home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



5. Чому в 1919 р. не відновили ДКР і утворили Кримську АСРР у складі РФ


Врешті-решт, в листопаді 1918 р. в Німеччині відбулася революція і Брестський мир був анульований. Гетьман Скоропадський був скинутий і до влади в Україні прийшла Директорія УНР. Наприкінці листопада почався наступ радянських військ з Росії в Україну. Прикриттям дій Москви був маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який був перебував у прикордонному російському містечку Суджа. Почалася друга російсько-українська війна. Вона йшла по тому ж сценарію, що і на наприкінці 1917 — на початку 1918 р. перша: більшовицькі війська з Росії вторглися в Україну, де їм допомагала «п’ята колона» з місцевих проросійських елементів. Коли українські дипломати вимагали зупинити просування російських військ (з Росією Україна після Брестського миру мала дипломатичні відносини), у відповідь з Москви нарком закордонних справ Чичерін їм нахабно відповів: «Ніякого війська Російської соціалістичної радянської республіки в Україні нема. Військова акція в Україні в цей момент проводиться між військами Директорії і військами українського радянського уряду, який є цілком незалежний»[126]. Російська сторона діяла у відповідності з настановами Леніна, які він дав у телеграмі головнокомандувачу радянських військ І. Вацетісу: «С продвижением наших войск на Запад и на Украину создаются областные временные Советские правительства... Без этого обстоятельства наши войска были бы поставлены в оккупированных областях в невозможное положение, и население не встречало бы их как освободителей»[127].

Армія Української Народної Республіки на чолі з Петлюрою змушена була відступати.

За лаштунками подій відбувалася і певна еволюція поглядів радянського керівництва Росії щодо України, зокрема Півдня і Слобожанщини. Значні масштаби національно-визвольного руху в регіоні поступово схиляли більшовицьке керівництво Росії до висновку, що Україну — принаймні, підконтрольну більшовикам, необхідно сприймати у її етнографічних межах, зокрема, у тих, що були визначені у III Універсалі Центральної Ради.

Але частина ортодоксально налаштованих більшовиків продовжувала стояти на своєму.

Коли наприкінці 1918 — на початку 1919 рр. в Україні стала відновлюватися радянська влада, деякі уцілілі «вожді» Донецько-Криворізької республіки виступили з проектом відновлення цього автономного утворення у складі Росії. Серед них був і Артем, один із фундаторів ДКР[128]. У Донбасі ці настрої були досить поширені серед місцевих більшовиків й про них доповідали в ЦК РКП(б) уповноважені Москви, які виїжджали в Україну[129].

Однак, у 1919 р. ситуація була вже іншою. Під впливом українського національного руху, визвольного руху інших народів Росії більшовики врешті-решт були вимушені визнати принцип федерації. Але що означала більшовицька «федерація», яскраво висвітлює програма РКП(б), прийнята на VIII з’їзді партії в березні 1919 р.: «...Як одну з перехідних форм на шляху до повного єднання, партія висуває федеративне об’єднання держав, що організоване за радянським типом»[130]. Ця формула все розставляла на свої місця: федерація допускалася, але як тимчасова форма, причому в максимально звужених, по суті, формальних рамках. Таким чином, продовжувався дещо закамуфльований традиційний курс на «повне єднання», адже на чолі кожного з суб’єктів федерації (Росії, України, Білорусії і т. д.) стояла одна партія — Російська комуністична партія (більшовиків). Ця партія будувалася на жорстко централістичних принципах і не допускала навіть дискусій про необхідність свого перетворення на федерацію республіканських партійних організацій. Як відомо, Ленін заповідав берегти єдність партії «як зіницю ока». Яка ж тоді федерація, коли всіма її суб’єктами керує одна-єдина, унітарна політична партія?

У цьому контексті виникає питання, чи на справді більшовики змінили у 1919 р. своє ставлення до статусу Слобожанщини і Півдня України?

І так, і ні. Ставлення до цих регіонів, як до частини Росії залишилося характерним для багатьох більшовиків, у тому числі й найвищих керівників РСФРР, не виключаючи В. Леніна. Так, у його телеграмі голові Раднаркому УСРР X. Раковському від 15 квітня 1919 р. територія, де були розташовані курортні міста Одеса, Гола Пристань, Бердянськ, називалася «Півднем Росії». Подібні географічні «відкриття» можна знайти і в інших публікаціях В. Леніна[131]. Разом з тим, в 1919 р. він в своїх публічних промовах і телеграмах до відомих діячів більшовицької партії іноді ідентифікував Південь і Слобожанщину саме з Україною[132].

Однак, логіка подій підштовхувала більшовиків до чіткішого визначення своєї позиції. 15 лютого 1919 р. за узгодженням із Москвою радянський уряд України видав декрет про утворення Донецької губернії у складі УСРР. До її меж було включено два повіти Катеринославської губернії — Бахмутський і Слов’яносербський. Утворення нової губернії пояснювалось особливим значенням Донбасу, а саме його кам’яновугільної промисловості, яка повинна була відіграти виключну роль як паливна база в умовах громадянської війни для її успішного завершення[133]. Тобто на перший план висувалися традиційні для більшовиків політико-економічні аргументи. Але вже брався до уваги й національний склад повітів — адже губернія засновувалася все-таки у складі Української СРР, а не сусідньої Російської Федерації. Станом на 1897 р. українців у Бахмутському повіті було 58,2%, а у Слов’яносербському — 50,4%[134].

Якщо врахувати, що у Донбасі проживали представники багатьох інших національностей — греки, татари, болгари, греки, євреї та ін., то виявиться, що етнічних росіян в цих повітах була помітна меншість — до третини жителів.

Поява Донецької губернії у складі УСРР свідчила, що ставлення вищого керівництва радянської Росії до України справді змінилося. Південь став сприйматися як частина України. Хоча, і це істотно, — як частина радянської України, яка у всьому керувалася з московського більшовицького центру, очолюваного Леніним.

Через два дні після утворення Донецької губернії було прийняте рішення, яке остаточно унеможливило відродження ДКР. 17 лютого 1919 р. була ухвалена постанова Ради праці й оборони, у якій зазначалося: «Просити тов. Сталіна через Бюро ЦК провести знищення Кривдонбасу»[135]. Ця постанова була лише шостим пунктом невеликого документа, який мав назву «Про організацію маршрутних поїздів для транспорту і хліба» і був присвячений питанням забезпечення Російської Федерації українським хлібом і вугіллям. Це означає, що 1919 р. більшовицьке керівництво відкинуло сумнівну справу розчленування України шляхом відтворення на південних і східних її територіях автономних радянських республік у складі РСФРР, а зайнялося більш прагматичним питанням — забезпеченням Росії українським хлібом, вугіллям та іншою місцевою сировиною.

Одночасно воно зміцнювало воєнно-політичний контроль над Півднем, укрупнивши Донецьку губернію і створивши на місці трьох великих губерній (Катеринославської, Херсонської, Таврійської) шість нових. Зокрема, у квітні 1920 р. до Донецької губернії були приєднані Маріупольський, Старобільський повіти і деякі волості Ізюмського і Куп’янського повіту Харківської губернії, а також Таганрог і Олександрівськ-Грушевський (Шахти), що входили до революції до складу Області війська Донського (тепер у складі РФ). При приєднанні до Донецької губернії Таганрогщини простежуються етнічні мотиви: в окрузі станом на 1897 р. українці становили 61,7% жителів, а росіяни лише 31,7%. Крім Донецької губернії, у складі Української СРР була утворені Запорізька, Миколаївська, Кременчуцька і Одеська. Катеринославська губернія залишилася у зменшеному вигляді. Абсолютну більшість населення цих губерній становили українці.



4. Як при гетьмані Скоропадському визначали кордон з Росією | Проект «Новоросія» і новітня російсько-українська війна | * * *