home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2. Вівторок

Ілона вирішила прийняти ванну. Липень як-не-як. Вибухова спека.

Від цієї думки мороз пішов поза шкірою, і, щоб зігрітись, вона швидко збігла білими сходами на перший поверх.

Цьому будинку, на її думку, не вистачало яскравості. Прикинувши, в яких кольорах вона б оформила тутешні стіни, Ілона постукала пальчиком до дверей ванни.

— Вилазь, Котя, твоя мишка скучила за тобою…

— А я й не замикав дверей, — долинуло з того боку. Ілона усміхнулась і ходою манекенниці увійшла до ванної кімнати.

Знову морозна хвиля пройшлася по хребті, і знову паскудне відчуття дряпнуло її загостреним уламком глечика, але у ванні сидів її Котя, розрівнюючи руками пухнасту, саме таку, як вона любить, піну і вказуючи на місце поруч із собою, і вона випустила хрестик із рук.

Те, що він задумав, дедалі більше приваблювало, причаровувало, прив’язувало її до нього, і навіть страх приємно лоскотав нерви.

Вона почала розуміти свою маму, яка все життя шукала в чоловіках саме таку родзинку.

— Коли ми підемо в підвал? — зашепотіла вона йому на вухо, обвиваючи руками шию. Знала, що цей жест йому дуже подобається. Відчувала, що з них вийшла б неперевершена пара…

— Ти кудись поспішаєш?

— Ні, але в мене руки сверблять від нетерплячки. Я ніколи раніше ТАКОГО не відчувала. Це ж недобре — те, що ми робимо?

— Ти ще маленька. Добре і погано — це казки для дітей, а я вже, як ти помітила, дорослий. Думаю, година її не врятує, як скажеш?

— Ти тут режисер…


Марія прокинулась і хвилину лежала, втамовуючи биття свого серця.

Уві сні було багато перевертнів, вони водили танок довкруж вогню, а вогонь розгорявся все дужче і дужче, аж поки не проковтнув місяць і зірки.

«Це всього-на-всього сон», — сказала вона собі, не розплющуючи очей. Приємно було лежати у своєму ліжку й думати про вчорашній день… ні, вже позавчорашній. Невже минула ціла доба?

Марія набрала у груди повітря і розплющила очі.

Віконце було заґратоване вигнутими, закрученими на кінцях металевими прутами — мабуть, для захисту від злодіїв. Крізь прути проникало багато світла — аж забагато, як на підвальне приміщення. Власне, не підвальне, а напівпідвальне, — у таких приміщеннях колись полюбляли влаштовувати майстерні й підпільні друкарні.


Ілона торкнулась губами його губ і пірнула під воду. Все йшло, як по маслу. Маруська навіть не встигла зрозуміти, що сталося.

Випірнувши, Ілона обтерла руками волосся і всім тілом притулилася до свого Коті.

— Що з тобою, Лялю?

— Зігрій мене.

Надворі липень, а вона чомусь постійно мерзне.


На стінах підвалу — шпалери, стилізовані під обвиту плющем цеглу. Досить реалістична ілюзія — поки не торкнешся її рукою. А якщо дивитися на ці шпалери другу добу поспіль, починаєш тихо ненавидіти цеглу, гарно обвиту плющем.

Двері кількох комірчин ховаються під цією несправжньою кладкою так старанно, ніби зберігають за собою небачені скарби, тільки круглі ручки видають їх місцерозташування.

Перевірити, що ховається за тими дверима, нема змоги. Та й нема бажання.

«Що робити, коли нема роботи?..» — крутилося в голові, а вона ніяк не могла згадати, звідки взялися ці слова.

«Зарядку, треба робити зарядку. А ще треба чистити зранку зуби. І вмиватись. І…»

…Це сталося у понеділок зранку. Вони обоє сиділи у кухні: чоловік докінчував сніданок, вона — миття посуду.

— Я б хотіла поїхати до твоїх батьків. Що ти на це?

— Поїдемо, аякже… при нагоді.

— Я б хотіла, щоб вони мене познайомили з тією жінкою… пам’ятаєш, вона приходила до нас на весілля. Здається, ваша сусідка із села? Мені б дуже хотілося з нею поговорити.

Її чоловік одразу змінився на виду.

— Колишня сусідка. Батьки давно переїхали у райцентр. А… навіщо тобі?

— Розумієш, вона сказала тоді щось дивне, а я не можу згадати що. Це застрягло у мене в голові й не дає спокою…

Він мовчки вийшов із кухні, не допивши кави. Не попрощавшись. Просто вийшов, немов із порожньої аудиторії.

Вона взяла губку для миття посуду і… жбурнула її у раковину: так далі не могло тривати. Вибігши з кухні, швидко спустилася сходами вниз і… наштовхнулась на свого ворога в передпокої… і глянула йому в очі — ХОДИ СЮДИ — й одразу помітила, як знайомо змінився його погляд, як проглянув крізь його зіниці удав.

Вона одразу провалилась у ніч хижаків і їхнього вірного слуги вітру і позадкувала — одна сходинка, друга, третя, — а він, немов прикутий до неї ланцюгом, посунув слідом. Ось вони заходять у підвал, ось напівтемрява огортає їх, — майже як тоді, у листопаді, в якому швидко темніє, — але цього разу вона не біжить, їй осточортіло втікати, треба нарешті з’ясувати, чи хоче вона того самого, чого хоче він… Цього разу вона дозволяє йому наблизитись і прошепотіти їй на вухо: «Я дурію без тебе», але коли він спробував, коли тільки спробував її поцілувати…

Сміялася вона, щоб не збрехати, хвилин із десять. Так вона сміялась останнього разу в далекому дитинстві.

Вона НОРМАЛЬНА і їй подобаються НОРМАЛЬНІ чоловіки. Треба ж було стільки часу зволікати, щоб дізнатися про себе таку просту істину!

Інколи ключ до свободи варто пошукати в собі. А це особливо важко зробити, якщо сам себе переконуєш, що ніякого ключа в очі не бачив.

…Марія озирнулась і пирснула від сміху.

Світ звузився до розмірів мишоловки, дверцята якої давно і надійно замкнулись; ось-ось надійде її ворог, щоб поглянути, як там поживає одна недолуга сіра мишка, — або не надійде, що є гіршим із варіантів, — а вона верзе щось про свободу… дуріє, мабуть…


— Ну що, ходімо побавимось у більярд? — мовив Котя, взуваючи капці й одягаючи махровий халат. Як він міг так просто про це говорити?

— А подати дівчині рушник? — грайливо простягнула Ілона руку з ванни.

Він одразу змінився на лиці.

— Ти знаєш, що я цього не люблю. Що-що, а рушник дівчина може собі взяти сама.

Підперезався і вийшов у коридор.

— Ти йдеш, чи ні?

— Так завжди!

Але вона вилізла, витерлась і одягнулася. Іншому вона б цього не пробачила, а йому… Вляпалася по вуха. А цікаво, мам, ти когось любила зі своїх чоловіків по-справжньому, чи ні?

Трохи подумавши, Ілона вирішила натягнути поверх сукенки светер. Чи так у всіх хатах зимно, чи тільки у цій?


У центрі підвалу стояв більярдний стіл; зелене сукно подекуди протерлося і мало на собі пропалені цигарками мітки. Кий, там, де його найчастіше брали до рук, потемнів і втратив глянц, кулі тулилися одна до одної неправильною купкою, і хотілося схопити цей кий і розтрощити цю купку на окремі атоми, і загнати ці атоми в лунки на віки вічні.

«Піти у ванну? Чи спочатку поїсти? А може, поспати?»

Від такої широти вибору замакітрилось у голові.

«Від харчів товстішають, а надмірне спання вкорочує життя».

Марія подумала й вирішила прийняти ванну.

«Тверезе рішення,» — похвалила вона себе і встала.

А сонце пхалося крізь ґрати, неначе йому було мало половини земної кулі, неначе воно поставило собі за мету освітити всі темні закутки планети і йшло на них в атаку з ранку до ночі.

За мільярди років це сонце знахабніло настільки, що лізло навіть туди, куди його не просили.

…Вони прийшли, коли сонячні рейки стали коротшими, повітря — гарячішим, а її мрії про ванну — майже нестерпними.

Мрії про їжу й ліжко бовваніли поки що на задньому плані.

Вони прийшли вчасно.

— Як ти тут? — спитав він, беручи кий і торкаючись ним її підборіддя. — Які будуть побажання, зауваження, говори, я уважно слухаю.

Мав на собі махровий халат і капці на босу ногу. Значно повеселішав із того часу, як вона його бачила востаннє. Від учора.

Як мало треба людині для щастя.

— А може, ти хочеш вибачитися? Вчора ти поводилася не найкращим чином. Наді мною не можна сміятися.

Кий почекав хвилю, а тоді з розгону вдарив по кулях — білі розлетілися, червона гойднулась, але лишилася на місці.

Дівча аж підскочило. Сукенка на бретельках, светер і шкіряне сабо. Трималося на відстані, але очі захоплено стежили за всім, щоб бува чого не пропустити.

Тому, напевно, він її не чіпав. Людям подобається, коли ними захоплюються. І не подобається, коли над ними сміються. Ось і маємо результат.

— Лялю, не стій стовпом. Винеси відро і принеси їсти.

— Мені здається, Котя, що їй потрібна ванна.

Дали один одному прізвиська і не відступали від них. Правильно. У таких справах краще замаскуватися. Навіть від себе самих.

— Тобі потрібна ванна? Мовчить. Отже, не потрібна. Лялю, я кому сказав?!

Дівча схопило відро і побігло нагору. Так не хотілося нічого пропускати, а доводиться.

Він присів перед нею навпочіпки. Його голос був тихий, заколисуючий.

— Невже ти мене зовсім не ревнуєш? А я так бісився, коли бачив вас разом. Ну чому ти мовчиш? Ображаєшся? Як довго, по-твоєму, я мав терпіти твоє ставлення до мене? Ти подумала, що я теж маю право ображатися?

Сонце тупцювало навшпиньках під самим вікном. Полудень. Підвальні стіни оббиті теплоізоляційним матеріалом, тому трохи зберігають прохолоду. Але не в липневий полудень.

На сходах затупотіли кроки.

Він одразу випростався і заходився грати в більярд. Мовчки. Удар ішов за ударом, паузи коротшали, темп наростав, уже не мали значення якісь там правила гри, — як часто вони псують людям життя, оті вигадані кимось правила, як приємно порушувати їх, коли ти кий, і наскільки меншою стає приємність, коли ти раптом опиняєшся на місці куль і правила починають порушувати А щодо тебе, — кулі перелякано розбігалися, сліпо натикались одна на одну, безцільно рикошетили, ховались у лунках і… настала мить, коли стіл спорожнів.

Її ворог уперся долонями в зелене сукно, постояв хвилини з три, знову взяв кий, і повернувся до неї.

Не варто було його нервувати.

…Вони залишили підвал, коли сонячні струни видовжилися, повітря охололо до стерпних температур, мрія про ванну відійшла на другий план.

Марія взяла пляшку з мінеральною водою і зробила ковток. Тепла.

«Що ж…» Вона перевернула пляшку над головою і вилила всю воду на себе. «Як ті люди живуть у республіці Чад?..» — сплило в пам’яті, але вона ніяк не могла пригадати, звідки ці слова.


Біда підповзла ближче, старанно оминаючи плями світла на підлозі. Ще зовсім недовго чекати. Навіть могутні фортеці падали від облоги, а що порівняно з ними людина?


Влад потягнувся всім тілом так, що хруснули суглоби, подивився з-під руки на сонце — вже вечір, цілий день за спиною, перший день, який він прожив небезцільно, хоча й не розумів своєї цілі, але якщо чогось не розумієш, то це не означає, що його нема, — усміхнувся власним мудруванням, постояв і… зітхнув: «Знаєш, хто ти? Ти НЕНОРМАЛЬНИЙ».


Через шість років Понеділок, 23 червня 2000 року | Провина | 3.  Середа