home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2. Чому і як Крим передали Україні


У 1954 р. відбулося резонансна подія, яка продемонструвала цілковиту впевненість центрального керівництва СРСР в міцності контролю над Україною — до її складу була передана Кримська область Російської Федерації. Для багатьох це було повню несподіванкою і викликало багато інсинуацій. Адже в Криму переважало російське населення, а відсоток українців ледве перевищував п’яту частину жителів. Говорили і продовжують говорити про непродумане, імпульсивне рішення тодішнього керівника СРСР М. Хрущова, забуваючи про післявоєнні «кримреалії».

Ці реалії були надзвичайно суворими. Факти свідчать, що в роки Другої світової війни Крим був повністю зруйнований. Економіка була знищена. Багато жителів півострова стали жертвами нацистських репресій або були вивезені на примусові роботи до Німеччини. Частина населення була депортована у східні регіони СРСР радянським керівництвом. Ще в серпні 1941 р. з Криму були виселені етнічні німці, а у травні-червні 1944 р. відбулася масштабна депортація кримських татар, греків, болгар і вірмен та ін. (всього було вивезено понад 240 тис. чол.)[170].

Існує багато версій мотивів сталінських депортацій. Наведемо лише деякі: щодо німців — попередити їх співробітництво з нацистськими окупантами; щодо татар — своєрідна помста за конфліктні взаємовідносини в минулому; щодо національних груп в цілому — усунути недостатньо лояльні спільноти і створити на прикордонні надійну верству населення (переважно, російського).

На наш погляд, при прийнятті рішення про депортацію розглядався кожен з цих мотивів. Але було й «надзавдання». Багатонаціональний і багатомовний Крим ніяк не вписувався в сталінську схему уніфікованого радянського суспільства. Слід було «виправити» цю аномалію. Кримський дослідник В. Возгрин писав: «Повністю усунувши корінне населення у цьому роздробленому, абсолютно новому суспільстві значно простіше було створювати нову модель радянського суспільства, про яку мріялось Сталіну».

Здавалося, що після війни й депортацій 1944 р. створилися всі умови для подібного роду соціальних експериментів. Національних меншин, за виключенням хіба що українців, білорусів і євреїв, в Криму не стало. По відношенню до довоєнного рівня населення півострова зменшилося вдвічі. Деякі міста і сільські райони майже повністю знелюдніли. Фактично, заселення Криму можна було починати з «чистого листа».

Вже до кінця 1944 р. в Крим було переселено 65 тис. чол., вихідців з Воронізької, Курської, Орловської, Тамбовської областей[171]. 30 червня 1945 р. Кримська АРСР була перетворена в Кримську область у складі РСФРР. ЦК більшовицької партії поставив перед Кримським обкомом завдання «зробити Крим новим Кримом зі своїм російським укладом»[172].

Під цю ідею «підводилося» історичне обгрунтування. Його творцями стали російські столичні і кримські історики. Наприкінці 1940-х рр. вони висунули ідею, згідно якої автохтонним населенням Криму визнавалися слов’яни, а Кримський півострів, як і сусідня Тамань, були названі «исконно русскими территориями». Згадали і широко популяризували ті місця у «Повісті врем’яних років» і арабських та західних джерелах, де Чорне море називалося «Руським», не вдаючись у зміст цього слова, наводили його у російському перекладі як «Русское», тобто, «Російське море». Для тих читачів, які все ж вникали в філологічні тонкощі і розуміли, що слово «Руське» є похідне від слова «Русь» (Київська Русь), а не від «Росія» (Російська держава), якої в літописні часи ще не було на карті, пропонувався міф про древнє «право» Москви, тобто Росії, «на землі Київської Русі». В рамках цієї фантастичної історії масове переселення росіян (саме росіян, а не українців) у Крим розглядалося як торжество «історичної справедливості».

Але, виявилося, що сфабрикувати легенду про це одну «исконно русскую землю» значно простіше, ніж утвердити в Криму «новий російський уклад». Заселення і економічне освоєння півострова за рахунок переселенців з Росії відбувалося повільно, особливо степових і гірських районів, хоча новоселам обіцяли «молочні ріки і кисільні береги». Але, ледве облаштувавшись в порожніх поселеннях кримських татар та інших виселених кримчан, вони швидко розчарувалися: виявилося, робота на землі в незвичних грунтово-кліматичних умовах півострова вимагала багато сил і особливих знань і навичок, яких у новоселів не було. Поля й огороди заростали бур’янами. Сади й виноградники вирубувалися, бо за них необхідно була платити податки, встановлені Сталіном.

Український журналіст Володимир Коваленко дуже точно визначив справжні причини передачі Криму Україні: «Справа в тому, що «райський» Крим, — жаркий і посушливий, — дуже нелегке місце для постійного (не «відпускного») життя. Татари за багато століть пристосувалися жити і господарювати в таких умовах, створивши систему колодязів, джерел і зрошувальних канав, які з великим мистецтвом підтримувалися спеціально виділеними людьми, і культивуючи придатні для напівпустельного клімату види господарства (тютюнництво, розведення кіз і т. п.). Нічого цього не вміли жителі нечорноземних областей РФ, в спішному порядку перекинутих в Крим по «вербуванню»[173]. Переселенці навіть зверталися до начальства: «Хоча б виписали по одному татарину, щоб він нам розповів, де що саджати, і звідки брати воду». До початку 1950 р. 56,6% переселенців, завезених туди після 1944 р., втекло з Криму. Як правило, це відбувалося вночі, таємно, кидаючи майно. Протягом наступних трьох років — 1950–1953 — в Крим було завезено 11,9 тис. родин, а залишили його 3,1 тис.

Журналіст Олексій Аджубей (зять М. С. Хрущова) наводить у своїх спогадах епізод, коли переселенці буквально накидалися на членів партійно-урядової делегації на чолі з Хрущовим, що здійснювала восени 1953 інспекційну поїздку по Криму: «Понад усе Микиту Сергійовича вразили й схвилювали натовпи переселенців ... Мовчазна, сіра маса людей перекривала дорогу і так само мовчки, не розступаючись, чекала, поки машини зупиняться. Люди довго не розпочинали розмови, даючи можливість Хрущову почати першим. Потім із натовпу лунало одне питання, друге, третє. Про їжу, житло, допомогу. Переселенці приїхали переважно з Росії, з Волги, з північних областей. Це я пишу «приїхали», а вони кричали «нас пригнали» — звичний стогін людей, які втратили надію на кращу долю. З натовпу звучали і зовсім істеричні вигуки: «Картоха тут не росте!», «Капуста в’яне!, «Блохи заїли!»[174]

Після відвідин Криму Хрущов полетів до Києва, чого не планувалося раніше. Перед українськими керівниками було поставлене завдання посилити переселенський рух з України до Криму. «Там мешканці Півдня потрібні, хто любить садочки, кукурудзу, а не картоплю», — говорив він.

У такій ситуації включення Кримського півострова до складу Української PCP було значною мірою вимушеним, спрямованим на відновлення господарського і соціально-культурного життя півострова.

Приєднання Криму до України сприяло успішному розвитку економіки і соціально-культурної сфери півострова. Крим став отримувати по Північно-Кримському каналу дніпровську воду, з материкової України поставлялася електроенергія, вугілля, паливно-мастильні матеріали, за рахунок УРСР покривався хронічний дефіцит продовольства на півострові, система комунікацій України з’єднала Крим з рештою світу, український республіканський бюджет був джерелом дотацій для півострова. Кримська область у складі Української PCP швидко відбудовувалася і облаштовувалася.

Ніяких проявів невдоволення новим статусом Криму після 1954 р. не спостерігалося. Адже принципових змін не відбулося. Як і раніше, основні рішення по Криму приймалися в Москві. Севастополь зміцнювався як база Чорноморського флоту. Крим залишався «всесоюзною здравницею»; тут продовжували селитися високопоставлені військові і цивільні пенсіонери з усіх куточків СРСР. Радянський режим у Криму був особливо міцним.

З точки зору тодішнього законодавства, процедура передачі Криму Україні була повністю витримана. Спочатку це питання розглядалося на Президії Верховної Ради РРФСР у присутності представників Кримської облради і Севастопольської міськради. Було прийняте позитивне рішення, яке аргументувалося спільністю економіки, тісним господарським і культурними зв’язками Криму й України, територіальною близькістю. Цю Постанову направили до Верховної Ради СРСР. Питання про передачу Криму Україні розглядалося і на Президії Верховної Ради УРСР. 19 лютого 1954 р. відбулося урочисте засідання Президії Верховної Ради СРСР за участю представників керівних органів України і Росії, Кримської області і міста Севастополя. Було прийняте рішення і підписаний відповідний указ. Процес передачі був завершений на сесії Верховної Ради СРСР, яка затвердила указ від 19 лютого і внесла відповідні зміни до Конституції СРСР.

З приєднанням Криму до України пожвавився переселенський рух. Населення Криму в 1959 р. перевищило довоєнний рівень, а у наступні 30 років збільшилася вдвічі. Приріст забезпечувався головним чином за рахунок переселенців. Протягом 1959–1989 рр. відсоток українців на півострові збільшилася з 22,3 до 25,6. В той же час питома вага росіян зменшилася з 71,4 до 67,0%.

Після смерті Сталіна і початку хрущовської «відлиги» до владних структур СРСР і УРСР почали звертатися виселені 1944 р. кримські татари, греки, болгари, вірмени та інші з проханням дозволити повернутися на батьківщину. З цього приводу збереглося багато документів[175]. З точки зору перспектив економічного і соціально-культурного розвитку повернення цих людей, ідеально пристосованих для життя на півострові, слід було дозволити. Але Москва і Київ відмовляли їм у цьому. Влада продовжувала негласно реалізувала в життя старе імперське гасло «Крим без кримських татар». Нове населення Криму, у свідомості якого багато років зберігалися стереотипи минулого, страх перед поверненням на півострів мусульман, підтримували політику влади. Що ж стосується комуністичного керівництва УРСР, то своє політикою воно, фактично, взяло на себе частину відповідальності за незаконне перебування репресованих народів поза своєю історичною батьківщиною — Кримом.

Одночасно вирішувався і «сталінське надзавдання». Крим зазнав інтенсивної русифікації. Українські переселенці розселялися переважно розсіяно і не могли сформувати компактного мовно-культурного середовища. На момент перепису 1959 р. майже половина українців Криму вважали своєю рідною мовою російську. А серед євреїв, чехів, греків, поляків болгар відсоток осіб, що вважали своєю рідною мовою російську, взагалі коливався від 75 до 90. Усі в Криму заговорили російською мовою.

Таким чином, внаслідок суто насильницьких і напівнасильницьких масових переміщень населення 1940–50-х рр. на півострові був сформований конгломерат людей, що не мали глибинних коренів в культурі та історії півострова. Пристосування до нових умов відбувалося повільно. Формування власної субкультури штучно гальмувалося радянською національною політикою, яка була спрямована на всеохоплюючу і планомірну денаціоналізацію народів, їх русифікацією. В СРСР в післявоєнні роки реалізувалася програма нівелювання національних особливостей регіонів, які вирізнялися самобутньою культурою, мовою та звичаями. В Криму реалізація цієї програми відбувалася особливо інтенсивно.




1. Україна у складі «Союза нерушимого...» | Проект «Новоросія» і новітня російсько-українська війна | 3. Як жителів України перетворювали в «хомо сов’єтікусів»