’язки чітко визначені, він не має права збитися з ритму чи втнути щось своє, не передбачене інструкцією з експлуатації.

Одягнулась у спортивний костюм, зв’язала волосся в пучок. Рухи відпрацьовані до автоматизму. Тепер — ранковий туалет і зарядка.

Ось вам зразковий початок робочого дня, відомий усім із підручників іноземної мови. Я встаю о сьомій нуль-нуль, застеляю ліжко, вмиваюся, чищу зуби, зачісуюсь, роблю ранкову зарядку і т.ін. — і все це по-ненашому.

Яким дітям цікаво читати про ідеального школяра, якому їсти не дай, а дай встати о сьомій нуль-нуль? Та не вірять діти в таких школярів! Але зазубрюють те, у що не вірять, і старанно відтарабанюють на уроці. А дорослі потім дивуються, звідки брехуни беруться.

Вона теж колись не вірила в зразкових учнів, і їй теж було б нецікаво читати про себе теперішню, якби хтось узяв і з якогось дива написав про неї книжку.

Сіра мишка, забарикадована у чотирьох стінах, зранку до вечора порається по господарству… Нудьга чорна.

А книжки пишуть про гордих, волелюбних, незалежних, фантастично вродливих і нечувано розумних жінок. Амінь.

Згадавши, що жодної тарілки в кухні не лишилося, та й з горнятками дефіцит, Марія завернула до вітальні.

У фотелі, розкинувши руки і привідкривши рота, у майці, парусинових штанах і бейсболці спав… як же його звати? А навіщо їй це?

Треба. У кожного є ім’я. Ім’я — закодований ключ до людини, без імені людина ніхто, інколи, окрім імені, у людини нічого не залишається, а коли ім’я не пасує людині, його замінюють прізвиськом…

У нього, напевно, гарне ім’я, — коротке, як поворот голови, і ритмічне, як…

Мужчина у фотелі відкрив очі й повернув до неї голову.

— Бачу, у вас знову термінові справи до мого чоловіка, — промовила вона, прямуючи до модерної меблевої стінки і запізніло згадуючи, що спочатку пасувало б привітатися. А, хай там… — Навіть іще терміновіші, бо тепер ви прийшли ще раніше, ніж у неділю.

— І вам доброго ранку, — видихнув він, розминаючи рамена після сну. — Ви читаєте мої думки: справи дуже серйозні… одна справа. А прийшов я ще звечора.

— Настільки термінова справа? Вибачте, що розбудила.

Він розсміявся.

— Ви нікому не робите поблажок?

— Тільки вам.

Марія знайшла те, що потрібно, і рушила у зворотному напрямку. Тарілки й келихи дзеленчали в її руках. Його дитячий погляд і усмішка зрілого чоловіка не відступали від неї ні на йоту.

— Допомогти?

— Ні, дякую. До серйозної справи треба серйозно готуватися, не можна відволікатися на дрібниці.

— Зранку я не здатен відбиватися від нападів красунь, ваша взяла.

Бувають розмови, у яких слова не мають значення.


Влад вилив каву з кавоварки у фужер. «Ну, вибач, шампанське зранку п’ють тільки аристократи і дегенерати, а прості стоматологи — гірку чорну каву».

Увійшла жінка, яка не пила ні кави, ні чаю.

— Доброго ранку, — привіталася, розставляючи тарілки й келихи.

Темне волосся на прямий проділ, райдужка майже зливається кольором із зіницею, у шкірі мало меланіну й капіляри залягають глибоко, тому, мабуть, така бліда. Але ж до червня місяця могла трохи засмагнути. Або хоча б підмалюватися!

А під цим мішкуватим костюмом ні регіонес пекторалєс,[9] ні регіонес абдоміналєс[10] не побачиш.

— Кава, — мовила вона.

— Що?

— Каву розливаєш.

На столі розтікалася брунатна пляма. «Йдіть ви, куме, зі своєю латиною знаєте куди?..»

Поки він роззирався за губкою, вона вже все витерла, відчинила холодильник, повитягувала якісь огірки, помідори, зелень, усе помила, нарізала… так швидко він навіть пальця собі не вріже… поставила на стіл, тоді накраяла хліб, повкладала у тостер — подарунок колег, але навіщо хліб смажити, коли можна з’їсти так? — одне слово, він сів, поставив кавоварку собі на коліна і лише тоді згадав, що забув відповісти на привітання.

Коли живеш сам, якось відвикаєш зранку вітатися.

— Гм… Як спалося? Тобто, я хотів спитати, як самопочуття?

Але що сказано, те сказано. Був би живий Фрейд, — знайомий психотерапевт час від часу його просвіщає, — втішився б із його обмовки.

За Фрейдом — він хотів запитати саме те, що спитав, і нема чого викручуватися.

— Дякую, добре.

Цікаво, на яке запитання вона йому відповіла?

— Почекай. Ти куди?

Вона зупинилася на порозі і здивовано озирнулась.

— Я? До себе.

— A-а сніданок?

— Я потім поснідаю.

— Тобто як потім?

— Ти йдеш на роботу, а я цілий день удома…

— Тому ти не хочеш зі мною поснідати?

— Та ні, не в тому річ.

— А в чому?

«Або нас не розуміють, куме, або не розуміємо ми».

— Я б хотіла ще поспати.

Вона нагадала йому школярку на іспитах, відповідала швидко, коротко і стримано. Що думала — невідомо.

— Тоді не треба було вставати, я обійшовся б кавою з бутербродом. А якщо ти вже тут, можна й перекусити. Для спання в тебе цілий день.

— Ні-ні, я не збираюся спати цілий день, — поспішила заперечити вона.

— Чому б і ні?

Вона спантеличено втупилася в нього. Зуби лагодити значно легше, ніж розмовляти з жінками.

— Я на твоєму місці так би й зробив, весілля здорово вибиває людину з колії. Але поїсти ніколи не завадить. Ну то як, домовилися?

— Про що?

Є така естрадна мініатюра: «Авас» називається, де тупий доцент і студент заплутуються в трьох словах. От у них виходило щось подібне. Хто з них був тупим доцентом — неважко здогадатися.

Влад підвівся, підійшов до неї і жестом запросив до столу.

— Прошу скласти мені компанію.

…Вона сиділа навпроти нього, не піднімаючи очей, і про що вона там думала, невідомо.

Олег навідався якраз вчасно: вони з’їли всі тости й увесь салат.

— Смачного.

— Дякую, — це жінка відповіла, беручись до миття посуду. У нього з Олегом набагато простіші стосунки.

— Почувайся як дома, але не забувай, що ти в гостях.

— Підкинеш мене до перехрестя?

— На Стрийській? Гаразд.

…Зупинившись перед світлофором, Влад у котре подумав, що треба купити авто з кондиціонером.

— Владе, якщо так моя красуня й сьогодні буде не в гуморі, можна я знову прийду на ночівлю?

— Признайся, що тебе вигнали.

— Ми вирішили взяти відпустку одне від одного — так звучить набагато краще.

— А як море?

— А ніяк. Самому їхати нема бажання… Ну то як — домовилися? Буквально на кілька ночей.

— Питаєш.

— А твоя жінка що на це скаже?

— А чому б вона мала бути проти? Ти мій друг.

— Ти все-таки запитай її, ніколи не відомо, що вони собі там думають…


Марія ходила колами по кімнаті й думала про мишоловки для сірих мишок.


На вечерю був борщ, плов, салат і компот.

— Я стільки всього нараз зроду не їв, — проказав Влад, розглядаючи накритий стіл.

Його жінка витерла руки й рушила до дверей. Добре, що він передбачливо зайняв там позицію.

— Як на рахунок вечері?

Вона дивилася кудись убік.

— Я недавно їла.

— Тоді посидиш за компанію.

— Мені ще треба прибрати нагорі.

Влад роззирнувся. Кухня не просто виблискувала, вона лускалася від чистоти. Ця ж сама біда сталася з коридором, вітальнею, ванною і спальнею. Він у такій хаті зроду не жив.

Ні, про «Доместос» і «Комет» він, як людина освічена, чув, звісно, але від теорії до практики дорога, як відомо, ого-го яка далека.

— А може, я не хочу плову.

— Тоді що тобі приготувати?

— М-м… деруни.

Вона одразу, не роздумуючи, повернулась і витягла з-під мийки мішок з картоплею.

«Це хто ж її отак вимуштрував?»

Влад спритно відібрав у неї ніж і підштовхнув до столу.

— Прошу сідати негайно, бо я зараз умру з голоду поряд із такими смаколиками.

Сівши, вона насторожено провела його поглядом до диванчика. Сама сідала винятково на стілець. Усе найкраще — чоловікові. І де він тільки таку дружину вискіпав?

— У мене є кілька правил, з якими я хотів би тебе ознайомити, — почав Влад, беручи окраєць хліба і намащуючи його маслом.

Вона напружилась і приготувалась уважно слухати.

«Погомоніти б з отим її… учителем щиросердно».

— Перше правило, — він відкусив шматок хліба і зачерпнув ложкою борщ. — Не існує жодних правил.

Вона все ще зосереджено дивилася йому в тарілку.

— І друге правило: коли хтось пробує встановлювати правила, дивися перше правило. Шикарний борщ.

Минула секунда, друга… різко спершись ліктями на стіл, вона сховала чоло в долонях. І знову розпочали свій відлік довгі німі секунди.

— Мені здається, я такою була завжди. Але це неправда.

Слова нагадали обвал, раз — і секунди посипалися з кручі.

Відповіді вона не вимагала, тому Влад промовчав, не забуваючи вправно орудувати ложкою.

Вовкулака на прізвисько Нудьга вимагав байдужості до всього, — і до цих слів, і до цього схиленого обличчя, але борщ — холодний літній борщ із кваском — несподівано тепло ліг на груди. Захотілося щось зробити, щось таке, чого ніколи досі не робив… Стрибнути з парашутом, пірнути з аквалангом… розгромити барикади, які ця дівчина набудувала довкола себе.

Чомусь згадалася Людмила. От вона нічого не вимагала. І чому він із нею не одружився?

— Як я виглядаю збоку?

Влад якраз зібрався перейти до другої страви, але це запитання на секунду його зупинило.

— Ну… непогано…

Вона зблиснула на нього чорним оком.

— Так зле?

Він закашлявся. Рис потрапив у гортань… Але Фрейд, якби дожив, втішився б незрівнянно.

Вона схопилась і почала бити його по спині. Ні, щоб по писку…

— Гаразд… уже все гаразд.

— Коли їси, говорити не можна.

Він підняв догори вказівний палець.

— Нагадаємо пункт перший.

— Пункт перший?

— Ну-ну?

— Правил не існує.

— О!

— Ліпше вдавитися?

Її обличчя почало роз’яснюватися.

— Ліпше — не ліпше, але що доброго сидіти в мовчанці?

Вона шарпнулась і завмерла. Усі барикади стали на свої звичні місця.

— Я піду… приберу нагорі.

Вечерю він доїдав на самоті…


3.  Понеділок | Провина | 5.  Середа