home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2. Новоросія без «новоросів»


Ключове питання щодо долі імперського проекту «Новоросія» — етнічний склад населення краю. Щоб визнати причорноморські і приазовські степи частиною етнічної Росії (Новою Росією), бажано було заселити їх росіянами, а представників інших етнічних груп русифікувати. Такі спроби були, але вони завершилися провалом.

Точних даних про кількість населення Півдня України на час ліквідації Запорізької Січі немає. Наводяться різні цифри — найчастіше 100 тис. чоловічої статі. Загальна чисельність жителів Півдня станом на кінець XVIII ст. становила вже близько 1 млн. осіб[22].

Дослідники погоджуються з висновком про «нежиттєвість заходів» по заселенню регіону як іноземними вихідцями, так і етнічними росіянами. Зокрема, В. Кабузан констатує: «Не дивлячись на недостатньо послідовні спроби заселити Новоросію переселенцями з Центрально-Землеробського району Росії, український вільний землеробський рух мав вирішальне значення в цій справі»[23].

Цей висновок ілюструють дані поданої нижче таблиці, яка показує зміну питомої ваги українців в населенні Південної України у XVIII — першій половині XIX ст.[24]

Протягом XIX ст. у результаті природного приросту, масових міграцій з Лівобережної і Правобережної України, російських губерній і розселення зарубіжних колоністів чисельність населення Південної України різко збільшилася.

За даними Всеросійського перепису 1897 р., у Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях було обчислено 6295,1 тис. жителів. Але етнічний склад населення регіону кардинально не змінився. Домінуючим етносом залишався український.


Таблиця 1. Зміни питомої ваги українців у населенні Південної України (XVIII — перша половина XIX ст.) (у %)
Повіт 1719 р. 1745 р. 1764 р. 1779 р. 1850 р.
Верхньодніпровський 100 100 100 90,90 98,85
Новомосковський 100 100 100 91,52 94,77
Олександрійський 100 100 65,37 67,98 91,07
Павлоградський 100 100 100 71,63 86,09
Катеринославський 100 100 100 90,90 77,01
Слов’яносербський 100 18,00 65,12 44,97 76,25
Бахмутський 66,20 57,50 75,41 66,27 71,99
Ростовський 100 24,38 71,67
Херсонський 100 100 69,95
Олександрівський 100 100 15,78 68,71
Єлисаветградський і Ольвіопільський 100 100 65,37 67,98 67,45
Тираспільський 50,00 50,00 54,11
Всього 85,60 96,86 73,06 64,76 73,52

Результати перепису 1897 р. спеціалістами використовуються як база для визначення (з урахуванням щорічного природного приросту) чисельності населення України та його національного складу в наступні роки, у тому числі на 1914 р. Саме так визначав кількість жителів і співвідношення національних груп Півдня України напередодні Першої світової війни географ С. Рудницький (див. табл. 2).


Таблиця 2. Етнічний склад населення Півдня України станом на 1914 р.
Етноси Катеринославська губернія Херсонська губернія Таврійська губернія Всього на Півдні
тис. осіб % тис. осіб % тис. осіб % тис. осіб %
Українці 2381 68,9 2003 53,5 869 42,2 5253 56,7
Росіяни 594 17,2 790 21,1 574 27,9 1958 21,2
Євреї 162 4,7 442 11,8 78 3,8 682 7,4
Німці 131 3,8 169 4,5 111 5,4 411 4,4
Греки 72 2,1 11 0,3 27 1,3 110 3,5
Татари і турки 41 1,2 4 0,1 284 13,8 329 1,2
Болгари 34 0,9 6 0,3 40 0,4
Молдавани 14 0,4 202 5,4 4 0,2 220 2,4
Поляки 21 0,6 41 1,1 14 0,7 76 0,8
Інші 40 1,1 49 1,3 92 4,4 181 2,0
Всього 3456 100,0 3745 100,0 2059 100,0 9260 100,0

Дані таблиці свідчать, що українці на Півдні залишалися найчисленнішою групою (56,7%), причому у Катеринославській, Херсонській і у материкових повітах Таврійської губерній вони становили абсолютну більшість. Другою за чисельністю групою були росіяни (21,2%), далі йшли євреї, німці, греки, молдавани, татари і турки, поляки, болгари та ін.

Але, змістивши на 1914 р. співвідношення між різними етнічними групами, яке зафіксував перепис 1897 р., Рудницький зазначає, що така операція «дає minimum minimorum для українців». Російські офіційні чинники вважали за свій обов’язок робити підрахунок так, щоб кількість росіян на українських землях виявилася якнайбільшою. І робили це, як правило, за рахунок «малоросів». Це, по-перше. По-друге, природний приріст українців тоді перевищував відповідні показники інших національностей, що жили поряд з ними. По-третє, кількість населення південних губерній і після перепису 1897 р. продовжувала зростати за рахунок переселенців, у складі яких українці переважали. По-четверте, національність за результатами перепису визначалася за мовою спілкування. Частина українців називали своєю мовою російську, хоча в реальному житті вони залишалися двомовними етнічними українцями.

Все це, звичайно, істотно вплинуло на кількісне співвідношення між різними національними групами в населенні. Рудницький вважає, що реальна кількість українців в Катеринославській губернії становила щонайменше 80%, у Херсонській і Таврійській — до 65%[25].

Таким чином, незважаючи на досить довгий процес русифікації регіону, спроби його заселення лояльними етнічними спільнотами, українці становили в трьох південних губерніях абсолютну більшість населення, а росіяни — меншість.

Крім українців і росіян, в регіоні здавна жили греки, болгари, євреї, татари та інші. Це чітко фіксує демографічна статистика. Що ж стосується штучного терміна «новорос», то він на Півдні не зустрічався раніше і не зустрічається тепер. Такий етнос (чи навіть, субетнос) в регіоні не склався. Він не фіксувався демографічною статистикою. Історики і етнографи не виявили в регіоні жодної народної пісні, переказу, оповіді, думи, приказки, загадки тощо, де б згадувалося про «новоросів». Не писали про наявність цього етнічного типу й іноземці, які тут подорожували. Південь — це ареал поширення української народної творчості. Зустрічаються зразки російського, болгарського, татарського фольклору, а «новоросійського» — ні. Замість Новоросії на запорозьких землях, по суті, сформувалася Нова Україна, переважною більшістю населення якої були українці — колишні переселенці з Лівобережжя і Правобережжя та їх нащадки.

Нагадаємо, що слідом за Північним Причорномор’ям українці заселили і освоїли також Кубань і ряд інших територій на Північному Кавказі.

З точки зору здорового глузду вже в XIX ст. можна було констатувати, що імперський проект під назвою «Новоросія» провалився. По-перше, населення краю так і не перетворилося на «новоросів», а вперто трималося етнічних коренів — кожен своїх. По-друге, провалилася зовнішньополітична мета проекту. Після поразки в Кримській війни в середині XIX ст. можливості Росії для експансії на Південь стали примарними. Російського прориву на Південь, у напрямі Босфору і Дарданелл не трапилося. Остання спроба здійснити його була зроблена під час Першої світової війни, коли Росія планувала оволодіти Чорноморськими протоками, Стамбулом і західним узбережжям Мармурового моря. «Усіма сторонами нашого життя ми пов’язані з цією метою, — писав 1915 р. у брошурі, виданій масовим тиражем, князь Є. Трубецькой, — це для нас питання нашого хліба насущного, нашої політичної могутності та нашої культурної місії і, нарешті, духовного «Я» Росії»[26]. Подібні ідеї серед населення поширювало й російське духовенство. Так, архієпископ Харківський Антоній (О. Храповицький) писав: «На теперішню війну наш народ дивиться як на визволення християнства від навали єретиків і магометан, а кінцевою метою її бачить визволення Священного Царгороду з Церквою Св. Софії та Єрусалиму з Господнім гробом. Усе це живо цікавить не тільки солдатів наших, а й більшою мірою мешканців російських і малоросійських сіл»[27]. Але обізнані люди, яким була доступна інформація про реальне співвідношення військових сил в регіоні, говорили інакше. «Безглуздям, причому дуже небезпечним» як для всього регіону, так і для Росії назвав ще у 1913 р. резидент російської розвідки у Туреччині капітан Щеглов нав’язливу ідею про оволодіння протоками[28].

Так що для людини, не позбавленої здорового глузду, «Новоросія» залишалася штучною назвою південно-західної окраїни імперії без «новоросів» і перспектив стати мостом до визволеного «Священного Царгороду з Церквою Св. Софії та Єрусалиму з Господнім гробом». Але імперський офіціоз — держава, школа, університети, засоби масової інформації, церква та ін. — вперто стояли на своєму: «Новороссияисконно русская территория». Вони навіть не затруднювали себе пошуками аргументів на підтвердження цього. Обмежувалися лише нагадуванням про те, що цей колись втрачений (!?) край цілком справедливо «відвоювала» у XVIII ст. Росія, що у ньому поширене православ’я, російська мова і культура і що здавна він був російським.

Цю картинку «псували» місцеві українці, які, вперто не бажаючи русифікуватися, залишалися окремим народом. Але на це в ідеологів «російської єдності» також було пояснення. Виявляється, українці — це «малороси» — частина російського народу, а їх мова — не більше, ніж «наречие», діалект російської мови.

У російському суспільстві домінувало принципове невизнання факту існування українців як окремого народу. Південна Україна сприймалася як частина Російської держави не лише в суто правовому значенні (як визнана у міжнародно-правових актах частина імперії), а навіть як частина етнічної Росії. У нагоді стала теорія «триєдиного» російського народу, який начебто вийшов «з однієї колиски» і включав до свого складу великоросів, малоросів і білорусів. Покликанням Москви вважалося зібрати воєдино ці частини колись «єдиного цілого» і поступово «стерти» відмінності між ними, які накопичилися за період «примусового роз’єднання». Власне, це було одним з головних завдань російського «освоєння» Півдня України.




* * * | Проект «Новоросія» і новітня російсько-українська війна | 3. Що говорять експерти