Кождий із нас — носій своєї новини
Бував я і в лісах Виговського краю, що не знали сокири. Знався зі старовірами, кріпкими христолюбцями. За «ясну голову і чисте серце» були вони до мене прихильні. Казали: «Душевна наука не світська, на все має відповідь. Без пояснення тебе не залишимо. Якщо своїх книг не стачить, пошлемо до відрубних скритників…» І я подячно приймав; хіба міг їм сказати в очи, що прийшов сюди не із запитаннями і не за відповідями, прийшов — щоб від них одійти. Прибув за спокоєм серця, який старовіри стерегли тут, у правічних пущах. Посеред дерев, каміння і води. І мали благість днів і трудів, чисті, як аркуші. І я їх мав. І називав се одним словом — Лад.
Люблю Кавказ. Може тому, що горяни по всіх горах чимось схожі. Але ті таки осібні: віє від них свіжістю і щирістю, чистотою і силою. І твердістю. На коліна кавказець стане лише перед Богом і жінкою. Хіба ще — перед квіткою, бо серця мають ніжні й відкриті. Раді одне одному. Коли сходяться в горах верхівці, то вітаються: «Хабар бар?» — «Бар». Себто: «Новини є?» — «Є». Крім зброї, кожен носить якусь новину, якесь знаття. І ділиться з иншим. І слухає, і радиться. І, збагачений, іде далі.
В долинних, пустельних землях здоровкаються вже йнакше: «Чи цілі руки й ноги? Чи здорова худоба?» Які заголовні цінності в людей, такі й вітання їх. Наш поклін, либонь, наймудріший: «Слава Ісусу!» Бо з Ним усе в нас ціле і цілісне. Все на своєму місці, коли на першому — Бог. І ми несемо у світ Його заголовну благу новину: любов править світом.
Кождий із нас — носій своєї новини.
Приятель мій сердечний, кахетинець Отар, потяг мене волоком на гостину у свої родинні креси. І я не пошкодував за сю візиту. Прожив там добрий місяць, ділячи глиняну хижку-топтанку з його батьком — поважним батоно Іраклієм. «Вік мій, — посмішкувався старець, — ще молодецький, як на наш рід. Маю яких сто без трьох літ…»
Першого ж вечора він витяг із укопаної в землю сулії темного вина і припросив: «Цяпнемо на душу крапелину ради познайомства. Друг мого сина — мій син». У такому батьківському благоволенні він провадив зі мною довгі, ситні для розуму й душі, вечори, бо Отар відлучався на високе пасло. Ми й вечеряли рядочком його «дідівською стравою» — підвареним буряком із жменькою пророслої пшениці. Приправлялося те лляною оливою, винним оцтом і насіченим розмарином. «Бурякові і розмарину, де зустрінеш їх прорість, уклонися, — напучував мене. — Вони подовжать і загладять твоє вікування». Ще була присмажена на вогні скибка хліба, натерта часником і помідором. Запивалося квасним молоком буйволиці. Батоно Іраклій був певен, що завдяки такій їжі всі вони й живуть до ста і більше літ.
А ще — завдяки непоспішливій вдачі. «Хто пізнав сей світ, той нікуди не спішить. Спокій і терпіння — два коні, на яких наш дух перейде всі кола юдолі земної. Лише до того чоловік не звикне і лише те не видержить, чого Бог не пошле…»
А ще — праця на землі. «Земля подовгу держить на собі того, хто їй годить».
І ще три речі заклав у мій пожиток мудрий давнішній чоловік. «Не рахуй того, що робиш, — се обкрадає снагу». «Викохуй у собі чутливу природу: безпомильно вгадувати зло і безпомильно прилучатися до добра». «Наливаєш — не переливай через край. Все добре до міри, а насолода — й поготів».
Увесь день ще кріпкий старожил порався у винниці чи в саду. Був він тихий і лагідний. Чоловік маліє перед горами. І не дере носа, бо перед ким і перед чим?! Хатчина стояла при дорозі, і старий щоранку клав під ворітницю жбан води — щоб подорожній міг напитися. А в недільний день — вино. Зізнавався, що за життя не вдарив навіть худобину лозиною, а коли їхав верхи біля цвинтаря, зауважив я, злізав із коня. Сам смерті не боявся, своєї. Казав смішковито: «Не біда вмерти. Біда — залишити вдовицю».
…Літ десять по тому, при експедиції, навідав я могилу поважного батоно Іраклія. На могильному камені поселяни вибили: «Мир праху доброго чоловіка, доброго і слабого, як чоловік». На вгрітому вересневим сонцем горбику слався розмарин.
Сі тихі, низенькі горбики, подумав я, під кінець рівняють і єднають усіх горян — і Карпат, і Кавказу… Наші послідні вершини.