Із пошти суду

Дізнавшись подробиці судової справи, влаштованої в Мінську проти Світлани Алексієвич, розцінюємо її як переслідування письменниці за демократичні переконання і замах на свободу творчості. Світлана Алексієвич завоювала своїми справді гуманістичними творами, своїм талантом, своєю мужністю широку популярність, повагу в Росії та інших країнах світу.

Не хочемо плями на доброму імені близької нам Білорусі!

Хай переможе справедливість!

Співдружність Спілок письменників

Спілка Російських письменників

Спілка письменників Москви

Чи можна зазіхати на право письменника говорити правду, якою бтрагічною і жорсткою вона не була? Чи можна звинувачувати його в достовірних свідченнях про злочини минулого і, зокрема, про злочини, пов’язані з ганебною афганською авантюрою, котра вартувала стількох жертв, понівечила стільки людських доль.

Здавалося б, у наш час, коли друковане слово стало, нарешті, вільним, коли немає більше ідеологічного пресингу, керівних указівок, відсталих установок на «єдино можливе висвітлення життя в дусі комуністичних ідеалів», ставити такі запитання немає жодного резону.

На жаль, вони є. І красномовне свідчення тому — суд, що цими днями готується над Світланою Алексієвич, тою самою, яка написала чудову книгу «У війни не жіноче обличчя» (про долю жінок — учасниць Великої Вітчизняної), книгу «Останні свідки» — про дітей тієї ж Великої Вітчизняної, — над Світланою Алексієвич, котра, всупереч намаганням офіційної пропаганди та протидії літераторів на кшталт усім відомого О. Проханова, що за роки афганської війни зажив собі титула «невтомного солов’я генерального штабу», створила книгу «Цинкові хлопчики», зуміла й насмілилася сказати в ній страшну правду, що надриває душу, — правду про війну в Афганістані...

Поважаючи особисту мужність солдатів та офіцерів, яких брежнєвське керівництво КПРС відправило воювати в чужу, до цього дружню країну, щиро розділяючи скорботу матерів, чиї сини загинули в афганських горах, письменниця разом із тим безкомпромісно розвінчує в цій книзі всі спроби героїзувати ганебну афганську війну, спроби її романтизувати, викриває брехливу патетику і тріскучий пафос.

Напевно, це припало не до вподоби тим, хто досі впевнений, що афганська війна та інші авантюри режиму, що відійшов у минуле, оплачені кров’ю наших солдатів, були виконанням «священного інтернаціонального обов’язку», хто хотів би відбілити чорні справи політиків і честолюбців-воєначальників, хто хотів би поставити знак рівності між участю у Великій Вітчизняній війні та в несправедливій, по суті, колоніальній, афганській.

Ці люди не полемізують із письменницею. Не оскаржують наведених нею приголомшливих фактів. І взагалі не показують свого обличчя. Руками інших, котрі досі живуть помилками минулого або введені в оману, вони порушують (через роки після газетних публікацій і виходу друком книжки «Цинкові хлопчики»!) судову справу про «образу честі й гідності» воїнів-афганців, тих хлопчиків, про яких із таким розумінням і співчуттям, із таким сердечним болем писала Світлана Алексієвич.

Так, вона не зображала їх романтичними героями. Але лише тому, що твердо дотримувалася толстовського заповіту: «Герой... котрого я люблю всіма силами душі... був, є і буде... — правда».

То чи можна ображатися на правду? Чи можна її судити?

Письменники — учасники Великої Вітчизняної війни:

Микола Аврамчик, Янка Бриль,

Василь Биков, Олександр Дракохруст,

Наум Кислик, Валентин Тарас

Ми, білоруські письменники Польщі, рішуче протестуємо проти судового переслідування в Білорусі письменниці Світлани Алексієвич.

Судовий процес над письменницею — це сором для всієї цивілізованої Європи!

Ян Чиквін, Сократ Янович,

Віктор Швед, Надія Артимович

Не можу більше мовчати... І, напевно, лише зараз зрозумів, що це була за війна... Бідні хлопчики, як ми перед ними винні! Що ми знали про ту війну? Кожного б обійняв, у кожного б перепросив...

Тепер згадую, як це було...

Читав у Лариси Рейснер, що Афганістан — напівдикі племена, пританцьовуючи, наспівують: «Слава російським більшовикам, які допомогли нам перемогти англійців».

Квітнева революція... Задоволення: ще в одній країні переміг соціалізм. А сусід у поїзді пошепки: «Нові нахлібники на нашу шию».

Смерть Таракі. На семінарі в міськкомі на запитання, чому дозволили Аміну вбити Таракі, лектор із Москви відрубав: «Слабкі мають поступитися місцем сильним». Враження було неприємним.

Наш десант у Кабулі. Пояснення: «Американці збиралися кинути свій десант, ми випередили їх усього на одну годину». Одночасно чутки: там погано — нічого їсти, бракує ліків, теплого одягу. Одразу пригадались події на Даманському і жалібні крики наших солдатів: «Немає патронів!!»

Потім з’явились афганські дублянки. На наших вулицях вони мали розкішний вигляд. Деякі жінки заздрили тим жінкам, чиї чоловіки були в Афганістані. У газетах писали: наші солдати саджають там дерева, ремонтують мости, дороги...

Їхав із Москви. У купе молода жінка та її чоловік заговорили про Афганістан. Я сказав щось газетне, вони посміхнулися. Вони вже два роки служать лікарями в Кабулі. Одразу почали виправдовувати військових, які привозять звідти товар... Там усе дорого, а платять мало. У Смоленську допоміг їм вийти. Багато великих картонних коробок з імпортними наклейками...

У себе вдома розповідь дружини: у сусідньому будинку в одинокої жінки єдиного сина відправляли на цю війну. Кудись їздила, повзала на колінах, чоботи цілувала. Повернулась задоволена: «Випросила!» І водночас спокійно про те, що «начальство своїх викупляє».

Син повернувся зі школи: «Виступали “блакитні берети”». У захваті: «Які в них усіх японські годинники!»

В одного «афганця» спитав, скільки коштує такий годинник і скільки їм платили. Розгубившись, зізнався: «Украли машину овочів, продали...» Зізнався, що всі заздрили солдатам на паливозаправниках: «Мільйонери!»

З останніх подій запам’яталося цькування академіка Сахарова, з яким я погоджувався в одному: для нас завжди кращими є мертві герої, аніж живі люди, котрі, можливо, десь і завинили. І ще: нещодавно почув, що в Загорську в духовному навчальному закладі вчаться «афганці» — рядові і два офіцери. Що спонукало їх: каяття, бажання сховатися від цього жорстокого життя чи бажання віднайти новий шлях? Адже не всі можуть, отримавши ветеранську коричневу корочку, загодувати душу пільговим м’ясом, перевдягти її в імпортне лахміття і закопати на привілейованій садовій ділянці під яблунькою, щоб нічого не бачити і мовчати...

Н. Гончаров, м. Орша

...І мій чоловік два роки (від 1985 до 1987) був в Афганістані, у провінції Кунар, це біля самого кордону з Пакистаном. Він соромиться називатися «воїном-інтернаціоналістом». Ми з ним часто обговорюємо цю болючу тему: чи потрібно було нам, радянським, бути там, у Афганістані? І ким ми були там — окупантами чи друзями, «воїнами-інтернаціоналістами»? Відповіді надходять одні й ті самі: ніхто нас туди не кликав, і не потрібна була наша «допомога» афганському народові. І, як не важко в цьому зізнатися, — ми там були окупантами. І, як на мене, то нам тепер не про пам’ятники «афганцям» треба сперечатися (де їх установили, а де ще ні), а про каяття думати. Нам усім треба покаятись за хлопчиків, котрі ошуканими загинули в цій безглуздій війні, покаятись за їхніх матерів, теж ошуканих владою, покаятись за тих, хто повернувся з покаліченими душами й тілами. Покаятись потрібно перед народом Афганістану, його дітьми, матерями, старими — за те, що стільки горя завдали їхній землі...

А. Масюта,

мати двох синів,

дружина колишнього воїна-інтернаціоналіста,

донька ветерана Великої Вітчизняної війни

Правда про агресію СРСР в Афганістані, підтверджена зібраними в книзі Алексієвич документальними свідченнями її учасників і жертв, є не «наругою над честю і гідністю», а ганебним фактом недалекої історії радянського комуністичного тоталітаризму, однозначно і голосно засудженим світовим співтовариством.

Практика судового переслідування письменника за його творчість також є не менш добре відомим і не менш ганебним способом функціонування того самого режиму.

Те, що відбувається сьогодні в Білорусі, — масована організована кампанія проти Світлани Алексієвич, цькування письменниці та постійні погрози на її адресу, судовий процес, спроби заборонити її книгу, — свідчить про те, що відригування тоталітаризму є не минулим, а теперішнім Білорусі.

Така реальність не дозволяє сприймати Республіку Білорусь як посткомуністичну вільну і незалежну державу.

Переслідування Світлани Алексієвич, чиї книги широко відомі у Франції, Великій Британії, Німеччині та інших країнах світу, не принесуть Республіці Білорусь нічого іншого, окрім набуття репутації комуністичного заповідника в посткомуністичному світі, і не нададуть їй іншої ролі, окрім незавидної ролі європейської Кампучії.

Вимагаємо негайного припинення будь-якого роду переслідувань Світлани Алексієвич і судового процесу над нею та її книгою.

Володимир Буковський, Ігор Геращенко,

Інна Рогачій, Михайло Рогачій,

Ірина Ратушинська

...Уже довго тривають спроби дискредитувати, і судовими позовами також, письменницю Світлану Алексієвич, яка всіма своїми книгами повстала проти безглуздя насильства і війни. У своїх книгах Світлана Алексієвич доводить, що людина — головна цінність у цьому житті, але її злочинно перетворюють на гвинтика політичної машини і злочинно використовують як гарматне м’ясо у війнах, що підступно розв’язують амбітні державні лідери. Нічим не можна виправдати загибель наших хлопців на чужій землі Афганістану.

Кожна сторінка «Цинкових хлопчиків» закликає: люди, не допустіть цього кривавого жахіття ще раз!

Рада Об’єднаної демократичної партії Білорусі

Із Мінська до нас надходять відомості про судове переслідування білоруської письменниці, члена Міжнародного ПЕНу Світлани Алексієвич, «винної» лише в тому, що вона виконала основну і непорушну місію літератора: чесно поділилась із читачем тим, що її непокоїть. Книга «Цинкові хлопчики», присвячена афганській трагедії, обійшла весь світ і здобула загальне визнання. Ім’я Світлани Алексієвич, її мужній і чесний талант викликають нашу повагу. Немає жодного сумніву, що, маніпулюючи так званою «громадською думкою», реваншистські сили намагаються позбавити письменників їхнього найважливішого права, закріпленого Хартією народного ПЕНу: права на вільне самовираження.

Російський ПЕН-центр заявляє про цілковиту солідарність зі Світланою Алексієвич, із Білоруським ПЕН-центром, з усіма демократичними силами незалежної держави і закликає органи правосуддя залишатись вірними міжнародним законам, під якими стоїть і підпис Білорусі, насамперед — Загальній Декларації прав людини, що гарантує свободу слова і свободу друку.

Російський ПЕН-центр

Білоруська Ліга прав людини вважає, що постійні спроби розправитися з письменницею Світланою Алексієвич шляхом судових процесів є політичним актом, спрямованим владою на придушення вільнодумства, свободи творчості і свободи слова.

Ми маємо дані, що в 1991–1992 роках різними судовими інстанціями Республіки Білорусь розглянуто близько десятка політичних справ, штучно переведених у галузь цивільного права, але за суттю скерованих проти демократично налаштованих депутатів, письменників, журналістів, друкованих видань, активістів громадсько-політичних організацій.

Ми вимагаємо припинити цькування письменниці Світлани Алексієвич і закликаємо переглянути подібні до цієї судові справи, ухвали за якими стали політичною розправою...

Білоруська Ліга прав людини

Почалась війна в Афганістані... Мій син щойно закінчив школу і вступив до військового училища. Усі ці десять років, поки інші сини перебували в чужій країні зі зброєю в руках, серце моє було не на місці. І мій хлопчик міг опинитися там. І неправда, що народ нічого не знав. Привозили в домівки цинкові труни, повертались до приголомшених батьків покалічені діти — це ж бачили всі. Звісно, по радіо і телевізору про це не говорили, у газетах про це не писали (нещодавно посмілішали!), але ж це відбувалось у всіх на очах. У всіх! А що ж тоді робила наша «гуманна» громадськість і ми з вами також? А наша громадськість вручала «великим» старцям чергові Зірки, виконувала і перевиконувала п’ятирічки (щоправда, у наших крамницях як було, так і лишалось порожньо), будувала дачі, розважалася. А вісімнадцятирічні-двадцятирічні хлопчики в цей часі шли під кулі, падали обличчям у чужий пісок і гинули. Хто ж ми такі? За яким правом ми можемо спитати в наших дітей за те, що вони там коїли? Хіба ми, котрі лишались тут, чистіші за них? І хоча їхні страждання і муки очистили від гріхів, а ось нам уже ніколи не очиститися. Розстріляні і стерті з лиця землі кишлаки, розорена чужа земля не на їхній совісті, а на нашій з вами. Убивали ми, а не наші хлопчики. Це ми — убивці і своїх дітей, і чужих.

А хлопчики ці — герої. І не за «помилку» вони там воювали. Вони воювали, бо вони нам вірили. Нам усім треба стояти на колінах перед ними. Від самого лише порівняння, що ми робили тут, із тим, що довелося пережити їм, можна збожеволіти...

Голубічна,

інженер-будівельник,

м. Київ

...Звичайно, сьогодні Афганістан — тема вигідна і навіть модна. І ви, т. Алексієвич, можете вже зараз радіти. Вашу книгу читатимуть запоєм. Сьогодні в нас у країні чимало людей, котрих цікавить абсолютно все, чим можна забруднити стіни власної Вітчизни. Будуть серед них і деякі «афганці». Адже вони (не всі, не всі) отримають таку необхідну їм зброю захисту: подивіться, що з нами зробили! Підступні люди завжди потребують чийогось захисту. Порядним це не потрібно лише тому, що за будь-яких обставин вони залишаються порядними. З-поміж «афганців» таких цілком достатньо, але ви, здається, шукали не їх.

Я не був в Афганістані, але пройшов усю Велику Вітчизняну війну. І чудово знаю, що бруд був і там. Але я не хочу про нього згадувати і нікому іншому не дозволю. Справа не лише в тому, що та війна була іншою. Нісенітниця! Усім відомо, що людині для того, щоб жити, потрібно харчуватися, а вживання їжі потребує, перепрошую, і відхожих місць. Але ж ми про це вголос не говоримо. Чому ж стали про це забувати ті, хто пише про «афганську», та й про Вітчизняну війну? Якщо самі «афганці» протестують проти подібних «одкровень», треба дослухатись, вивчити цей феномен. Мені, наприклад, зрозуміло, чому вони так ревно повстають. Існує нормальне людське почуття — сором. Їм соромно. А ви помітили їхній сором, але чомусь вирішили, що цього замало. І вирішили винести його на всезагальне судилище. Там вони розстрілювали верблюдів, там гинули від їхніх куль мирні мешканці... Ви хочете довести непотрібність і ущербність цієї війни, не розуміючи, що тим самим ображаєте її учасників, ні в чому не винних хлопчиків...

Н. Дружинін,

м. Тула

Наш ідеал, наш герой — людина зі зброєю... Десятиліттями ми вгачували нові й нові мільярди у свою оборону, знаходячи для неї нові цілі в країнах Азії та Африки, та й заразом і нових вождів, котрі забажали будувати в себе «світле майбутнє». Мій колишній однокашник з академії Фрунзе, майор, а згодом маршал Вася Петров особисто гнав в атаку сомалійців, за що отримав Золоту Зірку... А скільки ще було таких!

Але ось почав тріщати по швах стягнений кайданами Варшавського договору і утримуваний штиками Груп радянських військ так званий «соціалістичний табір». Для надання «братської допомоги в боротьбі з контрреволюцією» до цих країн почали відправляти наших синів — до Будапешта, потім до Праги, потім...

У сорок четвертому я йшов із нашими військами територією країн, що ми звільняли від фашизму — Угорщини і Чехословаччини. То була вже чужа земля, але здавалось, що ми вдома: ті самі вітання, ті самі радісні обличчя, те саме скромне пригощання, але від щирого серця...

Чверть віку потому наших синів на тій же землі зустріли вже не хлібом-сіллю, а плакатами: «Батьки — визволителі, сини — окупанти!» Сини носили ті самі однострої і звання спадкоємців, а ми — мовчки свій сором перед усім світом.

Далі — більше. У грудні 1979-го сини ветеранів Вітчизняної та учні (мій, зокрема, Боря Громов, згодом головнокомандувач 40-ї армії, котрого я навчав тактики у військовому училищі) удерлись до Афганістану. Упродовж кількох років понад сто країн світу — членів ООН засуджували цей злочин, розпочавши який, ми, наче Саддам Хусейн сьогодні, протиставили себе тоді світовому співтовариству. Тепер ми знаємо, що в тій брудній війні ні за що наші солдати винищили понад мільйон афганців і втратили понад п’ятнадцять тисяч своїх...

Із метою навмисного приховування сенсу та справжніх масштабів ницої агресії її призвідники офіційно ввели в обіг термін «обмежений контингент» — класичний приклад фарисейства і словоблуддя. Не менш лицемірно зазвучало і «воїни-інтернаціоналісти», наче нова назва військової спеціальності, евфемізм, покликаний викривити суть того, що відбувається в Афганістані, зіграти на співзвучності з інтербригадами, що боролися з фашистами в Іспанії.

Ініціатори вторгнення в Афганістан, верховоди з політ-бюро не лише виявили свою розбійницьку сутність, а й зробили співучасниками злочину всіх, у кого забракло мужності опиратися наказу вбивати. Убивство не може бути виправдане жодним «інтернаціональним обов’язком». Який, мать вашу, обов’язок?

Безмірно шкода їхніх матерів, посиротілих дітей... Самі ж вони отримували не нагороди за кров безневинних афганців — цинкові домовини...

Письменниця у своїй книзі відділяє їх від тих, хто посилав убивати, вона відчуває до них жаль, на відміну від мене. Не розумію, за що її хочуть судити? За правду?

Григорій Браїловський,

інвалід Великої Вітчизняної,

м. Санкт-Петербург

Прозріти б раніше... Але кого звинуватиш? Хіба можна винити сліпого в тому, що він незрячий? Кров’ю відмиті очі наші...

Я потрапив до Афганістану 1980 року (Джелалабад, Баграм). Військовим належить виконувати наказ.

Тоді, 83-го, у Кабулі, я вперше почув: «Треба здійняти в повітря всю нашу стратегічну авіацію і стерти ці гори з лиця землі. Скількох наших уже поховали — і все без пуття!» Це казав один із моїх друзів. У нього, як у всіх: мати, дружина, діти. Отже, ми, хай і подумки, але ж позбавляємо права тих матерів, дітей і чоловіків жити на власній землі, тому що «погляди» не ті.

А чи знає мати загиблого «афганця», що таке «об’ємна» бомба? Командний пункт нашої армії в Кабулі мав прямий урядовий зв’язок із Москвою. Звідти отримували «добро» на застосування цієї зброї. У момент спрацювання детонатора перший заряд розривав газовмісну оболонку. Витікав газ, що заповнював усі щілини. Ця «хмара» вибухала через певний часовий інтервал. Нічого живого не залишалося на цій площині. У людини лопалися нутрощі, випадали очі. 1980 року вперше нашою авіацією були застосовані реактивні снаряди, нашпиговані мільйонами дрібних голок. Так звані «голчасті Р. С.» Від таких голок не сховаєшся ніде — людина перетворюється на дрібне сито...

Мені хочеться спитати в наших матерів — хоча б одна з них поставила себе поруч із матір’ю-афганкою? Чи вона ту матір вважає істотою нижчого порядку?

Жахає лише одне: скільки ж іще людей пересувається в нас навпомацки, потемки, покладаючись на свої відчуття, не намагаючись думати і зіставляти!

Чи ми люди, котрі остаточно прокинулись, та й чи люди ми з вами, якщо досі вчимося топтати розум, що знімає полуду з наших очей?

А. Соколов,

майор, військовий льотчик

...А деякі з високопосадовців-брехунів не втрачають надії використати ту саму неправду для повернення колишніх, настільки милих їм часів. Так, у газеті «День» генерал В. Філатов у своєму зверненні до воїнів-афганців говорить: «Афганці! У годину Маузера спрацюємо, як в Афганістані... Там ви боролися за Батьківщину на південному напрямку... Тепер за Батьківщину треба боротися, як у 1941, на своїй території». («Литературная газета» від 23.09.1992).

Ця година Маузера нагадала про себе 4 жовтня в Москві біля стін Білого дому. Але хто знає, чи не буде спроби реваншу? Так, справедливість вимагає Суду. Суду честі над ініціаторами й натхненниками афганського злочину — над мертвими і живими. Він потрібен не для розпалювання пристрастей, а як урок на майбутнє для всіх, хто вигадає нові авантюри від імені народу. І як моральне засудження вже скоєних злодіянь. Він потрібен, щоб розвіяти брехливу версію про вину за афганські злочини лише верхньої п’ятірки: Брежнєва, Громика, Пономарьова, Устинова, Андропова. Тому що були засідання Політбюро, секретаріатів, пленум ЦК КПРС, закриті листи для всіх членів КПРС. Але не було серед цих учасників жодного і слухачів жодного, хто був би проти...

Суд потрібен, щоб пробудити нарешті совість у тих, хто отримував нагороди, офіцерські та генеральські чини і звання, гонорари і пошану за кров мільйонів невинних людей, за брехню, до якої ми так чи інакше виявилися причетними...

А. Соломонов,

доктор технічних наук, професор

м. Мінськ

Говорячи словами Солженіцина, мир — це не просто відсутність війни, але перш за все відсутність насильства над людиною. Не випадково, що саме тепер, коли наше посттоталітарне суспільство охоплене безумством політичного, релігійного, національного, у тому числі збройного, насильства, письменникові виставляють рахунок за правду про війну в Афганістані. Вважаю, що скандал, розпалюваний навколо «Цинкових хлопчиків», — це спроба відновити у свідомості людей комуністичні «міфи про самих себе». За спинами позивачів видніють інші постаті: тих, хто на Першому з’їзді народних депутатів СРСР не давав А. Д. Сахарову говорити про нелюдськість цієї війни, тих, хто все ще сподівається повернути владу, котра вислизає з рук, і втримати її силою...

Ця книга ставить питання про право жертвувати людськими життями, прикриваючись розмовами про суверенність і великодержавність. За які ідеї сьогодні гинуть прості люди в Азербайджані, Таджикистані, Осетії?

А втім, у міру зростання лжепатріотичних ідей, заснованих на насильстві, ми стаємо свідками нового відродження духу мілітаризму, збудження інстинктів агресії, злочинної торгівлі зброєю під солодкі промови про демократичні реформи в армії, про військовий обов’язок, про національну гідність. Тріскучі фрази когорти політиків на захист революційного і воєнного насильства, близькі до ідей італійського фашизму, німецького націонал-соціалізму і радянського комунізму, породжують ідейне сум’яття в головах, готують ґрунт для зростання нетерпимості і ворожості в суспільстві.

Духовні батьки таких політиків, які вже пішли з політичної арени, уміли маніпулювати людськими пристрастями і втягували своїх співгромадян у братовбивчі чвари. Звісно, їхнім послідовникам дуже хочеться влаштувати процес над ідеями ненасильства і співчуття. Варто згадати, що свого часу Лев Толстой, який проповідував відмову від служби в армії, не був притягнутий до суду за антивоєнну діяльність. Нас же знову хочуть повернути до епохи, коли нищили все найчесніше.

У судовому процесі над С. Алексієвич можна розгледіти спланований наступ антидемократичних сил, які під виглядом відстоювання честі армії борються за збереження відразливої ідеології, звичної брехні... Ідея ненасильницької альтернативи, яку захищають книги Світлани Алексієвич, живе у свідомості людей, хоча офіційно цю ідею не визнано, а поняття «непротивлення злу насильством» досі береться на глум. Але повторюємо: моральні зміни в житті суспільства пов’язані насамперед із формуванням самосвідомості, що базується на принципі «світ без насильства». Ті, хто хоче суду над Світланою Алексієвич, штовхають суспільство у бік ворожості, до хаосу самознищення.

Члени Російського товариства миру:

Р. Ілюхіна,

доктор історичних наук,

зав. групи «Ідеї миру в історії»

Інституту Загальної історії

Російської академії наук;

А. Мухін,

голова Ініціативної групи

сприяння альтернативній службі;

О. Постнікова,

літератор,

член Руху «Апрель»;

Н. Шелудякова,

голова організації

«Рух проти насильства»

Літератору не можна бути суддею і катом — таких на Русі і без того було вдосталь... Цей вислів Чехова мимоволі згадався через довкололітературний скандал щодо книги Світлани Алексієвич «Цинкові хлопчики» і водночас розгорнуту проти «афганців» та їхніх батьків кампанію в республіканській і московській пресі і навіть на забугорних радіостанціях...

Так, війна є війною. Вона завжди жорстока і несправедлива стосовно людського життя. В Афганістані переважна більшість солдатів та офіцерів, вірних присязі, виконувала свій обов’язок. Тому що наказ віддав законний уряд від імені народу. На жаль, на наш сором, були окремі командири і солдати, котрі вдавались до злочинів, були і ті, хто вбивав і грабував афганців, хто (таких одиниці — але були) вбивав своїх товаришів і зі зброєю переходив на бік душманів, воював в їхніх лавах.

Можу навести цілу низку інших злочинів, скоєних нашими людьми, але, коли деякі письменники і журналісти порівнюють «афганців» із фашистами, одразу ж постає багато запитань. Може, ці панове можуть продемонструвати світові накази уряду про побудову нашою армією в Афганістані концтаборів, про знищення цілого народу, спалення в газових печах мільйонів людей, як це робили німці? Чи у вас, панове, є документи, що свідчать, як за одного вбитого радянського солдата знищували сотні мирних людей, як це робили гітлерівці в Білорусі? Чи можете довести, що наші лікарі відбирали в афганських дітей кров для своїх поранених, як це робили німецькі окупанти?

До речі, у мене є списки тих радянських солдатів, котрі були засуджені за злочини, скоєні проти афганських громадян. Може, ви, панове, надасте такі списки на німців чи назвете хоча б одного-двох, хто був засуджений за часів окупації нашої країни за те, що скоїв злочин щодо мирного населення.

Нема слів, ухвала тодішньої радянської влади про введення військ до Афганістану була злочинною насамперед стосовно свого народу. Але, говорячи про наших військових, яких за мовчазної згоди народу і вашої теж, панове, відправили в пекло виконувати військовий обов’язок, треба бути коректним. Таврувати варто тих, хто ухвалював рішення, хто, маючи авторитет у суспільстві, мовчав...

Принижуючи матерів загиблих солдатів, захисники Алексієвич кивають на Америку — країну великої демократії! Там, мовляв, знайшлись сили повстати проти війни у В’єтнамі.

Але ж будь-яка людина, котра читає газети, знає, як учинила Америка. Ні американський Конгрес, ні американський Сенат не ухвалювали резолюцій, що засудили б війну у В’єтнамі. Ніхто в Америці не дозволив і не дозволить кинути лайливе слово на адресу президентів Кеннеді, Джонсона, Форда, Рейгана, які посилали солдатів на бійню.

Через В’єтнам пройшло близько трьох мільйонів американців... В’єтнамські ветерани належать до політичної та військової еліти країни... Пересічний американський школяр може придбати знаки розрізнення військових частин, що воювали у В’єтнамі...

Цікаво, що б відбулось із радіо «Свобода», котре захищає Алексієвич, якби його співробітники не білоруських громадян, а своїх — президентів, учасників війни у В’єтнамі — називали злочинцями і вбивцями? Чужих, ясна річ, можна, тим більше коли є охочі, які за долари й марки готові й батька рідного...

М. Чергінець,

голова Білоруської спілки

ветеранів війни в Афганістані,

колишній військовий радник в Афганістані,

генерал-майор міліції.

«Советская Белоруссия»,

16 травня 1993 р.

...Те, що знаємо ми, ті, хто був там, не знає ніхто, хіба тільки наші начальники, чиї накази ми виконували. Тепер вони мовчать. Мовчать про те, як нас навчали вбивати і «шмонати» вбитих. Мовчать про те, як уже перехоплений караван розподілявся між вертолітниками і начальством. Як кожний труп душмана (так ми тоді їх називали) мінували, щоб той, хто прийде його ховати (старий, жінка, дитина), теж знайшов свою смерть поруч із рідним, на своїй рідній землі. І про багато чого ще вони мовчать. Мені довелося служити в повітряно-десантному батальйоні спеціального призначення. У нас була вузька спеціальність — каравани, каравани і ще раз каравани. Здебільшого каравани йшли не зі зброєю, а з товарами і наркотиками, переважно — уночі. Наша група — двадцять чотири бійці, а їх, траплялося, що й понад сотню перевалювало. Де вже тут думати, хто там мирний караванник, торговець, котрий закупив у Пакистані товар і мріє його вигідно продати, а хто перевдягнений душман. Я кожен бій пам’ятаю, кожного «свого» вбитого пам’ятаю — і старого, і дорослого чоловіка, і хлопчиська, який корчився в передсмертній агонії... і того, у білій чалмі, що з несамовитим криком «Аллах акбар» зістрибнув з п’ятиметрової скелі, до цього смертельно поранивши мого друга... На моєму тільникові лишились його кишки, а на прикладі АКМСа його мізки... Половину наших товаришів залишали ми на скелях... Не всіх мали змогу витягти з розколин... їх знаходили лише дикі звірі... А ми вигадували їхнім батькам начебто здійснені ними «подвиги». Це вісімдесят четвертий рік...

Так, нас потрібно судити за скоєне, але разом із тими, хто послав нас туди, примусив з іменем Батьківщини і згідно з присягою виконувати роботу, за яку в сорок п’ятому судили всім світом фашизм...

Без підпису

Минають роки... І раптом з’ясовується, що людям мало того, що їм залишає історія. Та історія, до якої ми звикли, де є імена, дати, події, є факти і їх оцінка, але не лишається місця для людини. Для тієї самої конкретної людини, яка була не просто учасником тих подій, якоюсь статистичною одиницею, а являла собою певну особистість, була сповнена емоцій і вражень, котрі історія зазвичай не фіксує...

Я не пам’ятаю, коли вийшла книга Світлани Алексієвич «У війни не жіноче обличчя» — років п’ятнадцять уже, напевно, минуло, але я і зараз чітко уявляю епізод, котрий приголомшив мене. На марші жіночий батальйон, спека, пилюка, а в пилюці — то тут, то там плями крові, — для жіночого організму немає перерви навіть на війні.

Який історик залишить нам такий факт? І скільки оповідачів має пропустити через себе письменник, щоб виловити його з незліченної кількості фактів, вражень? Мені цей факт розповідає більше про психологію жінок на війні, ніж цілий історичний воєнний том.

...І наскільки близько не були б до нас події — афганської війни, чорнобильської трагедії, московських путчів, таджицьких погромів, — але раптом з’ясовується, що всі вони стали надбанням історії, і вже нові катаклізми надходять їм на заміну, і до них, нових, вже прикуто увагу суспільства. І зникають свідчення, тому що людська пам’ять, оберігаючи нас, намагається затушувати ті емоції і спогади, які заважають людині жити, позбавляють її сну і спокою. А потім ідуть і самі свідки...

Ох, як не хочеться багатьом «удільним князям» режиму, що канув у Лету, визнати, що і над ними є суд — і суд людей, і суд історії! Ох, як їм не хочеться вірити, що настали часи, коли будь-який «борзописець і писака» може дозволити собі здійняти руку на «світле минуле», «очорнити і принизити» його, піддати сумнівам «великі ідеали»! Ох, як заважають їм книги, сповнені показаннями останніх свідків!

Можна дезавуювати генерала КДБ Олега Калугіна: генералами КДБ просто так не стають. Але неможливо дезавуювати свідчення сотень простих смертних — афганців, чорнобильців, жертв міжетнічних конфліктів, біженців з «гарячих точок»... Проте можна присоромити, «присадити», «затулити рота» журналісту, письменникові, психологу, котрий зібрав ці свідчення очевидців...

Нам, звичайно, не звикати. Судили ж уже Синявського з Даніелем, оголошували анафему Борисові Пастернаку, змішували з багном Солженіцина і Дудинцева.

Ну, замовкне Світлана Алексієвич. Ну, припинять з’являтися свідчення жертв нашого злочинного століття. А що ж залишиться нашим нащадкам? Солодкувате сюсюкання шанувальників переможних реляцій? Барабанний бій упереміж із бравурними маршами? Так це ж уже все було. Через це ми вже пройшли.

Я. Басін, лікар

Газета «Добрый вечер»,

1 грудня 1993 р.

Із цими словами я хотів виступити в суді... Я зараховував себе до тих, хто не сприйняв книгу Світлани Алексієвич «Цинкові хлопчики». На суді я мав стати захисником Тараса Кецмура...

Сповідь колишнього ворога — так це тепер можна назвати...

Я уважно слухав усе, що два дні говорилось у залі суду, у кулуарах, і подумав, що ми чинимо святотатство. За що ми терзаємо одне одного? В ім’я Бога? Ні! Ми краємо його серце. В ім’я країни? Вона там не воювала...

У сконцентрованому вигляді Світлана Алексієвич зобразила афганську «чорнуху», і будь-якій матері буде важко повірити, що на таке був здатним її син. Але я скажу більше: описане в книзі лише квіточки порівняно з тим, що буває на війні, і кожен, хто справді воював в Афганістані, поклавши руку на серце зможе це підтвердити. Зараз ми опинилися перед жорстокою реальністю: адже мертві сорому не знають, і, якщо цей сором був насправді, його мусять прийняти на себе живі. Але живі — це ми! І тоді виявляється, що ми були крайніми на війні, тобтоті, хто віддавав накази, виявляються крайніми тепер, коли доводиться відповідати за всі наслідки війни! Тому було б справедливіше, якби книга такої сили і таланту з’явилась не про хлопчиків, а про маршалів і кабінетних начальників, котрі посилали хлопців на війну.

Я питаю себе: чи мусила Світлана Алексієвич написати про жахіття війни? Так! А чи повинна мати заступитися за свого сина? Так! І чи повинні «афганці» заступитися за своїх товаришів? І знову — так!

Звісно, солдат завжди грішний, на будь-якій війні. Але на Страшному суді Господь першим пробачить солдата...

Правовий вихід із цього конфлікту знайде суд. Але має бути і людський вихід, котрий полягає в тому, що за матерями завжди правда в любові до синів; письменники мають рацію, коли говорять правду; солдатська правда — коли живі захищають мертвих.

Ось що зіткнулось насправді на цьому цивільному процесі.

Режисерів і диригентів, політиків і маршалів, котрі організували цю війну, у залі суду немає. Тут самі постраждалі сторони: любов, я ка не сприймає гіркої правди про війну; правда, яка має бути виголошеною попри будь-яку любов; честь, котра не визнає ні любові, ні правди, тому що пам’ятаєте: «Життя я можу віддати Батьківщині, але честь — нікому» (кодекс російських офіцерів).

Боже серце вміщує все: і любов, і правду, і честь, але ми не боги, і цей цивільний процес добрий лише тим, що здатний людям повернути повноту життя.

Єдине, чим я можу дорікнути Світлані Алексієвич, — це не тим, що вона спотворила правду, а тим, що в книзі практично відсутня любов до юності, кинутої на заклання дурнями, які організували афганську війну. І дивно мені самому, як «афганці», котрі дивилися в очі смерті, самі бояться своєї правди про афганську війну. Адже має бути хоча б один «афганець», який скаже, що ми давно не сіра, однорідна маса, і слова Тараса Кецмура, коли він казав, що не засуджує війну, — це не наші слова, він не говорить цього за всіх нас...

Я не засуджую Світлану за те, що книга допомогла обивателеві дізнатись про афганську «чорнуху». Я не засуджую її навіть за те, що після прочитаного до нас ставляться набагато гірше. Ми мусимо пройти через переосмислення нашої ролі у війні як знаряддя вбивства, і якщо є в чому каятись, то каяття має прийти до кожної людини.

Суд, напевно, буде тривати ще довго й болісно. Але в моїй душі він уже добіг кінця...

Павло Шетько,

колишній «афганець»