home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



1. Історичний контекст проекту «Новоросія»


Глашатаї новітньої «Новоросії» окреслюють її межі південними і східними областями України. Саме тут, за їх переконанням, зосереджене те русское и русскоязычное население, яке в Україні нібито «не хотят слушать и не понимают» і яке становить особливий, відмінний від українців етнос, що прагне до об’єднання з Росією. Географічно мова йде про два регіони України — Південну Україну і Слобожанщину. Неможливо скласти об’єктивне враження про цю легенду, не заглянувши в історію.

Після татарської навали першої половини XIII ст. Південь і Схід сучасної України були майже безлюдними і називалися «Диким Полем». Починаючи з XVI ст. ці землі стали об’єктом стихійної колонізації українського населення. Особливо інтенсивно вона проходила в XVII–XIX ст. Наведена нижче карта свідчить, що за 200 років (1640–1845) зона розселення українського етносу збільшилася за рахунок південних і східних територій майже вдвічі. Це був унікальний випадок, коли народ, який не мав своєї незалежної держави, зумів так розширити межі свого розселення. Історик Роман Шпорлюк зазначав, що Європі того часу важко знайти щось подібне[11].

Аналізуючи цю карту, слід враховувати, що довгий час за контроль над сучасною Південною і Східною Україною сперечалися і Польща, і Росія, і Кримське ханство. Досить довго жодна з цих держав не мала переваги. Москва, наприклад, аж до кінця XVII ст. сплачувала хану данину. Кримські татари розглядали ці землі як свої кочовища і не давали закріпитися тут осідлому населенню. Українським козакам доводилося боротися тут як з татарами (про це в літературі написано багато), так і з росіянами (по тодішній термінології «московитами» чи «москалями»). Про це писали мало, хоча прикладів збройних сутичок між українцями й росіянами, а інколи й повноцінних битв за контроль над територією, було достатньо багато. Відбувалися вони і до Богдана Хмельницького, і після нього[12]. В цих надзвичайно складних умовах відбувалося військово-господарське освоєння Дикого Поля українцями.


Проект «Новоросія» і новітня російсько-українська війна


Цей процес у Південній Україні і Слобожанщині мав особливості.

Почнемо з Південної України. Цей регіон з його населенням і економікою історично формувались як органічна частина України. У XVIII ст. це була територія «Вольностей Війська Запорозького Низового», землі яких (Вольностей) належали українським козакам. Козаки з’явилися на Запоріжжі ще в XV ст. і перша письмова згадка про них датується 1492 р. З часом чисельність козаків збільшувалася, і ареал їх розселення розширювався.

Останній період існування запорозького козацтва — Нова Січ — припадає на 1734–1775 рр. Запорожці охороняли свої землі, вели господарську діяльність, виробили власний адміністративно-територіальний устрій, який складався з 8 паланок — Кальміуська, Самарська, Орільська, Протовчанська, Кодацька, Бугогардівська, Інгульська і Прогноївська. Володіння запорозьких козаків лежали в межах сучасної Дніпропетровської, частково — Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, Кіровоградської, Донецької і Луганської областей. До революції 1917 р. це була територія Катеринославської, Херсонської, Таврійської губерній і, частково, Війська Донського.

Як бачимо, в межах Вольностей (Кальміуська паланка) перебував нинішній Донбас, Таганрог, Ростов.

Перші письмові відомості про українських козаків у Донбасі припадають на початок XVI століття. Вже у середині XVII століття тут існували козацькі населення — слободи, хутори, зимівники. Їх жителі займалися рибальством, заговляли сіль, полювали звіра. З часом на їх місці виростали села і міста. Про початок військово-господарської колонізації українцями території нинішнього Донбасу в історичній літературі наведено немало фактів, підтверджених різноманітними джерелами[13].

В XVIII ст. Російська імперія стала домінуючою силою на Півдні. Поки вона вела війни з Туреччиною і потребувала допомоги запорізьких козаків — а без них російських перемог на Півдні не було б, вона терпіла існування Січі, поступово обмежуючи її повноваження. У другій половині XVIII ст. царизм взяв курс на знищення Запорозької Січі. 1775 р., після переможного завершення російсько-турецької війни 1768–1774 рр., коли величезна кількість російських військ звільнилася, а на Січі залишався невеликий гарнізон, Запорозька Січ була атакована 100-тисячною російською армією і знищена.


Проект «Новоросія» і новітня російсько-українська війна

Вольності Війська Запорозького Низового періоду Нової Січі


Ідеологічною основою імперської позиції щодо ліквідації Січі став Маніфест Катерини II. Ось фрагмент цього документа, поданий з його граматичними особливостями:

«...Січ Запорозьку нарешті зруйновано...

Козаки..., присвоюючи не лише ті землі, які були набуті нами від Оттоманської Порти під час останньої війни, але навіть зайняті поселеннями Новоросійської губернії, заявляючи, що ті та інші землі належали їм з давніх-давен, коли, навпаки, усьому світу відомо, що перші з цих земель ніколи не були нікому дані; останні... ніколи не належали й не могли належати запорозьким козакам, тому що вони в самому своєму існуванні не мали жодного законного початку, отже ніякої земельної власності, а їх терпіли в тих місцях, де вони засіли, замість попередньої військової сторожі; для того ті землі Новоросійської губернії як пусті, зрештою, вигідні не лише для життя людського, а й для охорони кордонів від ворожих нападів зручні, були заселені людьми, створеними для земельного господарства й для військової служби»[14].

Як бачимо, питання претензій на запорізьку спадщину проходить червоною ниткою через зміст Маніфесту. Автори цього документа не дуже переймалися логікою — їхні докази ґрунтуються на праві переможця, якому переможений позбавлений можливості відповісти. Права українського козацтва на володіння землями Запорозьких Вольностей відхилялись, хоча їхня військова і господарська присутність на Півдні мала значно давнішу історію, ніж перебування тут росіян і поселених імперською владою колоністів та військових поселенців, а роль у довголітній кривавій боротьбі з Османською імперією та Кримським ханством взагалі важко переоцінити. І сьогодні пишуть про ріки «російської крові, пролитої за визволення малоросів і молдаван від османського шга»[15] і забувають згадати про українських козаків. Ця боротьба забрала безліч українських життів. В об’єктивних дослідників не викликає сумніву висновок, що без української участі Росія не вийшла б на береги Чорного моря, а потім і не закріпилася там. Але ці війни відбувалися в рамках російської імперської стратегії, а українські козачі формування діяли як частина російської армії. Український фактор у відвоюванні південного регіону був підпорядкований російській військовій машині і заявити про себе публічно, як самостійна військово-політична сила, не міг. Наслідком цього було майже повне замовчування Російською імперією української участі в російсько-турецьких війнах. Серед усього іншого, це могло бути викликане й намірами позбавити українців, як окремого народу, будь-яких надій скористатися наслідками великих завоювань другої половини XVIII ст.

У Маніфесті йде мова і про Новоросійську губернію. Губернія з такою назвою була створена 22 березня 1764 р.

Якими мотивами керувалися в Російській імперії, присвоюючи новоприєднаній території ту чи іншу назву? Як правило, в таких випадках бралися за основу традиційні назви земель і держав, які включали до складу імперії. В титулі російських царів це яскраво простежується. Кожне нове приєднання відбивалося на змісті титулу. Про це свідчить повний титул російського імператора, як він склався на початку XX ст.:

«Божиеюпоспешествующею милостию, Мы, Николай II, Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский, Владимирский, Новгородский; Царь Казанский, Царь Астраханский, Царь Польский, Царь Сибирский, Царь Херсониса Таврического, Царь Грузинский; Государь Псковский и Великий Князь Смоленский, Литовский, Волынский, Подольский и Финляндский; Князь Эстляндский, Лифляндский, Курляндский и Семигальский, Самогитский, Белостокский, Корельский, Тверский, Югорский, Пермский, Вятский, Болгарский и иных; Государь и Великий Князь Новагорода низовския земли, Черниговский, Рязанский, Полотский, Ростовский, Ярославский, Белозерский, Удорский, Обдорский, Кондийский, Витебский, Мстиславский и всея северныя страны Повелитель; и Государь Иверския, Карталинския и Кабардинския земли и области Арменския; Черкасских и Горских Князей и иных Наследный Государь и Обладатель; Государь Туркестанский; Наследник Норвежский, Гер-цог Шлезвиг-Голстинский, Стормарнский, Дитмарсенский и Ольденбургский и прочая, и прочая, и прочая».

У цьому титулі відбивається вся історія загарбницької політики Росії від Івана Грозного до Миколи II — від першого до останнього царя. Що ж стосується України, то, як єдине ціле, в титулі вона не згадується. Щоправда, до Петра I російські царі починали свій титул із згадування Великої, Малої і Білої Росії. Після проголошення імперії ці три позиції поглинула назва Всея Росія, а в титулі залишилися слова «Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский...» і «Великий Князь Волынский, Подольский і Черніговский».

Що ж стосується Південної України, то у титулі вона не знайшла відображення — згадування хіба що про те, що «Император и Самодержец Всероссийський» є в той же час і царем «Херсониса Таврического» (того, що був у Криму). «Запорізька Січ» чи «Вольності Війська Запорізького Низового» в титулі не відбилися, хоча багато царських вельмож вважали за честь бути записаними в списки запорозьких козаків. Не вважалося за необхідне і приєднувати до титулу Кримське ханство (якому російські царі до Петра I платили принизливу данину), хоча вважати себе царем Сибірським (володарем знищеного у свій час Сибірського ханства) для російського імператора не вважалося негідним.

Були проігноровані й інші історичні підказки: у VII ст. до н. е. в Північному Причорномор’ї жили племена таврів (звідси — Таврида, Таврійський півострів, Херсонес Таврійський); були й скіфи, після яких залишилося безліч пам’яток, а древні греки називали цю територію Скіфією; потім прийшли сармати, що дало підставу римлянам називати цей край Сарматією. Ця назва подекуди зберігалася і в XVI–XVII ст.

Але все це було відкинуто. Оточення Катерини II запропонувало молодій государині назву нової губернії — Катерининська. Документ з такою назвою лежав перед імператрицею для підпису. Але вона вагалася. Катерина II була освіченою царицею. Вона знала, що західноєвропейські государі створювали на зарубіжних колоніальних територіях своєрідні клони своїх королівств: «Нова Англія», «Нова Франція», «Нова Іспанія», «Новий Уельс», «Нова Каледонія» тощо. Врешті-решт, документ про створення нової губернії цариця підписала, але слово «Катерининська» закреслила і над ним написала «Новоросійська».

Однак існувала принципова різниця між Новоросією та її західноєвропейськими заморськими аналогами. Новоросія межувала з корінними російськими територіями. Була велика спокуса представити її світу як частину корінної російської території, колись втраченої, а тепер відвойованої у мусульман. Це й пробувала зробити Катерина II під час своєї подорожі у компанії європейських дипломатів по Новоросії 1787 р. А постільки це «своє», то в імператорський титул назву нової території включати не варто. Адже вона охоплюється терміном «императрица всероссийская». Це рішення було квінтесенцією російської політики на Півдні. У ньому поєднувалися внутрішні і зовнішні амбіції російського імперського керівництва.

Перш за все, рельєфно проявилися давні експансіоністські плани Російської імперії на Півдні. Опанування царською Росією Північним Причорномор’ям відкривало перед нею заманливі перспективи на Балканах і у Середземномор’ї, де вплив Османської імперії швидко падав. Катерина II планувала на руїнах Туреччини створити залежну від Росії православну новогрецьку державу зі столицею в Константинополі. Під час тріумфальної подорожі Катерини II до Криму 1787 р. в Херсоні було споруджено арку із надписом «Шлях на Царгород». На роль імператора відновленої Візантії готувався онук Катерини Великий князь Костянтин, якого виховували в традиціях візантійського еллінізму.

Півдню України в «грецькому проекті» відводилася роль плацдарму для подальшої експансії Російської імперії на Балкани і Середземномор’я. Тут планувалося навіть побудувати третю, окрім Петербурга і Москви, столицю Російської імперії. В такі наміри для новоприєднаної території найкраще підходила назва «Новоросія». В разі реалізації цих намірів ця територія з окраїни Російської імперії перетворювалася в її центр.

Новоросійська губернія з деякими істотними територіальними змінами (у 1775 р. з неї виділилася Азовська губернія) проіснувала до 1783 р., коли увійшла до Катеринославського намісництва.


Проект «Новоросія» і новітня російсько-українська війна

Новоросійська губернія (17961800 рр.)


У 1796 р., після смерті Катерини II, Павло І відтворив Новоросійську губернію, а місто Катеринослав перейменував у Новоросійськ. Оновлена Новоросійська губернія проіснувала до 1804 р., коли на її місці були створені Катеринославська, Таврійська і Миколаївська губернії. У 1822 р. Новоросія знову з’явилася на карті імперії, але вже як назва нового генерал-губернаторства — Новоросійського і Бессарабського, що об’єднувало південні губернії.

Проіснувало це генерал-губернаторство 50 років і в 1872 р. було ліквідоване. Разом з ним з політико-адміністративної карти Російської імперії зникла і назва «Новоросія».

Правда, в російському культурному просторі цей термін використовувалася до 1917–1920 рр. Новоутворений 1865 р. в Одесі університет одержав назву Новоросійського, ряду періодичних видань Півдня присвоїли назву «новоросійских». В Україні до недавнього часу термін «Новоросія» вважався анахронічним[16].



Розділ І ЯК НА ПОЛІТИЧНІЙ КАРТІ З’ЯВИЛАСЯ І ЗНИКЛА «НОВОРОСІЯ» | Проект «Новоросія» і новітня російсько-українська війна | * * *