Правда життя
Батько Троя твердо вирішив вчинити краще, ніж його власний. Коли його татко, Троїв дідусь, розповідав про пестики й тичинки, він розповідав це, наче жарт, він запитував: «Яка різниця між анальним сексом і мікрохвильовкою?» Татові Троя на той час було шість років, стільки, скільки Трою зараз. Тато Троя не знав відповіді, тож його татко буденно сказав: «Те, що ти пхаєш у мікрохвильовку, не коричневіє».
Це була вона — правда життя. Тож коли одного дня Трой заліз до машини після школи й розповів, що вони в другому класі проходять тему «Незахищений секс», його батько побачив нагоду для повчального слова. Школа ще нічого не розповіла дітям про секс, але вже вказувала їм, чого не слід робити. Утім, батько Троя знав те, що знають усі політики у світі: відповідай не на питання, яке тобі поставили, а на те, яке ти хотів би почути. На тему незахищеного сексу батько Троя міг би написати книжку.
Тож вони сиділи в машині, і вона здавалася не гіршим стартовим майданчиком за інші. Вони їхали додому, тож батькові Троя треба було слідкувати за дорогою. Він сказав Трою, що іноді матусі й татусі люблять одне одного дуже-дуже сильно і тоді вони хочуть побути тільки удвох. Він сказав, що коли вони вчилися в старшій школі, то іноді єдиним місцем, де можна було усамітнитися удвох, була машина, навіть якщо це був «Додж-Дарт», у якому потрісканий вініл був заліплений клейкою стрічкою, але й тоді ще треба було придбати квитки в автомобільний кінотеатр, — ідею якого вже майже неможливо пояснити нинішнім дітям, хіба що сказати, що це як телевізор з екраном заввишки як будівля, в якій працює тато, — навіть якщо того тижня крутили «Втечу» з Саллі Стразерс, хоч це й було майже геть однаково, бо єдине, заради чого матусі й татусі їздили до автокінотеатру, — це побути на самоті, а коли вони вчаться у старшій школі, то їм аж пече побути тільки вдвох, щоб поцілуватися, поторкатися, висмалити трохи травички й поборюкатися, наче двійко порноакторів з роздряпаною шкірою на ліжку з гарячої солі, так от, матусі й татусі в такому становищі купили б квитки, навіть щоб подивитися, як на стіні сохне фарба, аби це лиш дало їм кілька годин подалі від будь-чийого нагляду, і навіть якщо у них справжнє, вічне й чисте кохання, про існування якого старші матусі й татусі вже забули, навіть тоді «Додж-Дарт» — не найкращі колеса для таких стосунків, бо якийсь дурноверхий попередній власник замінив суцільне переднє сидіння на дві окремі чашки, а на задньому сидінні тільки й вистачає місця, щоб робити це задом до переду, лежачи на боці, мов ложки, а це не найкраща позиція, бо матуся каже, що це завжди, завжди накачує в неї забагато повітря, і все одно батько Троя зараз дивиться тільки на дорогу і не бачить реакції сина, навіть коли каже, що ложки — це єдиний варіант для матусі, бо якби вона хоч раз спробувала поскакати зверху, то довелося б сісти рівно, стрибаючи вгору-вниз у всіх на очах, і її груди й волосся злітали б угору й плюхалися б униз, поки усі на тій парковці не почали би блимати фарами, дальній-ближній, дальній-ближній, і сигналити й понукати, як на родео, а тоді чутки розлетілися би по всій школі, але все одно цей татусь в автокінотеатрі пропонує шістдесят дев’ять як розминку, і тоді, коли він описує, як вони зривали одяг одне з одного і вовтузилися на задньому сидінні, його синок, Трой, все одно питає, як це стосується того, звідки беруться діти, хоч його тато вже досяг моменту, коли матуся бере татусин сором двома пальцями, наче піднімає сміття з підлоги громадської вбиральні, і каже, що на запах він не такий чистий, як їй хотілося б, і вона тепер вагається, хоч він і пояснював їй багато разів, який він чистий, а також про природу крайньої плоті, але й тоді вона не ведеться, навіть коли він пускає в діло свій старий аргумент про «Чого це називають скаліченням геніталій, тільки коли воно стосується дівчат?», — а коли вона вся застигає, він каже: «Скалічені геніталії — це скалічені геніталії, хоч як ти їх нарізай», але вона й тоді не сміється, навіть коли він підморгує, щоб показати, що просто жартує, навіть тоді вона впирається рогом і не хоче братися за його прут, тож він тягнеться своєю верхньою половиною на переднє сидіння і розкриває бардачок, і порпається там у дорожніх мапах, хоч йому тепер доводиться пояснювати своєму малому, що воно за дорожня мапа, бо покоління його сина має GPS де тільки можна, тож їм ніколи не зрозуміти тієї кошмарної вправи зі складання оригамі, коли вночі намагаєшся скласти, як було, старий шмат паперу на вітрі, але він все одно шукає презерватив і бодай що-небудь, щоб перебити запах, навіть коли так і має пахнути здоровий, нескалічений сором, але навіть тоді все, що вдається намацати татусеві, — це велика пляшка дезінфекційного засобу для рук, що залишилася ще з часів зимової паніки через азіатський курячий грип, і хоч це й було за десять років до його народження, його синок, видко, хоче відхилитися від курсу і питає «що таке курячий грип?» і «що за чашки замість сидіння?», хоч нічого з цього і не грає ролі на загальній картині, але він і далі пояснює, як той татусь на задньому сидінні, вкритому смугами клейкої стрічки, показує мамі дезінфекційний засіб і пропонує дезінфікувати весь його сором, якщо їй від цього полегшає, і навіть її крижане серце не може не розтанути від такого палкого романтичного жесту, хоч він і непокоїться, чи воно йому не болітиме, бо на пляшці написано, що в рідині високий вміст спирту, але все одно його сором так болить від хотячки, що це перебиває його здоровий глузд, тож він витискає повну долоню цього прозорого, холодного, слизького гелю і полірує ним свій сором, і навіть від сотні бактерицидних складників, перелічених на етикетці, не кажучи вже про ледь чутний аромат алое вера, навіть тоді йому болить не так сильно, як він боявся, не дужче, ніж його сором уже болить, наче він може померти від щільно стисненої всередині сперми, що ниє, наче зуб мудрості, тільки не в роті, а між його худими ногами підлітка, той біль не такий сильний, щоб його сором передумав, навіть коли матуся і досі відмовляється взяти його до рота, навіть тоді його сором стоїть, мов скеля, і стирчить, як ніс на його обличчі, яким він припадає просто до матусиного сорому і пускається гуляти, граючи у гру, відому як «Фліппер»[95], назва якої походить від телесеріалу настільки старого, що «Нікелодеон»[96] і близько до нього не підійде, і навіть тоді ця матуся ніяк не хоче працювати губами, бо тепер її непокоїть загроза отруїтися хімічними складниками, і навіть тоді замість здатися татусь не піднімає голови, затамувавши подих, граючи у «Фліппера», він розтинає її води язиком, бо знає, що коли вона достатньо розпалиться, то погодиться на будь-що, і навіть зараз батько Троя не відриває очей від дороги, хоч і відчуває, як у малого хвилею наростають питання, але й тоді той татусь в автокінотеатрі не зупиняється, щоб вдихнути, він знай хлюпає язиком, поки не викликає в матусі таку повінь, що якби він рвучко підняв голову, то струмінь матусиних соків розлетівся би з кінчика його носа кривою дугою з бризок, а він швидко пищить «і-і-і-і-і», як той дельфін, і плескає в долоні, як дельфін плавцями, як він робив щоразу, коли дивився той серіал малим, і тоді вже його сором ледь не розривається від внутрішнього тиску здавленого всередині татусевого соку в дві тисячі фунтів на квадратний дюйм[97], коли нарешті ця мамуся вже не хоче нічого на світі, окрім лягти, як ложки, задом до переду на задньому сидінні його «Доджа-Дарта», і байдуже, добре чи погано їй пахне, і скільки в ній буде повітря, хоч вона дечого і не сказала — того, що її щомісячний час відстає від звичайного графіка вже не менше, ніж на одинадцять днів, хоч вона і каже собі, що це могло статися через те, що вона переїла корн-догів[98], хоч вона й порахувала все в голові й уявила, що її помилка вже перейшла в багатоклітинну стадію, але й тоді цей малий, Трой, питає: «То так ви завели мене?», досі намагаючись триматися основного русла про тичинки й пестики, але й тоді татусь у «Дарті» ляпає своїм соромом об мамин, про що так приємно згадати, а на екрані кінотеатру Саллі Стразерс щось каже до Стіва Макквіна, хоч на той час він ще жодної гадки не має, що вже став татусем, він просто знай собі ляпає з розмаху, а вода, в якій плавав Фліппер, сохне на його обличчі й натягує шкіру, і він чує, як матуся вищить, наче для неї усі різдвяні ранки злилися в один, і він відпускає себе, але одразу хоче ще раз, проте вона каже, що спершу вони викурять марічки, що лежить в її сумці, і вона тягнеться до неї рукою і видобуває звідти ту самокрутку, і підкурює від запальнички, і до біса паракват[99] і малатіон[100], і вона тоді жаліється на повітря, яке він в неї накачав, але все одно вона розкурює цигарку, і вони чують, що травичка поганенька, бо навіть коли Саллі Стразерс щось крякає, вони все одно чують, як лускають підпалені насінини, коли вона глибоко затягується, і тоді вони знову ляпають своїми соромами один об один, бо в татуся в старших класах він ніколи не опадав повністю, і тоді малий Трой, його малий, хоче знати, навіщо вони палили марічку, ризикуючи спричинити в його ще не народженому мозку якісь вади, і хіба ж це не суто дитяче — запитати, а тоді не слухати відповідь і перейматися лише собою, і навіть коли його малий почав читати лекцію про незахищений секс і вплив ТГК під час першого триместру, навіть тоді він все одно описує, як від жару лускає одна насінина, лускає голосно і навсібіч розлітається іскрами, наче тобі Четверте липня, і ті іскри летять у матусин кущик.
Далі було гарно. Гарно і яскраво. Наче банановий фостер[101] чи креп сюзет[102], що блимають блакитними вогниками, коли їх готують просто біля столу. Як кава по-іспанськи, коли бармен посипає її цинамоном, і той спалахує світлячками, стало так гарно, що татусь із матусею можуть лиш видивлятися на блакитне сяйво, як від чорно-білого телевізора, по якому крутять старі фільми, на це чарівливе блакитне світло, що танцює десь унизу, серед її лобкового волосся, яке, певно, просякло його засобом для дезінфекції, бо та штука ніколи повністю не випаровується, і тому її кущик вибухає, наче напалм зранку за спиною Чарлі Шина в тому кіно, що крутять на іншому сеансі, навіть тоді матуся з татусем не думають про те, щоб зупинитися, впасти додолу й покотитися, зупинитися, впасти додолу й покотитися[103], як учив їх Білл Косбі[104] все їхнє дитинство, замість цього вони кричать, і навіть мамин сором теж кричить усім тим повітрям, що накачав у неї татусь, і цей струмінь повітря пахкає полум’ям, як той вогнедишний дракон, як вогнемет часів В’єтнамської війни чи як лейтенант Елен Ріплі, що переслідувала Чужого в темряві, Елен Ріплі, скажено крута ікона фемінізму, подібних до якої ніхто раніше не бачив, поки вона не перетворилися на просто Сіґурні Вівер, і хоч те полум’я, що спалахнуло на задньому сидінні, підпалило татусів дезінфікований сором, і не тільки волосся, а й шкіру теж, що й досі натягнута від внутрішнього тиску, мов барабан, і надлишок крайньої плоті тепер турбує його найменше, навіть тоді він намагається правдиво описати, як усе це виглядає, хай навіть обличчя малого, обличчя Троя, тепер виражає тотальний жах, а батько Троя каже, що усе схоже на те, як у поході на природу підносиш зефірки надто близько до вогню і залишаєш їх там плюватися, і шкварчати, і крапати на землю в калюжку, яку неможливо загасити, і все в сто разів гірше, ніж просто покоричневіння, навіть коли тієї миті раптом вирішує наступити щомісячний матусин час, хоч і зовсім не вчасно, бо так буває у жінок, коли щось їх лякає, скажімо, павук поруч із раковиною чи страшна геловінська маска, вони скорочують усі м’язи в захисній реакції, як восьминоги випускають чорнила, утворюючи димову завісу, щоб можна було втекти, матуся вивергає цілий вулкан крові, облямований кільцем полум’я. І навіть це не допомагає, коли займається салон «Доджа-Дарта», перетворюючи сцену на пожежу всередині більшої пожежі, як комин у палаючому будинку, що стоїть десь у пеклі, а татусь на той час уже так близько, що коли він виходить, то ще й досі стріляє сперматозоїдами просто у вогонь від засобу для дезінфекції, пах, пах, пах, наче трасуючими кулями, наче Четвертого липня, але й тоді матуся не відчуває полегшення від того, що не вагітна, і вони з татусем стрибають по всьому задньому сидінню «Доджа-Дарта», поки усі фари за ними не починають блимати дальнім-ближнім, дальнім-ближнім, і усі горлають, як на родео, і кричать: «Скачи, дівко!», не знаючи, що у них обох зайнявся сором, аж поки матуся не випадає із задніх дверей «Доджа», а татусь не випадає з іншого боку, і навіть тоді їм не спадає на думку впасти і покотитися, хоч вони обидва і горять на бігу, а за ними тягнеться слід з обгорілих шматочків зефірки, з жевринок бананового фостера, що плюються гарячими бризками у гравій парковки і підпалюють паперові серветки й викинуте сміття, і коли вони біжать туди, де обличчя Саллі Стразерс і Стіва Макквіна й далі цілуються і ростуть на екрані, а обличчя його малого, обличчя Троя є одним велетенським знаком питання, навіть тоді цей малий питає: «То це так я з’явився на світ?»
Під цю пору вони вже приїхали додому і зупинилися на парковці перед будинком, а з вікна Трою махала рукою мама. Те, що від неї залишилось. І батько Троя так твердо налаштувався перевершити жалюгідну спробу власного батька, що навіть тоді все одно каже:
— Ні, сину. Це тому ми тебе всиновили.