У березні 1976 року Аллен почав сподіватися на умовне звільнення десь у червні, проте Комісія у справах умовно-дострокового звільнення відклала слухання його справи ще на два місяці, і він захвилювався. У в’язниці подейкували, що забезпечити собі умовне звільнення можна тільки в один спосіб: дати хабара клерку, який подає клопотання до головної контори. Аллен почав відкладати гроші, приторговуючи то одним, то іншим. Він малював олівцем і вугіллям скетчі, які в’язні та охоронці залюбки вимінювали в нього на речі, що їх можна було згодом перепродати. Аллен також написав Марлен, благаючи її знову принести помаранчі, наколоті горілкою. Один призначався Рейдженові, а решта — на продаж.

21 червня, за вісім місяців після того, як його перевели до ізолятора, Томмі написав Марлен, що, на його переконання, відтермінування слухання щодо умовного звільнення було своєрідним психологічним випробуванням — «або це так, або я феноменально схибнувся й мелю казна-що. Трам-пам-пам!». Його переселили до так званого «психвідділення», що був у блоці С і мав десять камер, призначених для в’язнів із душевними розладами. Невдовзі після цього Денні штрикнув себе ножем і навідріз відмовився лягати до лазарету. Хлопця знову відвезли до Центрального шпиталю Колумбуса. Після нетривалого лікування він повернувся до Лебанона.

Сидячи в блоці С, Аллен без упину бомбардував начальника в’язниці, пана Далмана, офіційними посланнями, відомими як «паперові літачки», в яких оскаржував своє утримання в ізоляторі. Він пронюхав, що ізоляція з метою захисту повинна бути суто добровільною. Аллен писав, що його конституційні права порушуються, і погрожував судовим позовом. За декілька тижнів Артур порадив змінити стратегію й розпочати мовчазний протест. Ні з ким не розмовляти — ані з ув’язненими, ані з охороною. Він знав, що це викличе занепокоєння. Діти, до того ж, відмовлялися від їжі.

Мілліган провів у захисній ізоляції одинадцять місяців, упродовж яких його то відправляли до «психвідділення», то знову переводили до звичайної камери. Нарешті в серпні юнакові сказали, що з нього знімуть захист і він зможе повернутись до загального контингенту в’язнів.

— Ми можемо підшукати тобі роботу там, де найменше шансів наразитися на небезпеку, — провадив начальник в’язниці Далман. Він вказав на малюнки олівцем, якими були обліплені стіни камери Міллігана. — Я чув, що ти в нас художник. Чому б тобі не попрацювати в мистецькій майстерні пана Рейнерта?

Аллен радісно закивав.

Наступного дня Томмі подався до майстерні. Там було людно. Одні в’язні працювали над трафаретами, інші створювали вигадливі шрифти, займались фотографією чи порались біля типографського пресу. Перші кілька днів худий і жилавий пан Рейнерт задумливо приглядався до Томмі, котрий сидів собі осторонь, байдужий до роботи, що кипіла в майстерні.

— Що б ти хотів робити? — нарешті запитав його Рейнерт.

— Займатися живописом, — відповів той. — Я непогано вправляюсь із олійними фарбами.

Рейнерт схилив голову набік і зацікавлено зиркнув на хлопця.

— У нас тут жоден в’язень не пише олією.

— Ну, а я пишу.

— Гаразд, Міллігане. Ходи-но зі мною. Здається, я знаю, де можна знайти для тебе яке-не-яке робоче приладдя.

Томмі пощастило: у виправній колонії міста Чилікот нещодавно закрили художню майстерню. Всі їхні фарби, полотна та підрамники передали до в’язниці Лебанона. Рейнерт допоміг Томмі встановити мольберт і сказав, що хлопець може братись до роботи.

За півгодини Томмі приніс Рейнертові готовий пейзаж. Чоловік був вражений.

— Міллігане, я зроду не бачив, щоби хтось так швидко малював. Та й робота вийшла нівроку!

Томмі кивнув.

— Я змушений був навчитись малювати поспіхом, інакше просто не міг би закінчити жодну зі своїх робіт.

Попри те що у в’язниці Лебанона живопис не був складовою частиною мистецької програми, Рейнерт зауважив, що з пензлем у руці Мілліган стає розкутим і безтурботним, і тому з понеділка по п’ятницю дозволяв юнакові малювати скільки заманеться. В’язні, охоронці та навіть члени адміністрації приходили помилуватися пейзажами Томмі. Він створював чимало невибагливих картин на замовлення, підписуючи їх «Мілліган». Але він також писав полотна для себе, і йому дозволяли віддавати їх Марлен або матері, коли приїздили його навідати.

Час від часу до майстерні заходив лікар Стайнберґ, аби порадитися з Мілліганом щодо того, як йому поліпшити техніку живопису. Томмі показав лікареві, як правильно вибудувати перспективу та як намалювати скелі, щоб здавалося, буцімто вони під водою. Стайнберґ приходив до в’язниці навіть у свої законні вихідні й забирав Міллігана з камери, щоб разом попрацювати. Знаючи, що Мілліган ненавидить тюремну їжу, лікар завжди приносив сандвічі «Субмарина»^[34] чи бейґли^[35] з вершковим сиром і копченим лососем.

— Я хотів би малювати у камері, — сказав якось Томмі Рейнертові.

Той похитав головою.

— Ні, це суперечить правилам. Ти ж не сам живеш, а зі співкамерником.

Утім, співкамерник у нього був недовго. Не минуло й кількох днів, як двоє охоронців провели трус у камері Міллігана і знайшли марихуану.

— Це не моє, — випалив Томмі, злякавшись, що охоронці не повірять і кинуть його в «холодну» — похмурий карцер із голими стінами.

Та коли вони взялися за його сусіду по камері, той не витримав і зізнався, що це він курив марихуану. Його покинула дружина, і він намагався притупити горе. Молодика відправили до ізолятора, Мілліган же на деякий час залишився сам у камері.

Рейнерт перемовився словом із лейтенантом Морено, начальником того блоку, де тримали Міллігана. Він попрохав, щоб хлопцю дозволили займатися живописом у камері, поки до нього не підселять іншого в’язня. Морено не заперечував. Мистецька майстерня зачинялась о пів на четверту, і після цього Мілліган повертався до камери й міг творити до самісінького відбою. За малюванням дні пролітали швидко, і відбувати ув’язнення стало не так нестерпно.

Аж раптом одного дня охоронець обмовився, що в Міллігана незабаром з’явиться новий співкамерник. Аллен почимчикував до кабінету лейтенанта Морено.

— Пане Морено, якщо ви когось до мене підселите, я більше не зможу малювати в камері.

— Що ж, доведеться тобі займатися цим деінде.

— Можна вам дещо пояснити?

— Зайди до мене трохи згодом, тоді й поговоримо.

По обіді Аллен прийшов до лейтенанта просто з майстерні, несучи полотно, яке щойно закінчив Томмі. Морено приголомшено подивився на картину й запитав:

— Це ти намалював?

Він підняв роботу на витягнутих руках і став розглядати пейзаж, на якому річка звивалась поміж густо-зелених трав і губилась удалині.

— Ого, я б і сам не проти мати таку красу.

— Я для вас щось намалював би, — зронив Аллен, — але ж мені більше не можна буде займатися живописом у камері.

— А й справді… Стривай-но, то ти кажеш, що міг би намалювати для мене картину?

— Авжеж. І цілком безкоштовно.

Морено гукнув помічника.

— Кейсі, витягни папірець із іменем нового в’язня з комірки, що відповідає камері Міллігана. Замість цього вклади туди чисту смужку паперу й простав на ній хрестики. — Потім він повернувся до Аллена. — Можеш більше ні про що не турбуватися. Тобі залишилось місяців дев’ять, а тоді — умовне звільнення, чи не так? До того часу камера тільки твоя.

Аллен був у захваті. Вони з Томмі та Денні кожну вільну хвилину присвячували малюванню, проте завбачливо залишали всі картини незавершеними.

— Будьте обачними, — порадив Артур. — Ану ж Морено порушить свою обіцянку, щойно отримає полотно?

Аллен зволікав із картиною для Морено майже два тижні, але потім прийшов до його кабінету і вручив лейтенантові пейзаж — причал із пришвартованими човнами. Морено був страшенно втішений.

— До мене точно більше нікого не підселятимуть? — запитав Аллен.

— Я зробив примітку на стенді. Можеш піти й переконатися на власні очі.

Аллен подався до кімнати охорони. На стенді зі схемою розташування камер юнак побачив під своїм іменем смужку паперу з написом: «У камеру до Міллігана більше нікого не селити». Поверх папірця була наліплена прозора клейка стрічка, і все мало досить перманентний вигляд.

Мілліган малював як проклятий: картини для охоронців, для членів адміністрації, для матері й Марлен, щоб ті могли забрати їх додому та продати. Якось його попросили написати картину для вестибюля в’язниці. Томмі намалював грандіозне панорамне полотно, яке прикрасило стіну за стійкою прийому відвідувачів. Він помилково підписав картину своїм іменем, однак Аллен вчасно це помітив, зафарбував підпис Томмі й нашкрябав у куті: «Мілліган».

Більшість із цих робіт він вважав посередніми. Вони призначалися для обміну на щось корисне чи швидкого продажу. Проте одного дня він узявся за дуже важливе для себе полотно — адаптацію картини, на яку він натрапив у художньому альбомі.

Аллен, Томмі й Денні по черзі творили «Грацію Кетлін». Спочатку на картині мала бути аристократка XVII століття з мандоліною в руках. Аллен писав обличчя й долоні. Томмі працював над тлом. Денні виписував деталі. Коли справа дійшла до мандоліни, Денні усвідомив, що не знає, як малювати цей музичний інструмент, тому зобразив у руках дівчини нотні аркуші. Хлопці працювали над цією картиною дві доби без продиху. Коли вона була готова, Мілліган упав на ліжко й заснув мов убитий.

До ув’язнення Стів нечасто з’являвся на сцені. Він був майстерним і відчайдушним водієм, тож декілька разів сидів за кермом, коли був молодшим, і відтоді вихвалявся, що він, мовляв, найкращий водій на світі. У Лебаноні Рейджен дозволив йому бувати на сцені після того, як не стало Лі, бо Стів теж умів розсмішити людей.

Сам Стів заявляв, що він — один із найталановитіших наслідувачів усіх часів і народів. Він міг спародіювати кого завгодно, і в’язні ледь животи не надривали від сміху. Його імітації були ущипливі — Стів полюбляв таким чином глузувати з людей. Він був баламутом і постійно когось із себе вдавав.

Рейджен скаженів, коли той копіював його югославський акцент, а Артур обурювався, що Стів, передражнюючи його, використовує вимову англійського простолюду.

— Це анітрохи на мене не схоже! — наполягав Артур. — Я не розмовляю на кокні!

— У нас через нього будуть неприємності, — застеріг Аллен.

Одного дня Стів стояв у коридорі просто за спиною капітана Ліча, мавпуючи його звичку схрещувати руки на грудях і похитуватись на п’ятах. Капітан озирнувся і спіймав жартівника на гарячому.

— Гаразд, Міллігане, продовжиш відточувати свою акторську майстерність уже в «холодній». Може, десять діб у карцері чомусь тебе навчать.

— Аллен попереджав, що таке може трапитись, — звернувся Артур до Рейджена. — Від Стіва жодної користі. У нього немає ні мети, ні корисних здібностей. Він тільки те й робить, що кепкує з людей. Може, стороннім глядачам вибрики Стіва і здаються смішними, та водночас він наживає собі ворогів серед людей, які стають жертвами його пародій. Вирішувати, звичайно, тобі, але дозволь нагадати, що ворогів нам і так не позичати.

Рейджен погодився, що Стіва слід визнати небажаною персоною. Він попередив хлопця, щоб той більше не смів потикатись у зовнішній світ, одначе Стів відмовився зійти зі сцени. Передражнюючи Рейдженів акцент, він прогарчав:

— Шчо ти таке мелеш? Ти не є справжній. Нікого з вас не існує. Ви є витвір моєї уяви. Тут єдина реальна особа — тсе я, а ви всі є тілько мої галютсинатсії.

Рейджен шваркнув зухвальця об стіну. Стів до крові розсік чоло і вшився зі сцени.

Артур вмовив Аллена записатися на курси, які проводились у в’язниці викладачами місцевої філії училища Шейкер-Веллі. Він записався на англійську мову й літературу, промисловий дизайн, математику і промислову рекламу. З творчих предметів юнак отримав п’ятірки, а з англійської та математики — четвірки з плюсом. Його характеристика від викладача графічного дизайну рясніла похвалами: «винятково обдарований», «надзвичайно працьовитий», «швидко все засвоює», «дуже надійний», «прекрасно взаємодіє з колективом», «має високу мотивацію».

5 квітня 1977 року Аллен постав перед Комісією у справах умовно-дострокового звільнення. На слуханні юнакові пообіцяли, що не пізніше ніж за три тижні його випустять на волю.

Отримавши нарешті офіційного листа про звільнення, Аллен був сам не свій від щастя. Він не міг всидіти на місці й без упину міряв камеру кроками. Кінець кінцем він узяв лист і зробив із нього паперовий літачок. Напередодні дня свого звільнення, проходячи повз кабінет капітана Ліча, Аллен свиснув. Коли Ліч підняв голову, Аллен запустив у нього літачком і, шкірячись, пішов собі далі.

Алленові здавалося, що його останній день у Лебаноні ніколи не скінчиться. Напередодні хлопець не спав до третьої ранку, нервово крокуючи камерою. Він сказав Артуру, що на волі бажає мати право голосу, коли йтиметься про те, дозволяти кому-небудь виходити на сцену чи ні.

— Це ж мені потім доводиться мати справу зі сторонніми людьми, — наголошував Аллен, — і забивати їм баки, витягуючи нас із неприємностей.

— Рейдженові важко буде випустити владу з рук після двох років одноосібного контролю, — відказав Артур. — Ідея тріумвірату йому не сподобається. Мені здається, що Рейджен замислив притримати місце ватажка за собою.

— Та ну, вся влада знову буде в тебе, щойно ми переступимо поріг в’язниці. А якщо вже шукати роботу й намагатися стати повноцінним членом суспільства доведеться не кому-небудь, а мені, то я хочу, щоб моя думка теж враховувалась.

Артур підібгав губи.

— Це справедлива вимога, Аллене. Я її підтримую, проте не знаю, що на це скаже Рейджен.

Внизу охоронець вручив Алленові новий костюм, і хлопець замилувався якістю тканини і тим, що костюм був мов на нього шитий.

— Так його ж твоя мати прислала, — сказав охоронець. — Це твій костюм.

— А й справді, — зронив Аллен, вдаючи, що згадав.

Увійшов іще один охоронець і простягнув Аллену чек на підпис. Перш ніж вийти на волю, хлопець мусив відшкодувати в’язниці тридцять центів за пластмасовий кухлик, якого не дорахувались у його камері.

— У мене його забрали, коли переводили з ізолятора, та так і не повернули, — пояснив Аллен.

— Нічого не знаю. Доведеться тобі за нього заплатити.

— Це ні в які ворота не лізе! — підвищив голос Аллен. — Я не платитиму!

Аллена привели до кабінету адміністратора в’язниці, пана Дана, і той поцікавився, що за проблеми могли в того виникнути в останній день.

— Мене змушують платити за кухоль, який самі ж і взяли! Я не винен, що вони його не можуть знайти.

— Міллігане, заплати ті тридцять центів, — сказав Дан.

— Дідька лисого!

— Ти звідси не вийдеш, поки не розрахуєшся.

— Ну то я вмощусь просто тут і з місця не зрушу, — заявив Аллен, сідаючи. — Це справа принципу.

Врешті-решт Дан відпустив його на всі чотири сторони. Аллен подався до кімнати очікування, де його мали зустріти Дороті, Марлен і Кеті.

— І треба було тобі влаштовувати ту сцену? — запитав у нього Артур.

— Як я вже казав Дану, це була справа принципу.

Попрощатися з ним прийшов Боб Рейнерт, а згодом до них приєднався лікар Стайнберґ, який нишком тицьнув юнакові гроші за одну з його картин.

Аллену кортіло якнайшвидше опинитися за дверима в’язниці, але мати Біллі барилась, заглибившись у бесіду з лікарем Стайнберґом.

— Ну ж бо, — поквапив її Аллен, — ходімо!

— Хвилинку, Біллі, — відповіла вона. — Я розмовляю.

Аллен аж тремтів усередині, а вона все ніяк не припиняла плескати язиком.

— Може, підемо вже?

— Авжеж, синку. Зажди ще одну мить.

Аллен нетерпляче походжав коридором і бурчав собі під ніс, поки мати балакала з лікарем. Нарешті терпець урвався і хлопець гукнув:

— Мамо, я йду! А ти можеш залишатись тут, якщо так цього бажаєш!

— Ну що ж, лікарю Стайнберґ, бувайте здорові. Щиро дякую вам за все, що ви зробили для мого Біллі.

Аллен рушив до виходу, й Дороті пішла за ним. Сталеві двері з шипінням зачинились у них за спинами. Аллен раптом збагнув, що того дня, коли його сюди привезли, він так і не почув, як за ним замкнулись другі двері.

Кеті пішла за машиною, а юнак усе ще сердився. Коли людину випускають із в’язниці, думав Аллен, треба мерщій відчинити перед нею двері, щоб вона могла негайно накивати звідтіля п’ятами. Чого ні в якому разі не можна робити, то це маринувати бідолаху в коридорах буцегарні, зупиняючись потеревенити з усяким, хто трапиться на шляху. Досить уже того, що тебе тримає за ґратами закон. Коли це робить іще й твоя балакуча мати — це вже занадто. У машині Аллен ображено мовчав.

— Зупинись біля банку, — нарешті процідив він. — Я переведу в’язничний чек у готівку. Краще зробити це тут, у Лебаноні, а не в Ланкастері. Не хочу, аби там кожен собака знав, що я тільки-но вийшов із в’язниці.

Він увійшов до банку, розписався на чеку й поклав його на стійку. Касир видав Аллену п’ятдесят доларів, і юнак поклав банкноти до гаманця разом із грошима, які дав йому лікар Стайнберґ. Досі не знаходячи місця від люті й гніваючись на себе за те, що ніяк не може вгамуватись, Аллен вирішив, що не бажає зараз бути на сцені.

Томмі роззирнувся навкруги, намагаючись збагнути, що він робить у банку. Він щойно прийшов чи вже збирався йти? Томмі зиркнув у гаманець, побачив там приблизно двісті доларів і заховав його до кишені. Отже, він уже збирався виходити. Поглянувши мимохідь у велике вікно, Томмі угледів припарковане знадвору авто, у якому на нього чекали матір і Марлен. Кеті сиділа за кермом. І тоді він усвідомив, що нині за день. Він перевірив дату на календарі біля віконця касира. Це був день його звільнення з в’язниці.

Томмі вибіг із банку, вдаючи, ніби тримає щось у руках.

— Мерщій тисни на газ! Вшиваймося звідси! Сховайте мене, сховайте!

Він пригорнув до себе Марлен, сміючись і радіючи життю.

— Господи, Біллі, — відгукнулась дівчина, — бачу, настрій у тебе все такий же мінливий.

Жінки спробували переповісти йому геть усе, що відбулось у Ланкастері за минулі два роки, але Томмі до всього було байдуже. Він просто хотів побути з Марлен. Після всіх отих побачень у в’язниці він мріяв нарешті залишитися з нею наодинці.

Коли вони прибули до Ланкастера, Марлен попросила Кеті:

— Висади мене біля торговельного центру «Плаза». Треба йти працювати.

— Працювати? — сторопіло вирячився на неї Томмі.

— Так. Я відпросилась на ранок, але мені вже час повертатись на роботу.

Томмі розгубився і дуже образився. Він-бо гадав, що Марлен захоче провести з ним його перший день на волі. Він затамував сльози й промовчав, але в його грудях утворилась порожнеча, і, не в змозі витримати пекучий біль, Томмі пішов геть зі сцени.

Опинившись у своїй кімнаті, Аллен промовив уголос:

— Я нутром відчував, що ця дівчина йому не пара. Якби вона справді кохала Томмі, то взяла б відгул на весь день. Я вважаю, що нам більше не варто мати з нею нічого спільного.

— Саме це я завжди й казав, — кинув Артур.