home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Через шість років

Понеділок, 23 червня 2000 року

Погода втратила залишки сумління: звідкілясь узяла велетенську духовку, засунула всередину місто з усіма тельбухами і причинила дверцята.

Хотіли тепла — маєте! — тішила людей погода. — Що хочете з ним робіть: консервуйте, складайте у льох, сушіть, соліть, маринуйте, бо взимку такого добра не діждетесь. Поспішайте запастися на зиму, — радила погода.


Марія перевернулася на один бік, потім на другий, лягла прямо, нарешті сіла й подивилась угору. Усього два тижні й два дні живе вона у цьому будинку — а світ, що не мінявся цілих десять років, почав стрімко змінюватися до невпізнаваності. І одна сіра мишка згадала, що, крім плінтусів, на світі існує ще небо, і тепер дивилася на нього й не могла надивитись.

Крізь ґрати проглядав соковитий місяць, довкола нього збиралися чорні зловісні хмари, десь далеко гавкав пес, шелестів шувар, промайнули тінями кажани…

Дурниці! Від такого драматичного опису в усіх нормальних людей розболиться живіт. Якщо вона збирається написати трилер, то принаймні початися він повинен тихо і мирно… наприклад, весілллям.

Їй стало смішно.

Небо у відповідь підморгнуло їй зірками, немов своїй давній добрій знайомій, воно знало її ще дикою кішкою, яка гуляла під його склепінням одній їй відомими шляхами, і сліпим кошеням пам’ятало воно її, тому мало право сказати їй: не бреши!

Насправді місяць був тоненьким, мов серпик, оточували його яскраві, фантастично красиві зірки, і під цими зірками хотілося вигадувати не трилери, а казки, та щоб у цих казках було все, що має бути: лицарі й лиходії, дракони і печери, принцеси і замки, золоті ключики і двері, за якими сховане «щастя для всіх і кожного», але в голову вперто лізла суцільна полова, і розшукати в ній зерно було нереально.

Все. Треба спати.

Марія лягла і… рвучко сіла. Їй здалося, що на неї хтось дивиться з темряви.

Дивно. Вона так давно мріяла нічого не робити, а тільки лежати, розкинувши руки, і дивитись у небо, а тепер її мрія здійснилася, та щось не хочеться їй стрибати і плескати в долоні.

«Вбережи нас, Боже, від здійснення наших мрій…» …Учора стався перелом: вона нарешті спромоглася приготувати каву. Вперше за весь тиждень.

Чоловік увійшов до кухні й здивовано підняв брови: — Я чую запах кави?

Не дивно: увесь тиждень каву робив він. І решта теж, від застеляння ліжка до прання.

А вона цілими днями тинялася по хаті — вмикала й вимикала телевізор, незрозуміло для чого перекладала речі у серванті, проводила пальцем по меблях, дивуючись, як багато на них пилюки, і безперестанку гадала, коли ж увірветься терпець її чоловіка і яку тоді кару він для неї приготує.

Відтоді, як він запросив її на власноруч приготовану вечерю, відтоді, як вона зрозуміла, що їй НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО постійно поратися по господарству, відтоді не могла примусити себе взятися до роботи. Переконувала себе, що повинна, що це входить у її обов’язки, та не могла.

А її чоловік залишався спокійним, мов удав, ніби у їхньому домі все йшло, як завжди, ніби йому зовсім не хотілося штурхнути її кулаком так, щоб аж стіна загула.

Вона постійно приглядалася до нього, сподіваючись, що робить це не дуже помітно, виходила зустрічати його увечері і вставала проводжати зранку, вона раптом почала згадувати своє напівзабуте життя у раю і лякалася, що все повториться спочатку.

Знати б, про що він думає…


Увесь минулий тиждень Влад думав про те, що його жінка щось підозрює. Проводжає його переляканими очима й зустрічає, пильно вдивляючись у кожен його порух, чекаючи… чого?

Щоб не бачити цих очей, він знову і знову цілував її… Хотів би, дуже хотів би мати можливість сказати їй: «Я ніколи тебе не скривджу», але, але, але… Пір’їну підняти важче, аніж скривдити жінку.

Скільки їх було, скривджених ним жінок?


Марія знову і знову поверталася до вчорашнього дня.

Ранок. Повільно сповзши з ліжка (яка зарядка, ви що?), кутаючись у простирадло — їй навіть ліньки було перевдягатися, а може, вона просто зненавиділа свій спортивний костюм, а купити щось інше ще не наважувалася, бо не можна за тиждень розсунути горизонти до безмежности, ті горизонти, які довго були звужені у чорний тунель, — так от, вийшовши у коридор і зрозумівши, що ванна зайнята, вона повільно посунула далі, зайшла знехотя в кухню, і, потираючи очі та щохвилі позіхаючи, засипала в кавоварку каву.

Ну от. А вона боялася, що цього вже ніколи не станеться.

Минув усього лише тиждень — і її руки затужили за роботою, її рукам не сподобалося неробство, вони прагнули творити, прагнули довести свою незайвість; якщо подумати, то її руки могли гори перевернути… якщо ніхто не стояв над ними з батогом.

Вона засміялася. Не робіть нічого із власної волі, раптом вам це сподобається!

Зайшов чоловік:

— Я чую запах кави?

Вона взялася руками в боки:

— Ти все робиш неправильно, Бармак, ти це знаєш?

Його губи були пекучі й солоні. Взяв за звичку цілувати її, коли йшов і коли повертався, і просто так, коли вони сиділи увечері у вітальні або йшли до кав’ярні, за розмовою і за переглядом фільму… неначе щохвилі мусив переконуватися, що вона біля нього.

Так було вчора, у неділю, а сьогодні… Ні, вона ще трохи побуде у вчорашньому дні, ще трішки, ще трішечки…


Перелом стався учора. Влад відкрив двері спальні — за давньою доброю звичкою без стуку, бо тільки ідіоти стукають у двері власної спальні і…

— Я йду… на це, як його… на пиво.

Він застряг на порозі, і так само застрягли всі його думки. Навіть ота сакраментальна, про пиво.

Потер око. Поліз до кишені за цигарками. Закашлявся.

Його жінка повернулася до Зоряниної дочки і мовила:

— Йому не сподобалося.

На що Зорянина дочка розпливлася від вуха до вуха.

— А по-моєму сподобалося.

Вона тримала в руках десь із п’ять помад. Гори косметики вкривали трюмо. У спальні кружляв запах… тополі.

Перед дзеркалом сиділа… Влад поквапливо вийшов, на ходу вибиваючи цигарку з пачки. Підведені зеленим чорні очі, темно-вишневі губи, звільнене від пут волосся…

Та що ж це коїться у його домі… дігітус квінтус манус?!![19] Куди домовики дивляться, повиздихали, чи що?!

Дійшовши до тераси, зрозумів, що усміхається сам до себе.

— Може, підемо на пиво? — надійшов Олександр. Взяв за моду навідуватися до них майже щодня.

— Запросто, — весело відказав Влад. — За чий рахунок?

— За твій.

— Олег правильно каже: мене завжди використовують усі, кому не лінь.

— Тоді за Олегів.

— Думаєш, він погодиться?

— А хто його буде питати?

Це було вчора, а сьогодні… а що сьогодні? Понеділок. Зрив програми. Вихід у відкритий космос.

Рано чи пізно це мало статися, хоча він і так протримався цілих два тижні і два дні, особистий рекорд спортсмена Бармака, вражаюче досягнення, нудьга могла зі страху кинутися навтьоки. Не кинулась.

…Влад подзвонив шефові й вимкнув мобільник, не дослухавши відповіді. Не треба було його жінці заводити розмову про село, зовсім непотрібною була ця розмова, все йшло так добре.

Кожному потрібно якось розслаблятись у цьому житті, де так мало любові. Кожен має своє хобі, свої пристрасті і звички.

Його спосіб не є найгіршим, але чомусь опісля завжди залишається гіркий присмак на язиці.

Він надіявся тільки, що вона не дуже страждатиме.


Відступ у минуле | Провина | 2.  Вівторок