home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Частина друга. Меа maxima culpa…[17]

…Він їх ненавидів. Кожну зокрема й усіх разом. Причина? Вони ненавиділи його. Навіть коли казали, що люблять.

Одного разу він дуже обпікся, наївно повіривши, що його люблять, а насправді його просто використовували у власних цілях. Відтоді він чітко собі закарбував, що всі вони завжди і всюди брешуть.

АЛЕ ВІН ЗНАЄ СПОСІБ, ЯК ПОСТАВИТИ ЇХ НА МІСЦЕ…


Вона не знала, чому її назвали Марією, але за двадцять три роки настільки звиклася з цим ім’ям, що не проміняла б його на жодне інше, вишуканіше чи модніше. А от білий будинок, до якого вона прийшла на правах господині два — всього два! — тижні тому, чомусь уперто відмовлявся визнавати за нею право на це ім’я: спочатку вона жила тут безіменною, тепер її ім’я завзято змішували з багном. Чимось не вгодило цьому дому її ім'я…

Марія уявила собі, що перед нею чистий аркуш паперу, а в руках — ручка, оглянулася на пройдений шлях, і вирішила пройти-прочитати його заново, із самого початку, як перечитують дітям на ніч казку: все одно іншої роботи не було.

Почала вона свою казку так: «Спочатку було всеєдине неподільне Ніщо…»


…Він має на це право: вони занадто довго його зневажали, щоб їм це зійшло з рук. Він бачив, що стається з тими, хто їм потурає.

БУЛА Б ЙОГО ВОЛЯ, ВІН ТРИМАВ БИ ЇХ УСІХ НА ПРИВ’ЯЗІ…


Усі казки схожі одна на одну.

Берете героя — душевного хлопця з накачаними м’язами і шляхетними звичками, даєте йому до рук шаблю чи автомат, чи газонокосарку, бо герой без знаряддя вбивства — не герой, а так, півгероя, — і посилаєте його на боротьбу зі злом. «Замочивши» зло, він по коліна у крові повертається до своєї коханої, і хоча за ним тягнеться шлейф трупів, кохана зі сльозами на очах кидається йому на заляпані кров’ю груди, — кого там хвилюють якісь плями, коли є «Аріель» та «Індезіт»? — і живуть вони після цього звичайно ж довго й безумовно щасливо, народжують дітей, навчають їх бути добрими і розумними… а дітям по горло будете, що дорослим було по коліна…

Овва. Не виходить у неї казка. Проситься стати трилером.

Марія вмостилася зручніше. З казки слів не викинеш, що є, те є.

Він тероризував її настирливо й невідступно, вдень і вночі, у сні й наяву. Вона будувала одну барикаду за іншого, зводила довкола себе високі мури, не помічаючи, що давно перетворилася для всього світу на неприступну фортецю, але тільки не для нього, він одним поглядом примудрявся руйнувати її оборону, і вона знову й знову запитувала себе, а може, найкращим для неї виходом буде капітуляція?


…Жінки створені тільки для того, щоб служити чоловікам. І якщо вони цього не розуміють, треба їм пояснити. Так доступно, щоб до них дійшло.

Взагалі-то він терплячий, він може довго чекати, що його зрозуміють без слів, але якщо не доходить, що ж, він не винен.

Він і так довго стримувався. Сьогодні його терпець увірвався.

Цього вона аж ніяк не сподівалася, — він прочитав це в її очах. ВОНА НЕ СПОДІВАЛАСЯ, ЩО ВІН ЗАВЕДЕ СОБІ КОХАНКУ…


Час минав, списані уявним чорнилом аркуші стосами лягали на уявному столі, а вона все одно просувалася вперед дуже повільно, півкроками, немовби вперше взяла цю казку до рук… взяла, відкрила і зрозуміла, що досі читала не там і не те, що слід було, зумисне пропускаючи одні сцени і домальовуючи інші, і коли таких помилок назбирувалося надто багато, зі злістю шпурляла казку в кут і починала писати дурниці.

…На місто опускається ніч, героїня розбиває шибку у вікні, ховає за пазуху уламок скла, вміло прикидається мертвою, а коли вони приходять і перелякано схиляються над нею — вжик! — перерізає їм горлянки.

А що? Коли трилер, то трилер.


…Він згадав той час, коли кружляв навколо неї, не наважуючись наблизитися, обережно пробуючи ручку дверей і зітхаючи, коли двері знову були чимось ізсередини підперті.

Який він був смішний. Вона зовсім не краща за оту шалено вродливу жінку з пшеничним волоссям, яка дозволила собі сміятися над ним, п’яно похитуючись при цьому. Ця теж вирішила над ним посміятися.

Чому вони ніяк не хочуть зрозуміти, що він зовсім не такий, яким видається? Що з ним треба бути обережним?

Усі вони дурні й ні про що не здогадуються, поки не стає запізно. Хоча ні. Вона давно знала про нього правду.

АЛЕ СПОДІВАЛАСЯ, ЩО ВПОРАЄТЬСЯ САМА.


Марія схопилася за голову. Вона ніяк не могла придумати закінчення для своєї неписаної казки.

За законами жанру Добро мало б надійно, стовідсотково і щонайменше назавжди перемогти Зло, але хіба його можна здолати шаблею, автоматом чи газонокосаркою? Ні, для вирішальної битви потрібна НАЙБІЛЬША зброя на землі, а де її взяти?

І хто сказав, що Добро погодиться брати до рук зброю, — хто б його питав, звісно, але яке ж воно після цього добро, і що з таким смертоносним добром потім робити? Навряд чи воно захоче, побувавши у шкурі Зла, відчувши смак влади, сили і вседозволеності, добровільно прошити себе стрілами, кулями чи ще якоюсь гидотою, щоб потім гарно впасти в багно, захлинаючись власною кров’ю, бо так, бачите, йому призначено жанром.

А раптом — вона ж пише трилер, а в трилері словосполучення «а раптом» має траплятися дуже часто, — так ось, а раптом Добро з’явиться звідти, звідки його зовсім не чекають — із найглибших глибин Зла, і що тоді? Зав’язувати йому очі, щоб не видно було, кого вбиваєш?..

Ніколи не починайте писати казку, якщо не впевнені, що вона добре закінчиться.

Був, щоправда, один варіант, який і овець залишив би цілими, і вовків ситими: замість фіналу поставити трикрапку, мовляв, далі буде, але трикрапка її не влаштовувала. Дуже вже відгонила страхом і безсиллям, які протримали її у в’язниці довгі роки. Тепер вона вільна… принаймні набагато вільніша.


…Їй він, звичайно, міг би пробачити багато чого, але не все. Не зраду.

А в тому, що вона любить іншого, він більше не сумнівався. Усі ці два тижні він уважно за нею стежив, і його найгірші підозри справдилися. Вона думає про іншого. Безперестанку. Навіть коли він поруч. Хоча — треба віддати їй належне — досить уміло це від усіх приховує.

Нарешті він наважився зробити те, про що давно мріяв, хоча до того, що вигадала його коханка, він би ніколи не додумався. Жінки завжди винахідливіші й витонченіші у своїй жорстокості.

ЗАДУМ ВДАВСЯ, АЛЕ У РОТІ З'ЯВИВСЯ І НЕ ЗНИКАЄ ГІРКИЙ ПРИСМАК…


9.  Неділя | Провина | Відступ у минуле