home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



7. Нестор Махно й українська ідея


Заслуговують особливої уваги уявлення про майбутнє своєї батьківщини, що склалося в махновському середовищі — масовому селянському русі, який охопив весь південноукраїнський регіон 1918–1921 рр.

Класичні анархістські вчення XIX — початку XX ст. надавали другорядного значення національному питанню. У відповідністю з принципами анархо-комунізму, яких дотримувалося оточення Махна, національне питання мало вирішитися само собою в результаті ліквідації держави і утвердження безкласового суспільства. «Влада породжує паразитів. Хай живе анархія!», — таким було гасло махновців. Звідси їх непримиренність до білогвардійців, насторожене ставлення до українських державників і надії на союз з більшовиками, які декларували своє прагнення до безкласовості і бездержавності.

Дослідженню ставлення Махна до українського визвольного руху присвячені стаття Ф. Сисина «Nestor Makhno and Ukrainian Revolution»[140]. Ця тема прозвучала в ряді доповідей на науковій конференції «Політична і військова діяльність Нестора Махна» (Запоріжжя — Гуляйполе, 12–13 листопада 1998 р.)»[141] і в нашій монографії[142].

Махно з великою надією сприйняв більшовицьку революцію. У його споминах йдеться про бесіду з Леніним і Свердловим, яка відбулася на початку літа 1918 р. Але плани співпраці з більшовиками стали розвіюватися, коли в 1919 р. вони встановили свої порядки в Україні. Виявилося, що російські більшовики не визнають анархо-комунізму і обстоюють засади жорсткого державного централізму. Під час запеклої збройної боротьби з білогвардійцями і більшовиками в 1919–1921 рр. антагонізм махновців щодо українських державників слабшав, іноді поступаючись місцем нейтралітету і навіть тимчасовим альянсам. Причини цього корінилися не лише в політичній кон’юнктурі. Без сумніву, відіграв роль національний склад учасників махновського руху.

Махновська армія на 90% складалися з українців і на 6–7% — з росіян. Залишок у 3–4% — представники місцевих національних меншин (греки, євреї та інші)[143]. Було б дуже дивним, неприродним, коли б такий національний склад руху не наклав відбиток і на його характер.

Ще одне питання, яке завжди виникає при визначення ставлення махновців до національно — визвольної боротьби українців: чи існував генетичний зв’язок між запорозьким козацтвом і махновським рухом?

Свідчення очевидців схожі, незважаючи на те, що самі вони відносилися до полярних політичних таборів. І білогвардієць[144], і більшовик[145], і український соціал-демократ[146] відзначають схожість махновського середовища з козацьким січовим.

Територіальна спільність є важливим аргументом на користь «запорозької» теорії махновщини. Межі махновського району приблизно співпадають з кордонами Запорозьких Вольностей. Більше того, певна кількість сіл, що стали осередками руху, були засновані безпосередньо запорожцями або нащадками запорожців. Це відбивалося й на само ідентифікації повстанців. Лише один приклад. Коли махновці дізналися про антибільшовицьке повстання в Кронштадті у березні 1921 р., їх радіостанція передала привітання морякам: «Наближається година з’єднання вільних козаків (курсив наш. — авт.) з кронштадськими героями в боротьбі проти ненависного уряду тиранів»[147].

Є достатньо фактів, щоб погодитися з тими авторами, які стверджують, що між Запорозьким козацтвом і махновським рухом існував певний генетичний зв’язок.

Однак, без сумніву, були і істотні відмінності. Вони стосуються питання про ставлення махновців до української ідеї, зокрема, до боротьби за створення незалежної української держави.

Спираючись на весь комплекс доступних документів, дослідники приходять до висновку, що відносини між Махном і українськими діячами пройшли певну еволюцію, яка диктувалася загальною ситуацією в Україні в цілому і південному регіоні, зокрема.

В царських тюрмах Махно пройшов звичайну для анархіста школу русифікації. Але він не сумнівався, що Україна — це історична реальність і нею позначається територія, населена українським етносом. Він і його соратники з числа місцевих анархістів не висловлювали сумнівів у тому, що Південь — частина української території, а його жителі — українці. В дискусії з Леніним і Свердловим, яка відбулася на початку червня 1918 р.[148], Махно навіть докоряв вождям революції у тому, що більшовики не відчувають реалій, коли прагнуть «уникати слова Україна» і називають її «півднем Росії»[149]. Свою військову організацію махновці назвали — Революційною повстанською армією України (махновською) (РПАУ(м)).

Документи свідчать що махновське середовище прихильно ставилося до впровадження шкільного навчання на «материнській», українській мові. Культпросвітній відділ Військово-революційної ради Махно у жовтні 1919 р. опублікував своє бачення мовного питання в школі: «...Питання про мову викладання в школі має бути вирішене не нашою армією, а лише самим народом в особі батьків, вчителів і учнів... Наказ денікінського генерала В. Май-Маєвського, що заборонив материнську мову в школах, віднині скасовується, як силою нав’язаний нашими школам. В інтересах духовного розвитку народу мова шкільного викладання має бути та, до якої природно схиляється місцеве населення...»[150].

Махновська преса була переважно російськомовною, але й друкувала матеріали на специфічно українські теми, зокрема з історії та літератури України. Восени 1919 р. було засновано махновські україномовні газети — «Шлях до Волі» (Катеринослав) та «Анархіст-Повстанець» (Полтава). Газета «Анархіст-повстанець» визначала анархо-махновський рух на Україні як рух «самобутній, національний». Газета зверталася до читачів: «У чому спасіння української нації? Який ідейний рух дійсно спасе українську націю, її свободу та незалежність? Відповідь ясна. Сам народ уже давно усвідомив, що єдине його спасіння в анархізмі, в безвладній трудовій федерації, що є єдино вільна незалежна організація, яка повинна привести націю до давноомріяної свободи і процвітання українського народу»[151]. У листопаді 1920 р. газета «Голос махновця» різко звинувачувала російських більшовиків у розрусі в Україні: «...Вони вдвічі винні, як захожі, чужі українському народові, як люди, що прийшли з Великоросії»[152].

Це були прояви проукраїнських настроїв, характерних для махновського середовища.

Найбільш ініціативні патріоти, особливо інтелігенти, намагаючись навернути повстанський рух до національної ідеї. Вони згуртувалися в групу, яку очолили секретар армійської ВРР X. Шпота[153] та Галина Кузьменко. Остання у свій час працювала вчителькою української мови й історії України в гуляйпільській гімназії, була активісткою місцевої «Просвіти» і користувалася значним неофіційним авторитетом як дружина Н. Махна. Її прибуття до війська 25 липня 1919 р. вважають показником кінцевої консолідації проукраїнської групи.

20 вересня 1919 р. на ст. Жмеринка була підписана угода між Петлюрою і Махном. Обидві сторони зобов’язувались вести боротьбу з генералом Денікіним, ...до повного знищення білих»[154]. В разі перемоги УНР зобов’язувалась надати махновцям автономну територію для побудови на ній «Вільного Радянського Ладу». Можливо, тоді це був вихід для обох сил, і для України в цілому.

Але махновці переоцінили свої можливості. Масове повстання південноукраїнського селянства, яке супроводжувало рейд махновців по тилах Денікіна, посіяло ілюзію, що настав їх час. З осені 1919 р. махновці висунули претензії щодо розповсюдження свого руху на всю територію України і його гегемонію в революції. 2 листопада 1919 р. вони оголосили Україну колискою «третьої революції», провідником якої є РПАУ(м)[155].

Такий підхід не залишав на карті України місця для УНР. Уряд Петлюри, зазначалося в Декларації, «несучи з собою нову політичну владу, несе, таким чином, новий політичний і економічний гніт, нове насильство»[156]. Після цього ні про який союз мова не могла йти.

Замість цього була укладена чергова угода з більшовиками про спільну боротьбу з білогвардійцями. В листівці, випущеній у липні 1920 р., населення гуляйпільщини закликалося... не допустити до себе «польського генерала, зрадника Петлюру і денікінського генерала Врангеля»[157]. Нагадаємо, що війська денікінського генерала Врангеля були вже недалеко, в той час як Петлюра і поляки, про війська яких більшість селян взагалі не мали уяви, за багато сотень кілометрів.

Але за лаштунками офіційної політики продовжувала діяти дипломатія. В історичних джерелах наводиться щонайменше два свідчення про відвідини махновського табору представниками петлюрівського проводу в липні 1920 р. та у січні 1921 р.[158]

Після останнього розриву з більшовиками, який відбувся після розгрому військ Врангеля, Махно переживав гостру світоглядну кризу. «Тріумф російських сил на Україні (як більшовиків, так і білих) та зростання самоусвідомлення місцевого населення як українського народу, могло спонукати Махна думати по-українськи»[159], — зазначає Ф. Сисин Взимку 1921 р. він прийшов до висновку про необхідність перенесення воєнних дій за кордон, в Галичину, «яка бунтує за свою незалежність». У кінці лютого 1921 р., Махно вступив у зносини з «Комітетом врятування України», очолюваним отаманом Струком. Сутність переговорів зводилася до обговорення планів «національного визволення України»[160]. Отаман Струк був досить впливовим командиром. На початку лютого 1920 р. він навіть захопив передмістя Києва Демівку. Союз двох повстанських отаманів міг змінити ситуацію в Україні на користь антибільшовицьких сил. Однак, оточення не підтримало Махна, вважаючи за краще полягти в нерівному бою за ідеали анархо-комунізму, ніж блокуватися з державниками.

В 1921 р. махновці подекуди співробітничали з петлюрівцями на місцевому рівні. Протягом 1919–1921 рр. відбулося формування певного «буферного» прошарку повстанців між махновцями та петлюрівцями. «Холодноярська республіка» мала петлюрівську орієнтацію, але чорний прапор. Ряд отаманів Холодного Яру вважалися «своїми» як з боку махновців, так і з боку петлюрівців.

Але ці контакти не змінили воєнно-стратегічну ситуацію. Після розгрому Врангеля всі сили Червоної армії було кинуто на Махна. Повстанці опиралися на масову підтримку селянства і це дозволяло їм деякий час вести ефективну партизанську війну. Однак, на ситуацію вплинули сили природи, які використали на свою користь російські більшовики.

Врожай 1921 року на Півдні виявився катастрофічно низьким. Але плани поставок хліба державі більшовики не зменшували. На початку липня Ленін висунув фантастичний план: окрім розміщених в республіці військових частин, мобілізувати в Поволжі «молодь до армії в кількості близько 500 тисяч штиків». Пропонувалося «розташувати ці 1/2 мільйона на Україні, щоб вони допомогли посилити продроботу, будучи сугубо заінтересовані в ній, особливо ясно усвідомлюючи і почуваючи несправедливість ненажерливості багатих селян на Україні»[161].

Як відомо, в цей час був голод в Поволжі. Газети України і Росії багато і детально писали про нього, а про становище в України замовчували. Восени 1921 р. засушливі регіони Росії звільнялися від продовольчого податку, а з південноукраїнських губерній продовжували викачувати залишки хліба. Більше того, населення України, у тому числі і її південного регіону було втягнуте в кампанію допомоги Поволжю, збираючи для нього продовольство, приймаючи бездомних дітей і біженців-переселенців. Уряд УСРР зобов’язався прийняти 25 тис. дітей з Поволжя, а насправді було прийнято близько 80 тис. А в цей час воєнно-адміністративний прес на українське селянство посилювався. 12 серпня 1921 р. Рада праці і оборони під головуванням В. Леніна прийняла рішення про застосування надзвичайних заходів при вилученні зерна. Серед цих заходів передбачалося направлення в села виїздних сесій ревтрибуналів, розміщення на постій військових частин, які селяни зобов’язані утримувати до внесення податку, суворе покарання впертих. У жовтні вивіз українського хліба в Росію досяг небачених раніше темпів — по 347 вагонів на добу.

Тим часом, з кожним новим відправленим на Північ хлібним ешелоном розширялися масштаби голоду на Півдні. Запорізька губернія, яка до революції була зразковим сільськогосподарським регіоном, попала в епіцентр катастрофи. З осені 1921 р., населення, виловивши все, що годилося в їжу (ховрашки, кішки, собаки), стало харчуватися сурогатами (макуха, полова, курай) і дійшло до борошна з кісток, дерева, глини та ін., а у деяких селах і навіть містах — до поїдання трупів і людоїдства.

Наприкінці травня 1922 р. в Катеринославській губернії голодом було охоплено 1,1 млн. чол., а допомогу одержували лише 12% «обраних». А в цей час український хліб через південні порти вивозили за рубіж. Два пароплави, навантажені 2000 центнерів зерна, прибули наприкінці лютого 1922 р. з Одеси до болгарського порту Варна для продажі на європейських ринках.

Вибіркова політику московського центру щодо різних республік, охоплених голодом, вимагає пояснення. Його пробували зробити всі дослідники, які торкалися проблеми голоду 1921–1923 рр. Висновки, до яких вони приходять, співпадають: голод був використаний московським більшовицьким центром як додаткове і дуже ефективне знаряддя в боротьбі з цілому і селянським повстанством Південної України. Цей висновок підтверджується і конкретизується сучасними дослідниками. «...В 1921 р. державна партія, — пише С. Кульчицький, — скористалася катастрофічною посухою, щоб застосувати (мабуть, уперше в сучасній історії) голод терором, спрямований проти селянських повстанців, а фактично — проти всього сільського населення південних губерній України»[162].

Ситуація склалася не на користь повстанців. Голод відчутно знизив політичну активність селян, спричиняв спад повстанського руху. Він забирав життя найслабших і найменш захищених і паралізував волю сильніших. Точних даних про кількість жертв голоду немає. С. Соловей, наприклад, пише що з 10 мли. жителів південних губерній від голоду в 1921–1923 р. померло близько 2 млн.[163]

Немає сумніву, що голод справив величезний деморалізуючий вплив на південноукраїнське селянство, — більший, ніж загроза загинути в бою, чи стати заручником. Голод породжує апатію, байдужість до всього, що не стосується виживання. Всі інтереси фокусувалися в одній площині — фізичному самозбереженні. Опухла від голоду людина нездатна до опору. Про вплив голоду на здатність до опору писав Ричард Пайпс в своїй книзі «Русская революция». «Цей вид політичної апатії приводить людину до покори, якої не добитися поліцейськими заходами... Голод зламав дух нації, зробив її нездатною до опору»,[164] — констатує Р. Пайпс.

Відчуваючи це, Н. Махно змушений був у 28 серпня 1921 р. покинути Україну. Закрилася яскрава і трагічна сторінка історії Півдня України. Більшовицькі репресії проти махновщини, за оцінками вітчизняних істориків, взяли до 200 тис. життів південноукраїнських селян.

Те, що Н. Махно не зміг знайти спільної мови з С. Петлюрою, обернулося трагедією загальнонаціонального масштабу. Розрізнені українські сили були поодинці зломлені переважаючою військовою силою більшовиків. Львівська газета «Громадський голос», повідомивши у серпні 1934 р. про смерть Нестора Махна, додала: «Махно виявив великі стратегічні можливості, і коли б був приєднався до загальної української визвольної боротьби, то хто знає, може, Україна була б сьогодні вільною та незалежною державою»[165].

Провина лежить на обох таборах — на Н. Махно з його оточенням, що виступали безкомпромісним прихильником лише власно випрацюваної форми суспільного устрою, і на діячах УНР з їх ставленням до повстанства, як до антиукраїнського, відмовившись побачити в ньому соціальний зміст. Величезний потенціал Півдня, якій міг стати вирішальним у боротьбі за незалежність, не був належним чином використаний. Врешті-решт, це стало одним з найважливіших факторів поразки Української революції.




6. Білогвардійці і Південна Україна | Проект «Новоросія» і новітня російсько-українська війна | Розділ III РОСІЙСЬКО-РАДЯНСЬКЕ «ВИЗНАННЯ» УКРАЇНИ