home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Одиниця у великій реєстратурі неба

Мені залишалося слухати й вірити. Тоді я ще не знав, що цей чоловік поважного віку, але без слідів часу на обличчі, говорить не пустопаш; що світ не раз і не двічі брав його в залізні кліщі. І то не один світ. Ті світи завалювалися один за одним, а він сидів тут, на заповітній лавчині, з облатками цвіту на раменах, і бджола вмиротворено дзуміла в його білій бороді. Їй там було притульно.

…Я не спав майже до ранку. Ніч повзла слимаком. Трава в місячному поливі застигла, ніби відлита з металу. Моя повна думами голова теж обважіло впала на груди, але душі було високо. Кортіло навернути якісь добрі спомини, обходячи бомбові ями. І виплив чомусь рядок із мого останнього нарису про опального афганця: «Я — одиниця у великій реєстратурі неба». По правді, хіба може так говорити комсомольський ватажок, та ще й атеїст на додачу?! І якого я після цього хочу ставлення до себе?! Дурість — дар Божий, але не варто ним зловживати. Бісмарк, здається, сказав.

«Що ж, пробачте мені, шановні-нешановні товариші! Тобто… я пробачаю вас!» Слово «прощаю» для мене ще тоді не було природним.

Потім я лежав без думок, укритий небом, і зорі, здавалося, ворушилися в волоссі. Поснула вся жива дрібнота довкола. Тиша замохнатилася, загусла, і я теж заснув.

Уранці я прохопився від якогось звуку — скрипнула капура (так називають тут хвіртку). Старий ішов двором із глиняним жбаном. Побачив мене й поклонився:

— Файно спалося? А я вже сніданок виходив, — поклав на стіл посуд із самокишем.

Потім ми їли його з мамалигою і бринзою. Дідові слова про сніданок були й для мене підказкою, що харчі треба відробляти. Я попросив, щоб він дав мені якусь роботу.

— До чого руки просяться, те й роби. Зайнятість — се найліпші й найдешевші ліки.

Спершу я прибрав маленьку столярню, протер віконце, зібрав тороки павутини, вигріб стружку і тирсу. Це велено було розтрусити в малиннику. «Малина любить кислу деревну потеруху, ніяке інше вдобрення їй так не годить». Потім я взявся за живопліт — густі, дрімучі зарості молодого грабника, ялинника, чагарників і лози дикого винограду. Огорожа була така щільна, що їжаки, птиці і шершні влаштували собі там гнізда. Сполохав навіть вужа. Я рівняв стовбури й підрізував кущі, щоб надати їм якоїсь форми, ошатності. Щось подібне я бачив в італійських фільмах про мафію. Метр за метром я перелицьовував дрімучу гущавину в подобу зеленого паркану. І сам увесь зазеленився соками, до памороків наситив легені терпким запахом свіжих зрізів.

До кінця першого дня був упораний відрізок живоплоту на якихось двадцять кроків. Обдряпаний і обкусаний, сів я до заробленої вечері.

— Красно, — зронив дід короткий присуд. — І деревині продих, і взору втіха. Око любить приволля, щоб не чіплялося за стріхи й огорожі. Коли очам простір, тоді й душа не замикається. Я довго никав, доки напав собі цю хижку на горбі. В давнину тут посідали княжі винарі.

— Гарні місця, — згодився я. — Доки сюди піднімався, зустрів ще кілька старих садибок.

— Місце не до місця. Мені сей посад показали птиці.

— Птиці? — здивовано перепитав я.

— Ай. Я йшов за ластівками — і прийшов. Ластівці любо там, де чистий воздух. Не просто свіжий, а доконечно чистий. Розумієш? Відчуваєш, який тут люфт?

— Так. А хіба інші птахи не люблять чисте повітря?

— Птиці як люди, до всього обвиклі. Взяти галок, то вони гуртуються там, де нечистий воздух, недобрі місця. Навіть худоба їх обминає… Але воздух ще не все. Жити треба при добрій воді. Мені теж показали її птиці. Правда, не живі.

— Як це?

— Ну, звично як. Птиця чує свою кончину. І летить до води, до доброї — лісової чи горової. Аби в затишші, змочуючи дзьоб, тихо відійти. На добрій воді вона ще потягне якийсь час. Тому чим ситніша вода, тим більше в окрузі джерела пташиних кісток. Розломиш кісточку, роздробиш її камінцем — і збагнеш повноту води. Чи все в ній є те, що треба нашим кісткам і нашому мозку?! Так я надибав свою криницю. І сей осідок. Бо якщо птицям небесним тут утішливо вмирати, то й чоловікові спокійно жити…

Я спрагло слухав його, приголомшений простою, але якоюсь прихованою правдою. Правдою про цей живий світ, у якому все суще ув'язане в єдине вселенське намисто. І кожна та мізерна намистина є рівновеликою одиницею у великій реєстратурі Неба. Так ось про які речі мовчав цей дивний дідуган, і тепер спроквола вилущує їх, наче насінини з кленової лопатки-стручка. Так ми в дитинстві роздирали ті гнучкі пластини, вилизуючи поміж зерняток гіркувато-солодку смолку, від якої аж язик терпнув. Бо ласощі природи, як і смак істини, мабуть, однаково солодкі і гіркі водночас.

— Хто вам відкрив ці потаємні речі? — запитав я наївно.

— Вони не потаємні. Вони на поверхні і в глибині — в мені і в тобі. Рівняй себе по природі. Тоді не порушиш її мудрої рівноваги. І стоятимеш під сим невидимим коромислом твердо і рівно. І душа буде ходити рівно. На вічних своїх дорогах.

— Але ж однаково доведеться колись прийти, як та птиця, до останньої криниці.

— Ми не птиці. Ми люди. Народжуємося з криком. Помираємо зі стогоном. Тому жити залишається нам зі сміхом, з радістю, — сказав і сам усміхнувся.

— Так, якщо це життя щасливе, — встромив я.

— Усміх — се не конче щастя, — уважно заглянув мені в очі. — Інколи се сила.

— Тобто треба силувати себе бути радісним і щасливим?

— Хитро питаєш, розумно. Проте розумові голови ліпше відповість мудрість серця… Я не знаю, що таке щастя. Нам його не заповідано. Зате я достеменно знаю, що життя дуже добре. Одначе сю його добрість треба побачити і прийняти як найбільший дар. Щоб ніколи його не позбутися. Сього добра, яке можна назвати радістю життя. Воно дається не з народження. Його витворюють свідомий вибір і моральна воля. І роботяща душа. Котра повсякчас у роботі, на піднесенні… Тоді твій тривок наповнюється смислом і цілісністю. Тоді кожна твоя година — як святе причастя.

Старий говорив коротко і густо, неначе кидав окремі жирні мазки на полотно. Дивно, в моїй емоційній уяві вони оживали, зливалися в чудесну, але недовершену картину.

— А з чого починається цей?.. — Я не знаходив потрібного слова.

— Сей труд, — допоміг старий. — Усе починається з уважливости.

— З уважності?

— Се не одне й те ж. Як не одне любощі і кохання, любість і любов, пасія і суджена… Отже, я про уважливість, яка починає і вінчає всяке діло. Але уважливість повноцінну, цілокупну. До всього, до всіх і до самого себе. Уважливість, що ріднить увагу й повагу, послужливість і служіння. Будь уважливим — і все узрієш сам. Усе відкриється. І зокола, і зсередини… А якщо не будеш судити, то довіриться тобі й прихована краса. Чекай, коли очі призвичаяться. Тоді просвітліє голова. А далі — й зряче серце. А воно многовартісне. Очей, вух і розсудку варте. Спитаєш у серця — і наустить тебе.

— Коли? — понуро спитав я.

— Коли належиться. Чекай. Благе приходить із чеканням.

Старий підвівся, затуливши плечима зморене сонце, що сідало за пруг гори. Від заграви його волосся і борода світилися ясною міддю. Тінь від постаті лягла на моріг, і мені здалося, що й тінь ця якась світла.

Я не бачив, коли він спав. Уранці його вже не було у дворі. Увечері, коли я повертався у свою комору-покій, бачив крізь непритулені двері, як він молиться або читає. А я не читав, душа не приймала нічого книжного. Про газету без огиди й подумати не міг. Але мені було цікаво, що читає він. І якось серед дня я нишком прослизнув до його світлички. Обстава тут була дуже простою: дубове ліжко, застелене синьою солдатською ковдрою; замість подушки обтягнуте рядниною полінце; під ліжком у ночвах насипом сіріла сіль; два образи на стіні; масивний стілець із довгою домотканою сорочкою на спинці; в закутах, за дощаними перегородками, яблука й горіхи; підлога, як і скрізь, глиняна, чисто підметена; стіни тиньковані, але в них густо вмазана солома — на сонці ряхтіла теплими золотавими блискітками; з умеблювання — єдина самочинна ясенева шафа зі стосами прошитих паперів за склом. Я не одразу збагнув, що це книги.

Дивні то були книги. Всі, як одна, без оправи, без титульних сторінок. Самі зшитки блоків, пожовклих і засмальцьованих, подекуди зачитаних до дір. Я погортав декілька. Видання були старі, здебільшого дорадянські — наукові посібники, історичні описи, географічні карти і нотатки, філософські й теологічні трактати. Була якась і белетристика, але я не впізнав авторів. За винятком хіба що Сервантеса з його Дон Кіхотом. Ця книга лежала осібно, найбільш потріпана і оправлена в тонку фанеру. А інше було мені невідоме. І ніщо не могло підказати джерела. Кожна сімнадцята сторінка в книжках була видерта. Такої «обезголовленої» бібліотеки мені не доводилося бачити. І я в замішанні зачинив дверцята шафи. Щоб даремно не турбувати це сонне царство.

У світличці (він так називав кімнати — світличками або покоями) господаря пахло яблуками і старими книгами. Навіть ворохи гірської солі не владні були перебити ці міцні запахи, що дивним чином уживалися між собою.


Тим часом моє життя на Розраді-горі входило в спокійну межень. У садових трудах і прогулянках здичавілими радгоспними виноградниками я забував, чому я тут і що залишив там — у міській тісняві і шаленстві новопроголошеного «прискорення». Тут ніхто нікуди не поспішав, не глотив. Я придивлявся до укладу життя мого благодійника. Він не марнував час і енергію на пусті рухи, хоча, здавалося, весь час був у русі. Проте не робив зайвих зусиль, не обмежував свободу тіла, ніби з приязною цікавістю стежив за собою збоку — чи достатньо зграбна і мудра його діяльність. Він не виглядав великим і сильним, але вгадувалася порода, міцність внутрішнього стрижня. І кожен його порух був вивірений, точний, ощадливий, красивий.

Я зловив себе на тому, що люблю спостерігати за ним у роботі. Наче переглядаю беззвучні фрагменти фільмів Довженка чи Бергмана. Просте зачарування від красивої дії. Так ми любимо невідривно дивитися на рухому воду, на полум'я вогню.

Ба, навіть більше, — я почав дещо занотовувати в синій зошит, який знайшов у своїй комірчині. Ось мій перший запис із його слів: «Щоднини — рух до приємної втоми. Се пружина життя. Солодко втомлене тіло — свіжі думки. Живіт наш годують руки. А голову живлять ходінням ноги. Найкращі думки приносять мандри».

Так у рятівному для мене доброжитку минуло більше тижня. Але мандри з ряснотою думок і вражень були тільки попереду.

Одного вечора він прийшов пізно. Вечерю ми завершували аж поночі. Сиділи мовчки. Крізь горіхове віття цідилося, ніби дим, фіолетове сяйво. Старий глянув угору і сказав:

— Зійшов місяць з ущербу. На новину-дивину. Таку ж щербату… Але ходімо, може вдасться її приспати…

Я тій фразі не надав значення. Аж ранком почав її розшолопувати. Підвівся вдосвіта і підступив із сікачем до живоплоту. Одразу ж почулися з вулиці приглушені голоси. Я відхилив кущ і побачив, як від фургону «швидкої допомоги» назустріч старому вийшов худорлявий чоловічок у білому халаті і білій шапочці. Він бадьоро потис дідову руку двома сухими долоньками. І голос його був сухий, аж рипучий, як накрохмалений халат.

— Я вихопився з операційної. Прибіг, аби сповістити прикру річ, тобто застерегти. В органи поступив на вас сигнал. Якась потолоч пише, що ви приймаєте хворих, цілу підпільну клініку влаштували.

— Овва, я жодного хворого тут не прийняв. З якого б се дива?! Ви ж знаєте, що я не доктор.

— Знаю. Ви є чимось більшим, ніж доктор. Бо ми в здорового шукаємо хвороби, а ви в хворобі бачите інший бік здоров'я і підсилюєте його. Ми доктори хвороб, ви — доктор здоров'я. Я вже говорив вам це…

— А я, дорогий професоре, казав вам, що не лікую. Я майструю, саджу… Та якщо хтось напроситься підлагодити своє підупале єство — ну як тут відхрестишся?! Чим сподоблений сам, тим споможу потребуючого. Хіба се кримінал? А дома хворих, бігме, я не гою. В чужих постолах ноги не загрієш. У вас лічниці — вам і лікувати.

— Не про це зараз мова, шановний Андрію. Писулька та дійшла до високих кабінетів. Ну, люди там сидять не дурні. Вони теж під Богом ходять. І міркують, що може й таке нагодитися — до вас із поклоном прийти. Не завжди ножем і уколами зарадиш. Я, чого приховувати, теж збираюся порадитися з вами на рахунок свого хирлякуватого єства, як ви кажете… Так от, спустили нам розпорядження — комісійно розглянути справу, поки що без залучення органів. Комісію вже створили. Ну, ви знаєте як це в нас: якщо хочуть дістати, то дістануть будь-яким кінцем.

— Знаю. Кедь не по коню, то по голоблях, — зітхнув із сумною іронією старий.

— Тому я вирішив їх випередити. І прив'язати вас, даруйте на слові, бодай до якоїсь медицини… Тут заднім часом оформлені документи, вам залишається лише покласти підпис. Це означає, що ви працюєте при нашому аптекоуправлінні як заготувач лікарських рослин. І вдома вас майже не буває — збираєте по горах сировину… Але робота є робота. Тут перелік, скільки чого маєте здати за літо. Все інше — мій клопіт. На цьому бувайте до осені, пане-брате! Прошу вас, збирайтеся недовго.

— Але ж не так спішно, як мертвому шити сорочку?

— Спішно. Максимум до ранку. Ще про вашу зарплату… Гроші будуть лише восени. Якось викручуйтесь.

— Пусте. Свайба сорочку найде.

Чоловік у білому халаті так же обтис дідову долоню. Мені здалося, що він хотів його обняти, але тут долинув погук водія: «Професоре, вас викликають по рації!»

Старий повернувся у двір. Мовчки стояв і дивився, як я працюю. Я відчував його уважний приязний погляд майже фізично.

— Були гості? — запитав я, наче нічого не чув.

— Були, — тихо відказав він. — Пораз мені здається, що час забув про мене. Але не люди… Дай спокій зелені. Най росте собі, як знає. Вона зеленіє й цвіте не для когось, не чекає чужого замилування й похвали. І в сьому її мовчазна мудрість. А ми все робимо для чогось і для когось. І нам за це платять. Хто чим…

Він промовляв, як завжди, ніби ні до кого. Так шепче листя на дереві, так жебонить потічок, гуде бджола. Правда, тепер був більш замислений, як зазвичай. Підняв зі стежки фанерний рундучок з інструментом і подався в майстерню. Вперше за цей час він не пішов «у роботу», залишився дома. Наводив лад на дворищі. Я теж про стороннє око шукав собі заняття. Був готовий до прощання з ним. Чекав, коли він заведе про це мову. Увечері дід справді обізвався до мене:

— Ти чекаєш від мене відповідей. Всі чекають відповідей від того, хто готовий відповідати. І не здогадуються, безхитрі, що той зчитує відповіді з їх голосу, з їх очей, зі строю їх душі. Бо в більшости запитань приховано те, що хочуть почути. А на решту запитів людина не знає розради… І я був такий, як ти, і довкола не було людей на пораду. Я мусив учитися слухати світ. Коли не йшла думка, я йшов за нею в гори. Сходив на гору кожного Божого ранку, разом із сонцем. А відтак радісно спускався. І відповіді скочувалися мені під ноги… Розумію, дивно таке чути. Проте можеш і сам у сьому звіритись.

— Яким чином?

— Завтра рушимо в гори. В перші роси підемо. Будь готов.

Я не чекав такого повороту розмови. І такого тону, що не передбачав якихось уточнень чи заперечень. Тому згідливо промимрив:

— Добре, але я не знаю, що з собою брати.

Ніколи не забуду його виразу очей. Він ковзнув по мені поглядом, у якому змішалися і подив, і співчуття, і заохочення. І сказав:

— Коли не знаєш, що брати в дорогу, бери одне — молитву.

І я взяв із собою лише пару білизни, кілька книжок і той синій зошит. Того вечора я занотував до нього ще одну фразу, яку сказав старий професорові: «З тими людьми на всі боки морока. Якщо житимеш близько з ними — будеш для них втрачений. Якщо зоддалік — то втратиш їх».


Попова гора | Світован. Штудії під небесним шатром | Богоприсутній світ