Розділ 19

Знову сідає сонце. На розі Сорок першої вулиці та П'ятої авеню, де стоїть армійський танк, із башти якого росте дерево, кричить невидима пташка.

Увечері напередодні мого від'їзду на Кейп-Код ми з Елізою почули крик цієї самої пташки — нічної дрімлюги.

Шукаючи усамітнення, ми втекли тоді з дому до сирого мавзолею професора Ілайю Рузвельта Суейна.

— Ф'юїть-ф'ють-ф'юїть! — пролунало десь у яблуневих вітах.

Незважаючи на те, що ми міркували над своєю проблемою вдвох, відповіді так і не знайшлося.

Колись я чув, що засуджені до страти починають вважати себе мерцями задовго до справжньої смерті. Мабуть, щось подібне почував і наш спільний розум, усвідомлюючи, що немилосердний різник — скажімо так — уже підняв свою гостру сокиру, збираючись розчахнути двійняток на два безликі шматки м'яса — на Бетті і Боббі Браунів.

Та хай там як, а ми були заклопотані ділом — так часто буває зі смертниками. Із собою ми прихопили ті свої рукописи, які вважали найбільш вдалими. Згорнувши папери в рурочку, ми засунули їх до бронзової поховальної урни.

Ту посудину свого часу приготували для праху дружини професора Суейна. Але та жінка побажала, щоб її поховали в Нью-Йорку. Урна була пофарбована мідянкою.

Отак воно.

Що то були за рукописи?

Пригадую, там наводився спосіб обчислення квадратури круга. Були витяги з утопічної програми створення в Америці штучно розширених родин — шляхом законного надання кожній людині другого імені. Внаслідок цього всі люди з однаковими другими іменами мали вважатися родичами.

Ще там був наш із Елізою трактат, присвячений критиці Дарвінової теорії еволюцій, а також нарис про природу земної сили тяжіння, в якому робився висновок, що за давніх часів гравітація іноді змінювалась.

Пригадую ще рукопис, в якому доводилося, що зуби слід відмивати в гарячій воді, як ото миски, казанки та каструлі.

І таке інше.

Це Еліза запропонувала сховати рукописи саме в урні.

Вона сама й закрила ту урну.

Ми перебували досить далеко одне від одного, коли сестра закривала урну. Отже, те, що вона потім мені сказала, зродилося тільки в її голові:

— Можеш сказати «прощай» своєму інтелектові, Боббі Брауне.

— Прощай,— сказав я.

— Елізо,— звернувся я до сестри,— чи не в усіх із тієї безлічі книжок, які я прочитав тобі вголос, стверджувалося, що любов — це щось найважливіше в житті людини. Тож, мабуть, саме час сказати, що я люблю тебе.

— То кажи,— погодилася вона.

— Елізо, я люблю тебе,— заявив я.

Вона помовчала, міркуючи над моїми словами, а тоді похитала головою:

— Ні, мені це не подобається.

— Чому? — здивувався я.

— Це так, ніби ти наставив на мене пістолета,— пояснила Еліза.— Ти змушуєш мене сказати те, чого я, може, зовсім не думаю. Що мені, власне, лишається, як не відповісти: «Я теж тебе люблю»?

— То, виходить, ти мене не любиш? — запитав я.

— А за що можна любити Боббі Брауна? — у свою чергу запитала сестра.

Десь у яблуневих вітах знов озвалася нічна дрімлюга.