Пролог
Я вже ніколи, мабуть, не матиму такої охоти як нині написати свою автобіографію. Я назвав її «Балаган», бо це твір поетично-гротесковий, як ото давні кінокомедії, особливо ті, в яких грали Лорел і Гарді.
Ця книжка — про моє ставлення до життя.
Точніше, про ті випробування, що випадали на мою долю — долю людини з обмеженими тілесними та розумовими здібностями. Ті випробування тривають і нині.
Найкумедніше у фільмах за участю Лорела й Гарді — це те, що коміки з честю виходили з кожного такого випробування.
Їм завжди щастило по-чесному домовитися зі своєю долею. Тому тих акторів ніжно любили і вважали надзвичайно смішними.
Любов не часто була присутня у фільмах за їхньою участю. Хіба що ті чи ті ліричні ситуації, які трапляються у подружньому житті, а це зовсім інша річ. Та водночас шлюб виявлявся і черговим випробуванням або ж грою з кумедними варіантами розв'язань, правда, за умови, що кожен чесно дотримуватиметься правил гри.
Любов ніколи не була для них проблемою. І, можливо, саме тому, що в своєму дитинстві — в роки Великої депресії — я щиро захоплювався Лорелом і Гарді, я вважаю цілком нормальним говорити про життя, не торкаючись теми любові.
Ця тема не здається мені важливою.
Тоді, запитаєте ви, що ж для мене важливе? Скажу: бути безкомпромісним із своєю долею.
Зрештою, я маю деякий досвід у любові чи так мені здається. Але почуття, які поєднували мене з тими, кого я нібито любив, скоріше можна визначити як «взаємоповагу і порядність». Певний час,— може, навіть дуже довго,— я ставився до когось вельми прихильно і та особа, в свою чергу, відповідала мені взаємністю. Але ж до звичайної порядності та взаємоповаги любов не має аніякого відношення.
Знову ж таки: я не спроможний розмежувати любов, яку я відчуваю до людей, і любов до своїх четвероногих друзів.
У дитинстві, коли я ще не дивився кінофільмів і не слухав радіопередач за участю Лорела й Гарді, мені подобалося качатись по долівці з приязними й добрими собаками, яких тримали мої батьки.
Навіть тепер я люблю розважатися з ними. Але собаки втомлюються й ніяковіють задовго до того, як щось подібне почну відчувати я. Здається, така гра мені довіку не обридла б.
Якось, у свій двадцять перший день народження, один із трьох моїх прийомних синів, який збирався вирушити в тропічні хащі Амазонки, сказав мені:
— Знаєш, батьку, ти ніколи не стискав мене в обіймах.
Тоді я з почуттям обняв сина. Ми міцно стискали один одного. Це було дуже приємно. Майже так само, як качатися на килимах із датським догом, якого ми тримали в домі.
Отже, любов там, де ви її знаходите. І, мені здається, безглуздо вирушати кудись на її пошуки. Крім того, вона може виявитись отруйною.
Дуже хотілося б, щоб люди, які нібито люблять одне одного, під час сварки казали одне одному:
— Знаєш, краще менше любові і трохи більше поваги й порядності.
Найтриваліший мій досвід взаємоповаги — це, звичайно, стосунки із старшим братом, моїм єдиним братом Бернардом, ученим-метеорологом, який працює в Олбанському університеті, штат Нью-Йорк.
Він — удівець і сам виховує двох малих синів. У Бернарда це добре виходить. Окрім малюків, він має ще й трьох дорослих синів.
Ми народилися кожен зі своїм розумом. Бернард, мабуть, ніколи б не став письменником. У свою чергу, я б ніколи не став ученим. А оскільки ми заробляємо собі на життя своїм розумом, то обидва схильні вважати його приладом, що існує незалежно від нашої свідомості.
З братом ми обіймались разів три-чотири за все життя — найімовірніше, це траплялося в той або той день народження. Це виходило в нас трохи незграбно. У хвилини горя ми не обіймалися ніколи.
І мій розум, і розум брата віддають перевагу однаковим жартам — у стилі Марка Твена, Лорела й Гарді тощо.
І в мене, і в брата також однакове безладдя в голові.
Ось анекдот про мого брата, який, із незначними змінами, можна було б розповідати й про мене.
Деякий час Бернард працював у дослідній лабораторії компанії «Дженерал електрік» у містечку Скенектаді, штат Нью-Йорк, де він і зробив відкриття: срібний йодит, потрапивши у хмари певного виду, викликає опади у вигляді снігу або дощу. Звісно, в братовій лабораторії панував неймовірний безлад, де незграбний гість міг у тисячу різноманітних способів розпрощатися з життям — все залежало від того, на що бідолаха наскочить.
Компанія тримала службовця, який відповідав за техніку безпеки. Він ледь не зомлів, побачивши ті джунглі, густо нафаршировані різними пастками, тенетами і сюрпризами, готовими спрацювати від першого зіткнення.
Той фахівець із техніки безпеки нагримав на брата.
Тоді Бернард і відповів йому, торкнувшись пальцями свого лоба:
— Коли ви вважаєте, що в лабораторії панує безладдя, то вам слід би зазирнути сюди, побачити, на що воно схоже тут.
І таке інше.
Якось я поскаржився братові: мовляв, тільки-но беруся за дрібний ремонт удома, як обов'язково гублю весь інструмент, раніше ніж закінчу роботу.
— Тобі ще, друже, щастить,— відповів Бернард — Я, приміром, завжди гублю те, над чим працюю.
Ми розсміялися.
Та оскільки від народження ми обидва дістали певний склад розуму,— хоч і досить невпорядкованого,— брат і я належимо до штучно поширених величезних родин, що давало змогу кожному з нас претендувати на родичів у всьому світі.
Бернард доводиться братом усім ученим. Я — братом усім письменникам.
Це й кумедно, і втішно для нас обох. Це дуже приємно.
Можна вважати, нам здорово пощастило. Адже людина потребує якомога більше родичів, щоб обмінюватися з ними не тільки любов'ю, а й взаємоповагою та порядністю.
Коли ми були дітьми і жили в Індіанаполісі, штат Індіана, Бернард і я гадали, що зможемо жити там завжди і належати до дуже великої верстви кровних родичів. Бо, зрештою, там виросли наші батьки й діди з купою своїх рідних та двоюрідних братів і сестер, своїх дядьків і тіток. Усі наші родичі були культурними, сердечними й заможними людьми, які вільно володіли і німецькою, і англійською мовами.
Між іншим, усі вони скептично ставилися до релігії.
Замолоду наші родичі поневірялися по білому світі, і часто-густо з ними траплялися дивовижні пригоди. Проте рано чи пізно їм нагадували, що настав час вертатися додому в Індіанаполіс, щоб оселитися там назавжди. І незмінно кожен скорявся тій необхідності — адже там у нього жила тьма-тьмуща родичів.
Там було, крім того, нагромаджено безліч добра, яке можна було успадкувати: успішний бізнес, комфортабельні будинки, самовіддана прислуга, дедалі вищі гори кришталю, порцеляни та столового срібла, репутація порядного комерсанта, заміські котеджі над озером Максінкукі, на східному березі якого наша родина мала велику ділянку землі з літніми віллами.
Але джерело втіхи, яке родина знаходила в собі самій, несподівано вичерпалось,— здається, через раптову ненависть американців до всього, що мало відношення до Німеччини — як тільки Сполучені Штати вступили у першу світову війну. Це трапилося за п'ять років до мого народження.
Дітей у нашій родині більше не навчали німецької мови. Ніхто більше не заохочував їх цікавитися німецькою музикою, літературою, мистецтвом або наукою. Брата, сестру й мене виховували так, наче Німеччина для нас була такою самою далекою й чужою країною, як, скажімо, Парагвай.
Нас позбавили Європи, крім тієї, про яку ми могли дізнатися із шкільного підручника.
В одну мить ми втратили тисячоліття своєї історії, а згодом і десятки тисяч американських доларів, літні котеджі тощо.
І тоді наша родина втратила свою колишню привабливість, особливо для себе самої.
Отож коли Велика депресія і друга світова війна лишилися позаду Бернард, наша сестра і я без особливих труднощів змогли покинути Індіанаполіс.
І жоден із родичів, які там залишалися, і не думав коли-небудь покликати нас додому.
Ми більше не належали до певної географічної точки на Землі. Ми стали взаємозамінними коліщатками в американській машині.
Та й сам Індіанаполіс, який доти вирізнявся власною, притаманною тільки йому говіркою, власними дотепами, легендами, поетами і злочинцями, героями і картинними галереями, де виставлялися полотна місцевих художників, уже перетворився на взаємозамінний блок в американській машині.
Це місто стало просто ще одним населеним пунктом, де мешкали тільки коліщатка і гвинтики, були автомобілі, свій симфонічний оркестр і таке інше. Та ще іподром.
Отак воно.
Бернард і я ще навідуємося туди — на похорони. Торік, у липні, ми їздили на похорон дядька — Алекса Воннегута, молодшого брата нашого покійного батька. То спочив вічним сном чи не найостанніший представник нашої старомодної рідні, один із доморослих патріотів Америки, які не боялися бога, а проте мали європейські душі.
Він дожив до вісімдесяти семи років. Дітей після нього не лишилося. Колишній випускник Гарвардського університету, Алекс Воннегут працював страхувальним агентом, потім вийшов на пенсію. Він був одним із засновників філії американської ліги анонімних алкоголіків у місті Індіанаполіс.
Проте некролог, надрукований газетою «Індіанаполіс стар», переконував, що насправді Алекс Воннегут не був алкоголіком.
Таке спростування, як мені уявляється, було просто ввічливим жестом. Дядько полюбляв заглядати в чарку,— це я знаю точно,— хоча спиртне ніколи не заважало його роботі й не позбавляло страхувального агента людської подоби. А потім він зненацька відцурався випивки Проте на зборах анонімних алкоголіків йому як і всім іншим членам тієї ліги доводилося, звичайно, назвавши своє ім'я та прізвище, щоразу мужньо визнавати: «Я — алкоголік».
Ну, а чемне газетне спростування приналежності нашого родича до хронічних п'яниць, думаю, слід розглядати як старомодний шляхетний намір урятувати від ганьби й неслави всіх інших людей, яким випало носити заплямоване прізвище.
Будь-кому з Воннегутів навряд чи пощастило б добре одружитися в Індіанаполісі чи дістати престижну посаду, якби стало відомо, що ми доводимося ріднею колишньому п'яниці або комусь такому, хто,— як, наприклад, моя мати чи син,— хоч би й тимчасово, але все ж таки втрачав розум.
Ми навіть тримали в таємниці те, що бабуся нашого батька померла від раку.
Поміркуйте над цим як слід.
У кожному разі, якби дядько Алекс, переконаний атеїст, після смерті опинився перед брамою раю, він би — я в цьому абсолютно певен — так відрекомендувався святому Петру:
— Алекс Воннегут. Алкоголік.
Знай наших.
Я здогадуюся, що не тільки страх перед запоєм, а й самотність привели його до ліги анонімних алкоголіків. У міру того як родичі один за одним упокоювалися, або розбрідалися хтозна-куди, або ставали взаємозамінними коліщатками в американській машині, він відчував дедалі гострішу потребу завести собі нових братів і сестер, племінників і племінниць, дядьків і тіток, яких він і знайшов серед членів американської ліги анонімних алкоголіків.
Коли я був малий, він часто радив мені, що прочитати, а тоді перевіряв, як я виконав його рекомендації. Він щиро тішився, водячи мене до родичів, про чиє існування я й не здогадувався.
Якось дядько розповів мені, що під час першої світової війни він був таємним агентом у місті Балтімор, штат Меріленд, де виконував урядове завдання — приятелювати з американцями німецького походження. Його місією було виявляти шпигунів. Він нікого не викрив — бо не було кого викривати.
Алекс Воннегут також запевняв, що деякий час він працював слідчим у справах незаконних прибутків у Нью-Йорку, поки батьки не наказали синові повернутися додому й оселитися в Індіанаполісі. Йому пощастило розплутати скандальну справу про розтрату величезних коштів на утримання й обслуговування надгробка вісімнадцятого президента США Гранта, догляд за яким насправді обходився державі в лічені центи.
Трапляється й таке.
Повідомлення про смерть дядька Алекса я отримав по білому телефону з кнопочним набором номера у своєму будинку, що стоїть у кварталі Манхеттена, відомому під назвою Тертл-Бей, або ж Черепахова затока. Неподалік росте філодендрон.
Я досі не можу збагнути, яким чином я там опинився. Там немає жодної черепахи. Немає і затоки.
Можливо, я сам — черепаха, здатна жити де завгодно, навіть якийсь час і під водою, з власним котеджиком на спині.
Я зателефонував братові в містечко Олбані, штат Нью-Йорк, йому скоро мало стукнути шістдесят. Мені виповнилося п'ятдесят два.
Тобто ми вже не були жовтодзьобими пташенятами.
Проте Бернард ще грав свою роль старшого брата. Саме він придбав два квитки на літак авіакомпанії «Транс-Уорлд Ейрлайнз» і замовив таксі з аеропорту в Індіанаполісі, а також двокімнатний номер з однаковими ліжками в готелі «Рамада».
Похорон дядька Алекса, як і похорони наших батьків та інших численних родичів, був відверто мирським, цілком позбавленим ідеї бога, чи загробного життя, чи навіть самого Індіанаполіса — як і наш готель «Рамада».
Отож брат і я сіли на турбореактивний лайнер, що летів рейсом із Нью-Йорка в Індіанаполіс. Я сів біля проходу, Бернард — під ілюмінатором, оскільки вченому-метеорологові хмари могли повідати куди більше, ніж мені.
Обидва ми вигналися зростом під два метри. Наше волосся — а воно каштанове — досі не випало. Наші вуса — копія вусів покійного батька.
Одне слово, зовнішність у нас цілком безневинна: двійко таких собі кумедних підстаркуватих диваків.
Крісло між нами лишилося порожнє — мовби місце для привида. В ньому могла б сидіти покійна Еліс, середульша наша сестра. Та її не було в тому кріслі, і вона не летіла на похорон свого улюбленого дядька Алекса, оскільки померла від раку в лікарні штату Нью-Джерсі у віці сорока одного року.
«Яка мелодрама»,— сказала вона одного разу, коли ми усі втрьох говорили про її близьку смерть.
Еліс залишала сиротами чотирьох малих хлопців.
«Просто балаган»,— підсумувала сестра.
А хіба ні?
Останній день її життя минув у клініці. Лікарі й медсестри дозволили Еліс курити й пити скільки завгодно, а також їсти що душі заманеться.
Ми з братом відвідали її. Сестрі було важко дихати. Бувши жінкою, вона все життя страждала через свій зріст, яким майже не поступалася нам. Тому вона постійно сутулилась. І тепер її постать була схожа на знак запитання.
Сестра кашляла. Вона сміялась і кілька разів навіть пожартувала, хоча тих дотепів я вже не пам'ятаю.
Потім Еліс вирядила нас геть.
— Не обертайтеся,— звеліла вона.
І ми не обернулись.
Померла вона о тій самій порі, що й дядько Алекс,— через годину-другу по заході сонця.
З погляду статистики її смерть не становила б нічого прикметного, коли б не одна обставина: сестрин чоловік Джеймс Кармалт Адам — редактор професійного журналу для агентів по скупці, який він робив у невеличкому приміщенні на Уолл-стріт — раптово помер у вагоні «Ділового експреса» за два дні до того. Це був єдиний поїзд за всю історію залізниць Сполучених Штатів Америки, який на великій швидкості в'їхав на розведений міст і пішов під воду.
Чого тільки на світі не буває.
Таки справді балаган.
Ні я, ні брат і словом не обмовились Еліс про нещастя з її чоловіком, який мав узяти на себе всі обов'язки по вихованню дітей. Але сестра однаково про все дізналася. Одна з хворих випадково показала їй номер нью-йоркської «Дейлі ньюс». Заголовок на першій шпальті повідомляв про поїзд, який пішов під воду. Звісно, там було подано й список осіб, що загинули в тій катастрофі.
Оскільки Еліс не дістала релігійного виховання й оскільки вона жила благочестивим життям, свою жахливу долю вона сприйняла просто як прикрий збіг нещасливих обставин.
Тим краще для неї.
Після смерті сестри брат і я взяли на себе обов'язки щодо її дітей. Троє старших синів, віком від восьми до чотирнадцяти років, влаштували закриті збори, на які дорослих не запросили. Після таємної наради діти Еліс висунули дві умови: вони залишаться всі разом і їм дозволять тримати своїх двох собак. Найменший з братів не був присутній на зборах — йому на той час виповнився лише рік чи близько того.
Відтоді троє старших виховувалися в мене та моєї дружини, Джейн Кокс Воннегут. Вони росли разом з нашими трьома дітьми на мисі Кейп-Код. Малюка, що деякий час теж жив у нашій сім'ї, потім усиновив двоюрідний брат його батька, який нині займає посаду судді в містечку Бірмінгем, штат Алабама.
Нехай усе буде по-їхньому.
І трьом старшим дозволили тримати собак.
Якби я забув Еліс відразу по її смерті, для мене це означало б катастрофу. Я ніколи не казав про це сестрі, але всі свої твори писав тільки для неї. Усе, чого я зміг досягти, я завдячую тільки їй. Та й, гадаю, кожен твір мистецтва, позначений справжнім хистом, автор створював не для широкої публіки, а для якоїсь однієї особи.
І сестра — чи то мати-природа — зробила мені велику приємність, давши змогу відчувати її присутність ще багато років після її смерті, а отже, й далі писати для неї. Але потім образ сестри почав танути. Можливо, десь-інде в неї з'явилися невідкладніші справи.
Хай там як, але на день смерті дядька Алекса сестра остаточно зникла з моєї пам'яті.
Тому крісло в літаку між Бернардом і мною здавалося мені особливо порожнім. Тоді я заповнив його як міг: поклав на нього ранковий випуск «Нью-Йорк таймс».
Бернард ввічливо поцікавився, як посувається моя робота. Здавалося, він шанував моє покликання, хоч і глибоко дивувався, як людина може присвятити своє життя такій пустій діяльності.
Я відповів, що робота мені обридла, що, зрештою, вона завжди сиділа мені в печінках. Потім я вимовив фразу, яку приписують письменниці Ренаті Едлер: «Письменник — це людина, яка ненавидить своє ремесло».
Я також переповів братові відповідь свого агента-розпорядника Макса Вілкінсона на мій лист, де я вкотре нарікав на свою професію. Ось що мені відписав Макс: «Любий Курте, мені ще не доводилося чути про коваля, який був би в захопленні від свого ковадла».
Після зльоту Бернард показав мені один науковий прилад, який він прихопив із собою: фотоелемент, змонтований в одному корпусі з магнітофоном. Брат націлив електронне око на хмари. І апарат зафіксував спалахи блискавок, що їх ми через сонячне світло бачити не могли.
Магнітофон записав ті невидимі розряди як клацання. Ті звуки ми могли чути також у крихітному навушнику.
— Он та заряджена добре,— повідомив Бернард, показавши рукою на далеку купчасту хмару, схожу на гору збитих вершків.
Брат запропонував і мені послухати клацання. Спочатку двічі ляснуло.. Потім тиша. Потім — три короткі виляски, і знову тиша.
— На якій відстані від нас та хмара? — поцікавився я.
— Миль за сто, не ближче,— відповів Бернард.
Це просто чудово, подумав я, що мій старший брат так легко розкриває таємниці природи на такій далекій відстані!
Я запалив сигарету.
Бернард покинув курити. Він хотів пожити трохи довше, бо в нього підростало двоє малюків, яких ще треба було вивести в люди.
Ну, а тим часом як Бернард досліджував хмари, розум, закладений у мою голову, вигадував історію, покладену в основу цієї книжки. В ній буде мова про занедбані, безлюдні міста й інтелектуальне людожерство, про кровозмішення і самотність, про нездатність любити і про смерть. Книга зображуватиме мене і мою чудову сестру справжніми монстрами і таке інше.
Це не дивно — адже я вигадав свою історію по дорозі на похорон.
Я розповім про дуже старого чоловіка, який живе на руїнах Манхеттена, де решта населення загинула від загадкової хвороби, названої «зелена смерть».
Старий живе там разом зі своєю неписьменною, хирлявою вагітною онукою Мелоді. Хто ж він насправді? Гадаю, то я сам — проваджу експеримент із своєю старістю.
Хто така Мелоді? Спочатку я вважав її тим, що залишилося від моїх спогадів про сестру. Але тепер я думаю трохи інакше: вона — частка мого експерименту із своєю старістю. Вона — те, що лишилося від моєї оптимістичної уяви, від моєї творчої снаги.
Отак воно.
Старий пише автобіографію. І починає її словами, що їх, як зауважив одного разу мій покійний дядько Алекс, треба повторювати всім, хто скептично ставиться до релігії, як вступ до своєї нічної молитви.
Ось вони ті слова: «Всім, кого це може зацікавити» [2].