на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить

реклама - advertisement



16

Духовний учитель і маг Серафим Іванович Війт зробив усе, щоб Ярема Лавник почував себе у цьому світі, як риба у воді. Зелений випускник далекої сільської школи, який приїхав у місто в одних штанях і сорочці, в сусідових капцях, вступив на факультет російської філології завдяки радянській ідеології, гуманній програмі для сільської молоді й копиці пільг: починаючи від того, що батьки були інвалідами, ветеранами, передовиками, орденоносцями і мали восьмеро дітей, щоб на старість було кому подати кухоль води...

Учитель зайшов у той момент, коли згорбленого і приниженого Ярему хлопці старших курсів на потіху дівчатам змушували на табуретці співати сороміцьких пісеньок на мотив коломийок, слова до яких самі ж придумали. Він прибирав у туалеті, бігав по горілку, ночував на сходовій клітці останнього поверху гуртожитку перед входом на горище, де йому там навіть прилаштували старе ліжко із затхлим матрацом. Матрац на зло юнакові смердів безбожно, бо саме через нього не дали йому, старому і хворому, спокійно померти на смітнику — реанімували спеціально для безвольного опудала, яке не мало права носити звання «чоловік», і яке називалося Яремою...

Юнак виглядав здоровим вайлуватим ведмедем, вирощеним у неволі. В нього було все: сила, клепки, не було тільки характеру. Ним попихали сухоребрі, виплекані газами вихлопних труб автомобілів міські задираки, бо були нахабними й уміло вдавали, що безстрашні, що їм усе по цимбалах, десь...

Старий зморщений вечір засинав на ходу. Студенти великої Країни Рад поглинали знання. Незнайомець зайшов у студентську кімнату впевнено, без стуку. Він був низький, з борідкою, м'язи теж не вражали, соломиною звисали під рукавами чорної сорочки.

Спочатку настала традиційна тиша, за час якої студенти мали впевнитися, що забрів у їхнє життя не хтось з інститутських перевіряльників, а простий смертний. Зайда ж мав переконатися, що не втулять йому тут по п'яте число, акуратно попросити вибачення і втекти від гріха подалі. Такий уже студентський народ: поодинці вони — нормальні люди, а натовпом — ненаситна жорстока орда.

Порушив мовчанку Саша Кажан, як і личило справжньому лідеру. Він нічого нового не придумав, як попередити:

— Слухай, смертник, бреди своєю дорогою, а то тебе зараз винесуть, — хлопці дружно заржали, як коні, а дівчата хихикнули, як дурочки. Хоча «як» у цих двох порівняннях сумнівні.

— Добре, — сказав незнайомець, — але три маленькі умови, — додав: — Ярема піде зі мною — раз. Ви його більше не будете принижувати — два. І тоді я вас не чіпатиму — три.

Саша не міг спасувати перед очима всієї чесної компанії навіть тоді, коли б перед ним стояв коваль з молотом, не те що якесь опудало, якого можна однією рукою піднести, розкрутити і шпурнути геть за тридев'ять земель, нехай летить знайомитися зі змієм Гориничем. Кажан потер долоні, загрозливо хруснув кістками.

— Ласкаво просимо в пекло, кретин! — прошипів Кажан, іронічно виставляючи у дурнячій посмішці свій правий зуб-ікло. Він розмахнувся правицею для удару... В такій позі й застиг. У сантиметрі від носа «кретина».

Знайшлися ще трійко сміливців, що ринулися рятувати вожака, але й ті позавмирали, як закляті. На їхніх обличчях застигла мить злоби. Від того моментально змертвіли решта хлопців і дівчат з веселої компанії, і дивному зайді на них не треба було тратити сил.

— Пішли! — скомандував чоловік до Яреми.

Той гордо зліз із табуретки, владно обвів усіх поглядом, по дорозі штовхнув Сашу Кажана, хоча той навіть не ворухнувся.

Надія Нахабна, дівчина Кажана, спробувала заговорити:

— А... а... а... — Проте в неї не дуже виходило.

— А... вони, — допоміг їй незнайомець, — будуть пам'ятниками-символами вашої тупості. Це урок.

Скам'янілі хлопці ожили на третій день у лікарні. Всі вони, не змовляючись, через деякий час перевелись в інститути інших міст.

Такою була перша зустріч Яреми з учителем.

Серафим Іванович був бібліотекарем. Він узяв Ярему до себе на квартиру. Таких розкошів, які були в учителевій чотирикімнатній квартирі, Ярема не бачив навіть у найкольоровіших снах.

— Я навчу тебе бути сильним і перемагати, — сказав учитель згодом, десь через місяць, коли Ярема добряче встиг звикнути до розкошів. — Але оскільки, як тобі відомо, безплатний сир буває тільки в мишоловках, ти повинен мені заплатити...

— Я... я... нічого не маю, — злякався Ярема.

— Перебивати старших можуть собі дозволити лише сильні переможці, — дорікнув учитель хлопцеві. — І то в крайніх випадках. А поки що уважно слухай. Мовчки. Поки тебе не запитають. Кожна людина з народження має все. Бо вона має душу... — в Яреми очі вилізли на лоба. — Так, ти не помилився, за земні блага ти заплатиш мені душею. Але не так, як ти думаєш. Бо я не диявол. Я просто хочу при допомозі тебе нарешті встановити справедливість. І для цього треба дуже мало — не дати одній заблуканій душі піднятися в небо тоді, коли вона зможе це зробити... Її навіть не треба опускати. Просто залишити там, де вона є... Звичайно, більше радості мені б принесло, коли б я учинив справедливість сам. Проте все упирається в тіло. На той час я вже буду досить старий...

— І коли це буде? — вирвалося у Яреми.

На його подив, учитель спокійно відповів:

— 21 грудня 2012 року.

Наївний юнак Ярема Лавник одразу ж прикинув, скільки йому ще можна буде пожити. В той час це йому здавалося цілою вічністю.

— Коли прийде час розплати — ти не помреш, — сказав Серафим Іванович. — З того часу почнеться твоя робота, платня тобто, про яку я зараз веду мову. Переможеш — будеш жити далі, програєш — ні. Хоча стрижень — в іншому. І про це ти маєш знати...

Ярема розумів, що саме зараз учитель чекає від нього запитання. Але змовчав. Серафим Іванович належним чином оцінив його витримку. Такі йому потрібні.

— З 21 грудня 2012 року у твоєму тілі перебуватиме моя душа, — повідомив учитель тоном, який не обговорюється. Власне, він оголосив вирок.

— Як вона туди потрапить? — запитав Ярема.

— Просто. Поселиться.

— А вона уживеться... з моєю? — запитав Лавник.

І ще раз подумки вчитель його похвалив. Сила і метикуватість є. Волю і наполегливість він виклепає.

— Ніяк, — відповів Серафим Іванович. — Твоїй доведеться поступитись.

Учитель не підганяв Ярему. І за весь час спілкування з ним жодного разу не використовував свої екстрасенсорні впливи.

— Є ще одна умова, — сказав Серафим Іванович згодом. — Не з обов'язкових, але полегшить тобі життя суттєво. Ти повинен одректися родини, — наголосив учитель, і Ярема опустив голову. — Ну, не в прямому значенні і не зразу, а поступово, легенько втрачати з ріднею зв'язок. Батьків, час від часу, поки живуть, провідувати, звичайно, можеш. А от про братів і сестер мусиш забути. До себе близько не підпускати, за вуха в місто не тягнути. Вони повинні якомога менше про тебе знати або нічого не знати взагалі. Так тобі буде безпечніше...

Лавник згадав своє дитинство. Хату, у якій завжди було холодно і голодно. Батьків, які вічно працювали, хворіли й позичали гроші на ліки. Братів і сестер, які билися за цукерку, як пси за кістку, ладні перегризти за неї одне одному горло. Школу, в якій з нього всі сміялись, і він замкнувся в собі, і книжки. Інститут, де об нього з першого дня витирали ноги, бо прибув він туди рабом. І це було написано на його лобі. Не треба бути великим читачем людських облич, щоб збагнути це з першого погляду. Душа теж була закабалена ще й завалена сміттям, щоб, не дай Боже, від неї не пробилося світло... Хіба таку душу шкода втрачати?...

— Я згоден, — сказав Ярема.

На цей раз пауза в розмові була довгою, моторошною. Учитель наче розчинився в кімнаті, щоб зрозуміти кожний атом енергії, що витав там.

— Цього мало, — вчитель не видав жодної емоції. — Бо треба підписати договір. Кров'ю. Через три дні, якщо не передумаєш. А для того, щоб тобі краще думалося, зразу ж попереджаю: якщо передумаєш, підеш назад, у гуртожиток. Це не шантаж, це правда. Мені потрібні бійці, а не ловці за вигодами. Хоча, коли ти зі мною співпрацюватимеш, жити ти будеш, як бог. Гарантую.

Через три дні в домашньому кабінеті бібліотекаря на столі лежали два договори, дві ручки і два ножі.

— Ознайомся, — сказав Серафим Іванович. — Договір на душу — це не частина життя, це — життя.

Ярема перечитав чіткі пункти. Нічого нового, крім того, що він уже знав, не було.

— Питань немає, — мовив рішуче.

Учитель взяв ручку, підписав договір. Ножем різко чирконув по великому пальці правої руки. Виступила кров. Він притулив палець на підпис, наче поставив печатку.

Ярема теж узяв ручку, підписав... Прицілювався до ножа. Не знав, як до нього підступитись. Він за життя навіть курки не зарубав.

— Допомогти? — запитав учитель.

— Ні, я сам, — юнак набрав повні груди повітря і впевнено чиркнув ножем по пальці. Поставив печатку, сповіщаючи таким чином небеса, що народився новий Ярема Сильвестрович Лавник — силач і переможець.

Учитель не лише був дороговказом, він підтримував Ярему матеріально до того часу, поки в Яреми не прокинулося сумління, що годі оббирати старого, адже у Яреми самого вже все є. Ярема Сильвестрович поважно подякував учителеві і повідомив, що матеріальної допомоги не потребує.

— Уже давно, — уточнив учитель. — Як на мою думку, — додав.

Серафим Іванович у цьому світі не церемонився лише з одною людиною — Яремою. Зрештою він тільки те й робив, що постійно загравав, увічливість з нього не виходила, ним всі захоплювались, і вчитель завжди досягав того, чого хотів. Рано чи пізно. Терпіння і наполегливості вчив і свого учня. В нього виходило.

Ярема завжди собі ламав голову, як простий бібліотекар заробляв на таке розкішне життя?.. У вчителя було все: від дач, машин і рідкісних картин до дорогого посуду й харчів на столі на будь-який смак. І це в той час, коли половина країни о четвертій ранку займала черги біля магазинів за молоком для дітей! Ярема так і не запитав учителя про це — не зміг. А вчитель сам не говорив. Після смерті Серафима Івановича згідно із заповітом Яремі дісталася дача. Решту розгребли родичі, яких Ярема ніколи не бачив і про яких від учителя ніколи не чув. Але вони були у заповіті, взагалі там усе було розписано так чітко, що комар носа не підточить. Раз так учитель зробив — значить, так треба. Ярема ніколи не сумнівався у правильності його рішень, хоча, по правді, сподівався, що перепаде йому більше. А які цінності і які суми були у вчителя — він знав, як то кажуть, не з чуток.

Серафим Іванович відкривав очі Яремі поступово. А те, що Ярема мав виконати дуже важливе своє призначення на цій землі — Ярема не сумнівався. Про це постарався вчитель — на те він учитель.

Кар'єра Яреми Лавника складалася, як у казці. На початок учитель наполіг, щоб він перевівся на юридичний факультет і став правником. А далі — на кар'єрній драбині, яку йому зготувала доля за дорученням учителя, вже не було таких щаблів, на які він не міг би стати. Так що виліз по драбині Ярема Сильвестрович на самий верх і так сидить там дотепер. І йому залишилося рік до пенсії. Щоб виконати свою роль.

Після розпаду Радянського Союзу вчитель дуже змінився. Став суворим, навіть злим, улесливість і загравання у його поведінці відійшли на задній план, він відверто почав демонструвати грубу силу. Бібліотеку покинув, став бізнесменом, займався нерухомістю. Згодом — його вибрали депутатом обласної ради. Налагоджений бізнес працював без нього чітко, як годинник, учитель тільки пильнував, щоб ніяка шестерня, спіралька чи коліщатко не дали збою. А якщо якийсь, не доведи Господи, гвинтик дозволяв собі непослух — Серафим Іванович його замінював швидко і безжально, бо рішення він приймав миттєво, одноосібно і, зазвичай, правильне. Вчителя не раз висували у столичні депутати, до Верховної Ради, але він відмовлявся. Щось придумував. І тільки Ярема Сильвестрович Лавник знав, що вчитель не може покинути Львова і його, свого компаньйона, бо тут і з ним вони мають установити справедливість, що колись давно була порушена нахабним юнаком, що дозволив собі перечити могутньому предкові вчителя.

Ярема був підготовлений учителем надійно, як смертники-терористи. Навіть коли діти, читаючи фантастичні казки, питалися його, чи правда те, що написано, він з упевненістю казав, що так.

— Що людина може собі уявити — це є, — пояснював він допитливій донечці. — Ти собі уявила, як то летіти на скатертині-самобранці? — запитав.

— Так, — відповіло дитя.

— Значить, так є. Розумієш?

— Ні, — призналася донечка. — Але мені це дуже подобається! — тішилася.

Дружина дорікала Яремі за те, що в такому жорстокому світі, де людина людині вовк, він із дітей виховує безхребетних мрійників.

— Не переживай, моєї грубої сили вистачить на всіх. І заплачу я за всіх. Тож нехай живуть по-справжньому, — дружина, звичайно, химерних міркувань чоловіка не розуміла, бо не знала про нього нічого. Ні минулого, ні теперішнього, ні призначення. Вчитель казав, що у світі дев'яносто дев'ять відсотків людей, проживши поруч ціле життя, одне про одного нічого не знають. Їм цього не треба. Вони зацікавлені собою і як вижити. Це кращий варіант. Гірший, навпаки: як вижити. І собою.

Ярема Сильвестрович умів маніпулювати людьми, як маріонетками. Завдяки вчителеві Ярема знав у людині кожну нитку і мотузку; знав, коли і як за них треба смикнути, аби добитися потрібного результату. За роки тренувань він навчився гіпнозу, по вібраціях енергії людини міг визначити її поведінку, здогадатися, що людина думає. Завдяки комплексу знань міг прикинути майбутнє. Вроджених чаклунських талантів у Яреми не було. Учитель казав, що так краще, бо того, що треба, він його навчить, зате голова у нього завжди буде тверезою, як у робота. Бо найбільший ворог людини — її емоції. Як і найбільший друг, до речі. А вміння керувати емоціями — мистецтво, яке не знає досконалості, і не факт, що цим мистецтвом на всі сто володіє навіть Бог.

— Уроджений чаклун не тільки керує. В першу чергу керують ним, він тільки прислухається. І зазвичай це дуже дорого йому коштує. Хто дає бачення, той вимагає платні. А ти платитимеш сам собі.

Звичайно, вчитель не дозволяв Лавникові демонструвати комусь свої вміння. Їх можна було використовувати строго таємно і лише задля великого призначення. Проте непомітні прийоми впливу, які не виходили за межі нормального людського сприйняття, дозволялися.

Ярема Сильвестрович був з тих могутніх управлінців, які одночасно могли бути дуже впливовими і залишатися в тіні. Залишатися в тіні — це була вимога вчителя. Таке не дуже подобалося самолюбному Лавнику, але що він мав робити? Без учителя він узагалі не мав би нічого. У кращому випадку нидів би у сільській школі, гірший був би варіант — Ярема наклав би на себе руки. Такі думки навідували його вже тоді, коли вступив в інститут. І тут врятував учитель. І так, слава Богу, не дуже великої ціни зажадав Серафим Іванович за всі блага — всього-на-всього встановити справедливість. А він ціле життя цим і займався. На те й суддя...

Двічі на тиждень у понеділок та четвер Ярема відвідував учителя. Як правило, це було на дачі в Керничках. Згодом, коли вчителя почали втомлювати переїзди — у двокімнатній квартирі на площі Ринок. Це була улюблена квартира Серафима Івановича. Він тут не жив, тільки працював і відпочивав. І займався з Яремою.

В останній четвер перед смертю вчитель наче приймав іспит у Лавника. Він ретельно розпитував про всілякі деталі, просив уточнювати, повторювати, робив акцент на нудних дрібницях. Моментами виникало враження, що вчитель марить.

— У п'ятницю двадцять перше, — нагадав учитель, ніби Ярема міг забути цю дату. Таж ніколи! Бо все життя його було з нею пов'язане. Попервах він навіть від цієї дати вів зворотний відлік відпущених йому днів. А потім перестав.

3 часом, коли реалізував себе у житті, коли повиростали діти й понароджували йому онуків, коли допоміг їм стати на ноги, життя втратило колишній запал, і йому навіть цікаво стало, як буде потім? Як то жити своєю головою і чужою душею?..

— Так, — мовив удячно Ярема, наче вчитель повідомив йому дуже важливу інформацію.

— Все йде за планом. Думаю, ти впораєшся швидко і матимеш ще багато щасливих земних днів. Має бути цікаво... Не знаю, чи комусь ще вдасться пережити такий досвід: своє тіло плюс чужа душа... Цікаво...

Ярема завжди намагався при вчителеві не думати про своє... Бо той міг прочитати думки. На цей раз вирвалось само: «Звичайно, цікаво, коли душа залишається жити... Заради неї можна таки постаратись...» Лавник миттю схаменувся і переключився на погоду. Саме чомусь думки про погоду найбільше з толку збивали тих, хто намагався підслухати чужу голову.

— Буде сніг і завірюха, — сказав учитель. — А допитливість моя неспроста. Кожна деталь має вагу. Велику, бо на кону — віки... Не твої і не мої, затям. Наші віки. Ми всі поєднані кров'ю. Просто на тобі найбільша відповідальність. Бо на твій час припав прихід ворога...

Ярема завовтузився у кріслі. В цю мить він виглядав, як тоді, на першому курсі, коли вчитель визволив його з кабали студентських принижень. Він опустив очі. Це був прояв нерішучості. Володар людських доль суддя Лавник Ярема Сильвестрович так і залишився невпевненим учнем перед умираючим учителем. І так мало бути!..

— Питай, — сказав Серафим Іванович. — У мене вже немає стільки сил, щоб влазити у твою голову.

Вдячний учень полегшено зітхнув.

— Що буде з моєю душею? — запитав.

Учитель довго мовчав. Його очі стали порожніми, здавалося, вони зникли у минулому. Він згадав себе перед обміном душ — такий самий трепет і запитання. Все-таки закон «своєї сорочки» не змінити. Вона буде ближче до тіла за будь-яких обставин. І при її зміні, навіть якщо це дар вдячності за десятиліття раю, віддати її буде шкода...

Учитель не приховував думок і знав, що учень їх прочитав.

— Думаю, твоя душа привидом не стане. Тяжких гріхів на ній мало. Хіба що...

Яремі не треба було розшифровувати «хіба що...» Це «хіба що...» переслідувало його у снах щороку, в той самий день, коли «хіба що...» було продане.

— Вона тебе шукає... — були останні слова вчителя.

Він заплющив очі, натиснув на мобільному телефоні, зробленому на замовлення, якусь кнопку. Ввійшов здоровенний чолов'яга в костюмі й увічливо мовив:

— Учитель просив вас провести.

Враз у голові Яреми виникло море запитань, а він не міг їх задати. Решту доведеться додумувати самому.

Джип чекав Лавника біля самого під'їзду, хоча в'їжджати на площу Ринок автомобілями було заборонено. Допомогли посвідчення, що долають будь-які заборони. Приїхали викликані туристами міліціонери — покарати порушника, подивилися посвідчення, відрапортували і поїхали.

На площі було людно: веселилася молодість, насолоджувалася життям старість. Усім було добре, бо знали, що помруть, коли прийде їх час, як нормальні люди... Може, скоро. Кажуть, через два дні кінець світу... У цю мить Ярема Сильвестрович благав Господа, щоб не передумав, щоб знищив цей гріховний світ, нехай більше не плодить таких виродків, як він. І тоді він зможе спокійно вмерти зі своєю до безтями рідною-рідною душею...

Поїхав на дачу. Спати не міг. Довго стояв на балконі, дихав свіжим повітрям, милувався місяцем, що кидав своє лякливе світло на засніжені пагорби, думав...

З голови не виходила нерозсудлива студентка-практикантка, що запхала свого носа не туди, де треба, і заволоділа інформацією, що важила більше, ніж вона. Прийшлося її ліквідувати. Так наказав учитель. А красуня була — до безтями!.. Серце розривалося від однієї думки про те, що з нею робитимуть... Жах...

Ярема ніколи не думав, що такий побожний. Згадав батьківські молитви, просив у Бога прощення і порятунку душі. У п'ятницю ввечері приїхав до Львова. Бродив домом, як зомбі. Пригорнув до себе дружину. Перецілував дітей та онуків, обійнявся із зятем. Усі думали, що він трохи випив. Така чуттєвість у нього часто проявлялася напідпитку. Потім закрився в кабінеті, нікого до себе не допускав. За десять дванадцята зателефонував сам учитель:

— Приїдь. Уже, — сказав, і слухавка запікала.

Коли востаннє бамкнув годинник на ратуші, Ярема Сильвестрович увійшов у під'їзд. Там його раптово зловило серце, і він втратив свідомість...


предыдущая глава | Привид безрукого ката | cледующая глава