48
Витріпавши книжки, Лев сам здивувався, що в них стільки грошей. Товстезні енциклопедії, довідники, атласи були його своєрідним банком. Мав зайву копійчину — туди й вкладав. Правда, єдиним дивідендом від таких капіталовкладень мало бути те, що гроші, ймовірно, наберуться в обіймах книжок мудрості й підкажуть потім, як їх краще витратити... У душі відчував горіння. Вогонь не обпікав — легко потріскував, лоскотав, манив родинним теплом. Нині він уперше торкнеться стежок, якими ходили батьки. Викликав таксі. Згодом відкликав. Поїде автобусом — щоб відчути дух односельчан... Принаймні на це він сподівався...
Автобус заїхав у Жовкву. Лев багато читав про це мальовниче містечко, але ніколи не думав, що воно таке легке і затишне. Старе як світ, засноване, здається, у чотирнадцятому столітті, якщо не раніше, мало досвід, переоцінити який неможливо. Міста теж уміють жити, мають свої долі і свій час, відведений Богом, щоб виконати призначення. Судячи з усього, Жовква — довгожителька. Свого часу місто було резиденцією короля Речі Посполитої Яна III Собеського. І недарма український гетьман Іван Мазепа зустрічався з російським царем Петром Першим саме тут. Видно, прийнявши сміливе і важке рішення, яке у будь-якому разі змінювало долю його народу, гетьман хотів почувати себе, як удома. Як у рідній хаті, захищеній духом предків, їх магічними оберегами... Треба обов'язково побродити старим містом — воно неймовірне. Принаймні вчора звечора, коли переглядав Інтернет, Лева полонили викладені там фото. За Союзу Жовква була Нестеровом. З 1951-го до 1992 року. Названа на честь російського льотчика, який героїчно загинув під час Першої світової у жовківському небі, вперше застосувавши таран. Подобалося перейменовувати історичні назви радянській владі. Як і всім владам без винятку, до речі. Бо чимшвидше людей відірвати від минулого, тим легше нав'язати їм майбутнє... Чуже...
Мокротин був за горою. Автобус ледве повз по засніженій дорозі. Фиркав, як кінь після цілоденного орання, ладен був укусити безсовісного господаря за знущальне похльоскування батогом. На вершині автобус перевів подих, полегшено зітхнула коробка передач, і машина почала спускатися, що було ще небезпечніше, ніж повзти вгору.
Тільки вийшли на зупинці, як жилава бабуся, що цілу дорогу їла Лева величезними очима, запитала:
— До кого?
— До Козаків, — відповів невпевнено Лев.
— Що, вперше? — запитала нахабно, без найменшого натяку на вихованість.
— А що, видно? — вирвалося у Безрукого майже так само.
— Чути, — відповіла кмітлива бабуся. — Бо у нас півсела Козаків.
— Я дослідник. Маю тільки ось це, — Безрукий вийняв книжечку.
— Свідоцтво про народження? — кивнула бабуся. — Іди в сільраду. Близько. Туди, — стрельнула вказівним пальцем, — Прапор висить. Бачиш?..
— Дякую, — відповів Лев. Тепер уже ввічливо.
— Я питаю, чи прапор бачиш? — сопіла бабуся, підважуючи собі на плечі рюкзака. Лев хотів допомогти, але вона гаркнула, щоб не чіпав.
— Бачу.
— То йди. Щасливо. Досліджуй...
У сільській раді було людно — сварилися за землю. Їх втихомирював чоловік зі спрацьованими порепаними долонями. Його не слухали.
— Доброго дня, — привітався Лев, і настала гробова тиша. Балакучих селян наче заклинило. Незнайомець уніс в захаращений кабінет голови мир. — Мені треба голову.
— Багатьом зараз треба голови! Щоб не думали тим місцем, на якім сидять!.. — випалив вусатий дядило і заіржав, як кінь. Люд його підтримав несміливим пирсканням.
— Я, — зробив уперед чоловік з порепаними долонями.
Люди тихенько почали виходити з кабінету — самі, ніхто їх про це не просив.
— Присядьте, — запропонував сільський голова. — Слухаю вас.
— Я дослідник. До мене випадково потрапив ось цей документ. Що ви можете сказати?
Голова опустив очі.
— Це документ небіжчика, — сказав. — Син з дружиною і немовлям Маруньки Козачихи загинули в автокатастрофі. Давно. Малому було півроку. Стара й досі жива. Каже — не вмре, бо має таємницю...
— Можу її побачити? — запитав Лев.
— Я підвезу, — голова махнув через вікно у бік древньої «Ниви».
— Дякую, — заперечив Безрукий. — Я хочу пройтись. Тим більше, у вас люди...
— Так, — голова знову збагрянів. — Землі не поділять. Навалом — бери, скільки хочеш. Поля лісом заростають. Ні, саме одного куска вчепились...
— Чому?
— Легенди ходять, що він щасливий. Має охоронця земля. Привид бродить там ночами. Кучерявий, із сокирою... До речі, і Козаків твоїх, — голова кивнув на свідоцтво, — згадували нині люди. Казали, що Іван із сім'єю розбився саме в той день, коли відмовився від свого кусня тої землі... Отак...
— І що ви будете робити? — Безрукий через вікно вивчав хвилювання натовпу.
— Слухати. І мовчати. Я ж не можу догодити всім... Перешумлять. Якийсь час буде спокій. Так дотягну до пенсії. Не дам нікому — не хочу на старість збирати прокльони і сварити між собою людей. Людям легше, коли ніхто не має... Так чомусь є... Я стільки надивився за життя, що коли бачу, як хто пре до сільради, зразу можу по ходьбі передбачити, з якого питання. Деколи доводиться ховатись... Під сходами. Як дітвак... А що?..
— Не сперечаюсь, — мовив Лев.
— Підете прямо по дорозі. Перший поворот праворуч. До кінця вулиці. Побачите хату у вербах. На воротях сперту Маринку. Вона чекає... Зрештою, вам мали пояснити. Дзвонили ж... — Лев спідлоба глянув на сільського голову, але змовчав — сила роду манила, як світло метелика...
Ніколи не думав Безрукий, що то так трепетно — іти стежками батьків. Він був переконаний на всі проценти, що є в світі, що ця дорога пам'ятає ступні його мамочки й татка, бабусі й дідуся, всіх предків, яким судилося залишити тут свій слід і піти в небо...
Здавалося, вже тут був. Навіть яму обривисту на узбіччі передбачив. Верби нестрижені навколо обійстя показали ще здалеку свої закошлані голови.
Маленька згорблена бабуся, сперта на дві палиці, дивилася удалину і доживала життя у чеканні. Її голова мала віру, яка й тримала її на світі білому і не дозволила збожеволіти.
У Лева тремтів голос. Привітання вийшло глухим, порожнім, наче з того світу.
Бабуся зблідла, усміхнулась, заметушилась і застигла на брамі, переводячи подих. Палиці попадали на землю. Лев поспішив їх підняти. Сказав:
— Я Лев Безрукий. Дослідник. Етнограф. Вам допомогти?
— Ні. Я сильна, — сказала бабуся. — Просто мені привидівся син...
— А... я взагалі-то... до вас, — промимрив Лев. — До мене випадково потрапило свідоцтво... — він перебирав у руках книжечку, не знаючи, що з нею робити.
— Ходімо до хати. Я візьму окуляри. Мені снився дуже гарний сон... — не дала договорити Маринка і, перебираючи почергово палицями та неслухняними дерев'яними ногами, почовгала до східців. — Коли була молода, — розказувала передихуючи, — сама просила свого Богдана зробити високі сходи. Гарно так. Уранці, до сходу сонця, на підвищенні. Навіть посварились із ним через ті сходи. А тепер... Він відпочиває, а я мучуся... Кожна така вилазка — знущання з болячок...
У коридорі було холодно. Бабуся почовгала далі.
— Я палю в одній кімнаті. Бережу дрова, — пояснила.
Пічка була змайстрована так, що на ній можна було і грітися, і варити їсти. Бабуся підкинула два поліна, поставила чайник. Відкрила тумбу під затягненим павутинням телевізором, знайшла окуляри.
— Я павутиння не знімаю, бо павуків бити не можна, — пояснила. — Бо павуки приносять добрі новини... Що ви там маєте, казали?..
Лев подав Маринці свідоцтво про народження. Вона взяла його, піднесла до очей. Понюхала, погладила. Руки затрусилися, голос затремтів.
— Пахне моїм онучком. То Богданчикове свідоцтво. Ми разом з сином ходили в сільраду його реєструвати. Я тоді вчителювала. Школа поруч. Забігла порадіти, — бабуся втерла сльозу. Де ви його взяли?
— Як би вам сказати... — почав Лев.
— Як є...
— Знайшов у квартирі, яка дісталася мені у спадок від покійної господині...
— Ви мені свідоцтво залишите?
— Так, — відповів Лев.
— Що іще?
— Де могили ваших?..
— Тут. А де я могла їх поховати?.. — Маринка зітхнула. — Вони мене кличуть... А я не можу дійти... Діжду літа — доповзу...
— Я вам допоможу. Хочете? Вже, — запропонував Лев.
— Хочу. Хай Господь тобі дасть здоров'я. Гарний сон — недарма. Знак. Як ти казав, тебе звати, синку?
— Лев.
— Благослови тебе Боже, Леве!
Вони човгали довго, попід руки. Маринка не перепочивала дорогою — не хотіла. Йшла вперто, наче востаннє своїми ногами. Могили були доглянуті. Три вкупочці. Тато, мама, посередині дитя. На дорослих могилах були фотографії, на дитячій лишень увічнений напис короткого життя. Бабуся молилася, плакала, гладила холодні хрести. Розмовляла подумки з рідними, розповідала, як без них зле... Просила впізнати її, коли прийде до неба, бо старі всі якісь однакові на вигляд... Не пропустіть, — благала, — бо вона без окулярів — ніяк...
Лев теж плакав. Він дивився на мамину чорно-білу світлину і не міг повірити, що колись притулявся до її грудей... Як то мало бути приємно, — уявляв. Біль стискав серце. Воно то кололо, то клекотало, як лелека на стерні, то бамкало, як дзвін по небіжчику. Здавалося, не витримає емоцій, трісне, як мильна бульбашка, востаннє прогнавши кров по тілу.
З могили тата на нього дивився він. Стояв перед світлиною батька, наче перед дзеркалом... Тепер уже зникли останні сумніви, що по-злодійському підкрадалися у голову, яка вічно шукає собі пригод: він — Богдан Козак. І Лев Безрукий одночасно. Дві душі. Два імені. І лише одне тіло, й то не ціле.
— Я маю фотографію дитини. Але її не дала. Бо немає малого тут. Тільки кусок ручки. Машина влетіла в ліс. Знайшли через два дні. Коли я наробила ґвалту. Маленького потягнув звір, напевно... Нема Богданчика навіть тут, — заскиглила старенька.
— Є, бабусю, — мовив тремтливим голосом Лев. — Я — Богдан, — він потягнув рукав угору і показав свою скалічену руку. Маринка йойкнула і застигла у шокові. Очі втратили життя. Сльози, що котилися горохом, застигли на півдорозі...
Лев пригорнув до себе стареньку. Вона трусилася в його обіймах, а з нею цілий світ. Не було ніяких катаклізмів на землі, ніхто не потерпів. Щастя не несе розрухи — воно дарує землі капку вічності... Додому Лев заніс бабусю на руках. На очах цілого села, яке вже знало, хто він. Привид, що гуляв на неподіленій землі, розповів...
Чай був з гілочок верби. Паруючий, терпкий, найсмачніший у світі. У тому чаю жила історія його роду. Маринка гладила Лева по голові, перебирала неслухняні кучері. Він прищулився, наче пестливий цуцик, і млів від щастя.
Бабуся мала трохи фотографій. Лев довго вживався у кожну з них, ловив тодішні емоції, відтворював минуле. Мама була красунею. Він — викапаний батько. Щирими дитячими очима дивилося немовля, простягаючи до світу дві здорові ручки. Маринка розм'якла, розслабилась, впертість, яка тримала її на воротях в очікуванні родини, зникла... Воля до життя трохи вирішила перепочити, зате в очах поселилося щастя. «Щаслива людина красива в будь-якому віці», — подумав Лев. Заглянув у старе дзеркало у дерев'яній масивній рамі. Мусив визнати, що вперше сам собі сподобався. Чи тому, що щасливий, чи тому, що знайшов рідну кровинку, чи тому, що знайшов сам себе? Відповідь не мала часу на роздуми. Сказала: і тому, і тому, і тому. Левові це підійшло.
Вечір приніс сутінки і нагадування, що незабаром — останній автобус на Львів. Маринка збирала онукові до міста сумку: трохи картоплі, декілька цибулин, морквин та бурячків. Банку огірків.
Господь знову кинув оком на маленьку цяточку, що звалася Україною. Стільки світу, а останнім часом тягнуло туди. Побачив Маринку. Дістав таке піднесення, що захотілося творити, творити і творити! Бо старенька була саме таким щастям, яке він колись дав людям, і яке вони втратили через пошук свого щастя, здеформованого шлунком, розкішшю і хіттю.
— Я скоро приїду. Ще будете гладити мене по голові? — запитав Лев.
— Буду, малий, буду, — тішилася Маринка. — І не забудь, що в мене дрова закінчуються. І кролів пару є на забій...
— Нема питань, — усміхнувся Лев. — Бувайте! І пам'ятайте, що в нас іще купа справ.
Вийшли за ворота. Раптом старенька заклякла на місці.
— Зачекай, — сказала. І пошкандибала до хати. З однією палицею, до речі. Винесла щось у зжовклій від часу газеті. — Я згадала. Іван перед від'їздом тоді... В день аварії... Дав мені це і сказав обов'язково передати тобі. Коли настане час. Більше нічого не пояснював. Сів у машину і поїхав по смерть. Мама твоя, дитинка моя рідна, сиротинка кругла, дуже довго тоді мене обнімала. Вони відчували... Іван дивакуватий був, усе пропадав у Жовківському замку. Щось там слухав, досліджував...
Лев не міг чекати. На газеті олівцем написано «Богданові». Він розмотав пакунок. Тримав у руках фотографію старої будівлі. Приглядався. Бачив він її точно. Але де? Пам'ять не могла зловити зв'язку. Лев, наче звір, почав принюхуватись до світлини. Урешті зловив запах знайомих парфумів. А нюх у нього був бездоганний. Перед очима з'явилася Зоряна — красива подруга судді. І відпочинково-розважальний комплекс. Так, він бачив цю будівлю, коли слідкував за слідчим — сумнівів не було. Лев машинально глянув на зворотний бік фотографії. Побачив: «30.01.2013». Кров застигла в жилах. Ну й закатала доля детектив! Хіба не можна дати людині пожити спокійно?
«Ні-ні, не треба», — відмахнувся зразу ж подумки, обняв бабусю і помчав назустріч... Кому і чому — не знав... Та й добре...