Звіролов

Дідо знав і ловив звірину, злютувавши водно прилюбну пристрасть і хлібне ремесло. Хоча, мабуть, він займався б живоловецтвом навіть тоді, якби за те не платили й копійки. Бо «цим цвіла його душа», як казав його син Тимко. І тому пробачав йому багато чого, як той святий, що повчав: любіть і робіть що хочете.

Вовк – животина сильна, розумна й безпощадна. І чесна, бо ніколи не бере більше, ніж йому наразі потрібно. Вовк – це людина навиворіт. Усе, що знаєш про людей і як із ними порядкуєш, забудь, коли маєш зносини з вовком. Інакше вовк завжди буде позаду тебе й буде першим. Вовк знає, що ти від нього хочеш, бо сам зазвичай нічого не хоче від тебе. Хіба переступиш йому гін полювання чи необачно сам залізеш йому в зуби. Вовк – споконвічний ворог. М’якші, слабші з них колись обернулися в собак і стали першими друзями й помічниками людини. А підступне й розумне вовче плем’я залишилося ворожим назавжди.

Вовк або один, або з одною вовчицею. А бігати за вівцями – то уділ баранів. І багатьох самців людського роду.

Дід Микула не бив насмерть жодну звірину. Лише вовків. Живцем брав хіба вовчат із лігов. Вовки це знали, відчували, що він їх не боїться, тому не могли вгадати, що й коли від нього чекати. Через це й боялися його. А хто боїться, той поступається, той у програші.

Дід з маленства вчив його «вабити». Мав для цього берестяні дудки. Одна з них видавала протяжне й жахке виття. Сумним нудом котилося воно над долиною й піднімалося довгим відлунком у гори. Не одразу на нього відкликалася чутка зграя. Тоді Микула діставав другу дудку – і безгоміння ночі протинала висока заклично-стурбована нута вовчиці. Піднімалася й завмирала над ялинником, не встигнувши обірватися, бо в неї несподівано вплітався зловісний хор півдесятка звірячих горлянок. І ліс нишкнув у паралічі страху. Дідо налаштовував на розсошині цівку австрійського карабіна й кам’янів тілом і лицем.

Вовки виринали, як мана, без найменшого шуму, і темними тінями сунули на залиту місячним сяйвом галяву. Хтось міг подумати, що це хитається понад землею ялинове гілля. Лише не дідо. Він спускав гачок – раз, удруге – і сірі бунди вовчих тіл підкидало вгору й пластало на землю. Бувало, дідо навпомацки встигав перезарядити, блискав новими двома спалахами в гущавник – і звідти долинало скигління підранка.

О, як страшно звучить голодна вовча пісня в тиху морозну ніч! Якось одного вовка з простреленими задніми ногами вони нагнали на лижвах, обтягнутих оленячою шкірою. Бігли кривавим слідом добру версту. Вовк обернувся на кроки й оскалився. Ікла в нього теж були криваві, а очі темніли колючою злобою. Лише тепер малий збагнув, який це страшний звір.

«Переярок, – пояснив дідо й м’яко скомандував: – Візьми палицю й підійди до нього». Онук на задерев’янілих ногах ступив кілька кроків. «Удар його!» Здригаючись тілом, ціпеніючи кожною кровинкою, той підняв ціпок і опустив на звіра. Вовк перехопив його й смикнув до себе. Малий устояв. Але палиця обламалася в зубах-терпугах. «Спробуй ще раз, – наказав дідо. – Звикай бити першим».

Десь за четвертим разом малому таки вдалося гепнути вовка по черепу. Той загарчав з подвоєною люттю, розкидаючи кігтями сніг. «А тепер пішли геть», – сказав дідо. «Як? А з ним що буде?» – «Свої докінчать і зжеруть. А з його м’ясом переберуть і твій запах. Запах переможця й хазяїна цього лісу».

Вовки різали овець по літнівках, тягали з череди телят, мотлошили птицю, а взимі брали з дворів і собак. Люди з тихим відчаєм ішли до Микули. Та вгадати, коли й де вовки проявляться, не міг і він. Тому знаджував їх сам. По вовчих проходах прив’язував до дерева курку чи гуску, а бувало, і козу. І дочікувався вовків у сховку проти вітру. Траплялося, що вони прихитрялися вхопити здобич без його пострілу. Тоді дідо кумедно морщив ніс і казав: «Ну от, лишили нас, як раків на мілині…»

Вовки довго вивідували надійність приманки, хоча коза собі звично паслася. Довгі, як циганська дорога, осінні ночі на зароді не розхолоджували ловецької терплячості. Дідо свого дочікувався. Як злодії з хащі, висувалися сіроманці й недовірливо підступали до доступної живини. І дідо їх зустрічав жаканами. Клав нараз двох у ряд. Бо знав вовчий норов: голова звіра лише повертала в якийсь бік, а вже на п’ядь-другу спереду зустрічала її дідова куля. Інші особини з ляку не знали, куди втікати. Це й потрібно було дідові. Однаково точно цілив він як межи очі, так і в хвіст.

Порятовані хижаки не скоро сюди заявлялися. Та другої ночі дідо чекав їх уже в іншому скрадку. Так за тижні два він добряче проріджував зажерливе кодло, а вціліле охвістя заганяв далеко в пущі. І рік на межигірських схилах був спокій. Діда вовки чули й боялися. А оскільки той радо водив за собою й онука, то, може, і його остерігалися. Хоча даремно, бо старий надалі не чинив їм ніякої шкоди. Не підняв жодного разу цівку рушниці, як би його не вмовляли.

Він, онук свого діда, пізнав силу іншої зброї, незмірно надійнішої, ніж дурна куля. «Звір вчує твою нутряну силу навіть беззбройного. А ще коли в сув’язі з нею мир у твоїй душі, звір відступить. Поважай силу й лісове право звіра – і він поважатиме твою силу й твоє право. Тоді ти для нього теж повноцінний звір, насельник дикого простору, а не крихка людина, що несе в собі страх, підступ і недовіру». Так учив дідо Микула, чоловік-світован, що перейшов пекло людської бійні й молився на схилі літ місяцю, грому, дереву, каменю і Ріці.

Він читав ліс, як хтось читає книги.

Про хід звіра йому давали знаки сороки й кедрівки, на це вказували віддалені вершки трепет і чутливе листя папороті. Недарма дідо називав себе «сином папороті», показуючи долоню зі схожим відбитком ліній. Він називав звірячі сліди «набродами» й хмурився чи сміявся над ними, як над захопливим письмом. За слідами снував неймовірні здогади, що тут сталося за день. За химерними петлями на снігу вгадував, скільки тут бігало зайців і як вони перехитрували лисицю. Дід стріляв у птиць «на підслух» і з десяти поціляв дев’ять. Помічав на деревах зарубки десятилітньої давності, угадуючи, куди й до чого вони ведуть. Босою ступнею чув підземну воду, передчував дощ і засуху, заклинав гаддя й знав зілля, яким віднадити мишву і мошву. Він до пса говорив «чоловіче», а свого коня Воронька називав братчиком. Той незмінно пасся на волі і з покликом господаря сумирно ставав під уздечку…

Здається, дідо Микула нічого не боявся ні на цьому світі, ні на тому. Хіба одного – вмерти не в лісі, а в постелі, за що інші ревно моляться. І так воно й сталося. Бо думати треба про те, що хочеш мати, а не про те, що не хочеш.