home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



3. Середа

Підлогу підвалу застеляв зелений із сірою мжичкою ковролін. Приємний, нічого не скажеш, хоча справжні килими, панове євроремонтники, — традиційні, натуральні, з ворсом — набагато приємніші, а головне — м’якші від нього.

Але від добра добра не шукають.

Марія змусила себе сісти.

Сонце тягнулося до більярдних куль і ніяк не могло дотягнутися. Учора їх акуратно поскладали трикутником на місце, і ніщо не нагадувало про вчорашній розгром.

Спина затерпла, думки розповзалися, мов гнила капуста… а союзник блукав світами Божими, геть забувши про неї.

Марія скоса глянула на миску з учорашнім супом і відсунула її ногою так далеко, щоб уже не можна було дістати.

Учорашній суп тому так і називається, що його треба було їсти вчора, а не сьогодні. Сьогодні скислий суп може з’їсти хіба що дуже голодна людина, а вона… зовсім вона не голодна, просто не має чим зайнятися.

Ну не звикла вона їсти суп без ложки!

Доведеться звикати. Чує її серце, що дівчаткові сподобалася ця гра, і сьогодні їй знову підсунуть чергову порцію супу без ложки.

Марія пройшлася вперед-назад.

Вона переоцінила свої сили і недооцінила силу почуттів п’ятнадцятирічної панни. Ілона, яка весь тиждень тихо жила собі особняком на другому поверсі, нагодилася саме вчасно й побачила, як господиня сміється з її коханця, — виявляється, вони вже тиждень жили разом, просто тут, у неї над головою, а вона нічого про це не знала, — і запалала «праведним» гнівом.

Не смійтеся відважно в лице ворогу, якщо перед тим не перевірили, чи не причаїлось у вас за спиною дурне мале мишеня.

Воно ще прозріє, біда в тому, що прозрівши, воно може накоїти ще більших дурниць.

…Від ходіння туди-сюди замакітрилося в голові, а світла в кінці тунелю все не було.

Цікаво, що вони брешуть тим, хто запитує про неї? Кудись поїхала, коли буде — не сказала…

Марія прислухалась.

У цьому підвалі було дуже тихо. Звукоізоляція винна чи ще щось, але здавалося, ніби підвал міститься у чорній дірі поза часом і простором. В епіцентрі смерчу.

Вони прийшли вчасно. Ще хвилина самотності — і вона кинулася б їм до ніг. «Випустіть мене звідси…»

А може, й ні. Ніколи точно не знаєш, де пролягає твоя остання межа.

Ілона спохмурніла.


Маруська сиділа, підібгавши ноги, заплющивши очі, притулившися спиною до стіни, а згори, з вікна, яке висіло просто над її головою, падав стовп світла і вкривав її собою з голови до ніг. Спокійна, як двері, а після вчорашнього мала б шизіти, падати їм до ніг і благати: випустіть мене звідси…

— Чому ти нічого не їсиш? — Котя присів на край столу, постукуючи києм по мисці з супом. — Я не хочу, щоб ти захворіла. Ти повинна їсти.

Він теж поводився не так, як мав би. Дивився до неї, як ідіот… а кий заворожував, притягував зір, хотілося знову відчути в руках його силу і міць.

— Ти сподіваєшся, що він прийде і врятує тебе, так? Ми теж сподіваємося, але він усе не йде і не йде. Лялю, ти весь час забуваєш про свої обов’язки…

«А ти міг би не бути таким щасливим, коли дивишся на неї…»

— Вже біжу!

Вона побігла нагору, знову залишивши їх сам на сам, і думка, від якої мороз ішов по шкірі, переслідувала по п’ятах.

«Він якийсь ненормальний».


Влад усміхнувся і сів зручніше.

Радість розпирала його — непояснима, ірраціональна, НЕНОРМАЛЬНА радість, розумів, що так не можна, але нічого не міг з собою вдіяти.

«Боже, як добре…»

Була б його воля, зупинив би час і залишився б тут назавжди, але десь у закапелках свідомості вже визрівала думка, що скоро все скінчиться, і він знову перетвориться на звичайну, трохи нудну, хоча загалом непогану людину. Поки що гнав цю думку подалі.

Може, є десь ліки від його хвороби, але номера тієї аптеки нема в жодному довіднику.


Сьогодні був невдалий день.

Ілона зрозуміла це, побачивши, як до їхнього дому наближається орангутан-альбінос. Від одного його вигляду Ілону пересмикнуло.

— Котя!

— Бачу! Не бійся: у підвалі подвійні двері, ніхто нічого не почує. Та не трясись ти.

— Зимно.

— Я вийду через терасу. Постарайся його не розізлити.

… — Що робить Зорянина дочка у домі мого друга?

— Володимир Григорович мені дозволив. Запитайте у нього…

— Де він?

— А я звідки знаю.

— На роботі його нема, мобілка не відповідає…

— Поїхав звідси у понеділок увечері, куди — не сказав.

— А де його жінка?

— Я їм що, нянька?

Альбінос обійшов усі кімнати, але знайшов один великий пшик. Так йому й треба!

Зимно було тут, так зимно, що ноги відмовлялися йти.


Зі стелі підвалу звисала люстра у формі зрізаного конуса. Коли нагорі хтось гучно ходив, вона тихо гойдалася, немов протестувала. Коли її вмикали, вона матово освітлювала більярдний стіл і невеличке коло навкруг нього, дозволяючи всім, хто поза колом, насолоджуватися темрявою.

Але її рідко вмикали.

…Перша вечірня зірка великою краплею срібла повисла на фіолетовому оксамиті неба.

Вона припала до ґрат обличчям, і світло далекої зірки відбилося у її зіницях…

«Правильно. Трохи романтики навіть трилеру не зашкодить. А насправді ніяких ґрат нема. Ти сидиш на терасі, попиваєш вино і додумуєш закінчення до свого невдатного трилера».

Марія вчепилась у металеві прути руками. Вперше за багато років у її ніч нарешті заглянули зірки, а вона не мала з ким поділитися своєю радістю.

Довкола одного з металевих прутів обвивався кінець ланцюга, скріплений невеличким, але міцненьким висячим замком. Другий кінець за допомогою такої самої колодки кріпився до нашийника — шкіряного, добротного, з металевими заклепками. І ніби ланцюг не дуже дошкуляв, і нашийник охоплював шию достатньо вільно, а так хотілося кричати, що в голові макітрилось.

Марія вхопила ланцюг і рвонула його на себе. Потім ще раз і ще. Брязкіт і скрегіт металу заполонили підвал, а вона ніяк не могла зупинитись.

У першу ніч усе виглядало інакшим: здавалося, ось-ось надійде її союзник і врятує її, а зараз…

Третя ніч — це як третє бажання, треті півні, третя голова змія. Доки її не відрубаєш, доки не загадаєш останнє бажання, доки не дочекаєшся тих найголосистіших півнів — не дізнаєшся, хто ти і навіщо ти є…

Двері рипнули, клацнув вмикач і — зірка згасла, засліплена штучним світлом. Не можуть співіснувати разом зірки й ліхтарі, вона помилялася. Кожен обирає собі світло до смаку.

Кий легко і радісно ліг у руку нічного відвідувача. Марія здмухнула пасмо волосся, яке впало на очі. Була привчена тримати очі відкритими, навіть якщо понад усе хочеться замружитись і відвернутися до стіни.

Щось схоже на повагу майнуло в очах навпроти.


Біда лизнула свою жертву в руку. Її радості не було меж.


2.  Вівторок | Провина | 4.  Четвер