Про черевички і прокляту дерев’янку
«Ступаємо по болоту, коні в тому болоті тонуть або падають мертвими. Полуторки захлинаються... Солдати на собі тягнуть гармати. Тягнуть вози з хлібом і білизною. Ящики махорки. Я бачу, як один ящик махорки летить у багнюку, за ним — триповерховий російський матюк... Бережуть набої, бережуть махорку...
Чоловік мені каже, завжди повторює: "Дивися на все око! Це — епос! Епос!"»
Тетяна Аркадіївна Смілянська,
військовий журналіст
«До війни я жила щасливо... З татом, з мамою. Тато в мене з фінської повернувся. Він прийшов без одного пальця на правій руці, і я в нього запитувала: "Тату, навіщо війна?"
А війна незабаром прийшла, я ще толком не підросла. З Мінська евакуювалася. Привезли нас до Саратова. Там я в колгоспі працювала. Викликає мене голова сільради:
— Я думаю про тебе, дівчинко, весь час.
Я здивувалася:
— А що ви, дядьку, думаєте?
— Якби не та клята дерев’янка! Усе та клята дерев’янка...
Стою, нічого не тямлю. Він каже:
— Прислали папір, треба двох на фронт, а мені нема кого послати. Сам би пішов, та ця клята дерев’янка. А тебе не можна: ти евакуйована. А може, підеш? Двоє дівчат у мене: ти та Марія Уткіна.
Марія була такою високою, дебелою дівкою, а я не дуже. Я так собі.
— Підеш?
— А мені обмотки дадуть?
Ми були обірваними: що ми там встигли із собою взяти!
— Ти така гарненька, тобі черевички там дадуть.
І я погодилася.
...Вивантажили нас із ешелону, за нами прибув дядько, огрядний, вусатий, але ніхто з ним не поїхав. Не знаю чому, я не питала, я не була активісткою, першою нікуди не лізла. Не сподобався нам цей дядько. Потім приїжджає гарний офіцер. Лялька! Він умовив, і ми поїхали. Приїхали до частини, а там цей вусатий дядько, сміється: "Ну, що, кирпаті, зі мною не поїхали?"
Майор викликав нас по одній і запитував: "Що ти вмієш?"
Одна відповідає: "Корів доїти". Друга: "Картоплю вдома варила, мамі допомагала".
Викликає мене:
— А ти?
— Прати вмію.
— Бачу, дівка гарна. Якби ти готувати вміла.
— Умію.
Цілий день готую їжу, а прийду вночі — солдатам випрати треба. На посту стояла. Мене гукають: "Вартовий! Вартовий!" — А я відповісти не можу — сили нема. Сили не маю навіть подати голос...»
Ірина Миколаївна Зініна,
рядова, кухар
«Їздила я на санпоїзді... Пам’ятаю, перший тиждень проплакала: ну, по-перше, без мами, а по-друге, опинилася на третій полиці, де тепер багаж кладуть. Там була моя "кімната".
— Якого віку ви пішли на фронт?
— Я вчилася у восьмому класі, але до кінця року не дотягла. Утекла на фронт. Усі дівчата на санпоїзді мого віку.
— А що ви там робили?
— Ми доглядали поранених, поїли, годували, подати судно — це все наша робота. Зі мною разом одна дівчина старша чергувала, вона мене спочатку жаліла: "Якщо будуть судно просити, ти мене клич". Поранені важкі: у того руки, у того ноги немає. Я першого дня кликала її, а потім — вона ж не може весь день зі мною бути і всю ніч — залишилася я сама. І ось мене кличе поранений: "Сестричко, судно!"
Я простягаю йому судно і бачу, що він його не бере. Дивлюся: у нього немає рук. У мозку десь промайнуло, якось я збагнула, що треба робити, але кілька хвилин стояла і не знала, як бути. Ви мене розумієте? Я мала допомогти... А я не знала, що то є, я ще того не бачила. Такому навіть на курсах нас не вчили...»
Світлана Миколаївна Любич,
сандружинниця
«Я не стріляла... Кашу солдатам варила. За це дали медаль. Я про неї і не згадую: хіба я воювала? Кашу готувала, солдатський суп. Тягала котли, баки. Важкі-важкі... Командир, пригадую, сердився: "Я б постріляв ці баки... Як ти народжувати після війни будеш?" Одного разу взяв — і всі баки постріляв. Довелося в якомусь селищі шукати баки менші.
Прийдуть солдатики з передової, відпочинок їм дадуть. Бідолашні, всі брудні, змучені, ноги, руки — все обморожене.
Дуже боялися морозів узбеки, таджики. У них же сонце завжди, тепло, а тут тридцять-сорок градусів морозу. Не може відігрітися, годуєш його. Він сам ложки не піднесе до рота...»
Олександра Семенівна Масаковська,
рядова, кухар
«Прала... Через всю війну з коритом пройшла. Прали вручну. Тілогрійки, гімнастерки... Білизну привезуть, вона заношена, завошивлена. Халати білі, ну ці, маскувальні, вони наскрізь в крові, не білі, а червоні. Чорні від старої крові. У першій воді прати не можна — вона червона або чорна... Гімнастерка без рукава, і дірка на всі груди, штани без штанини. Сльозами відмиваєш і сльозами полощеш.
І гори, гори цих гімнастерок... Ватників... Як згадаю, руки і тепер болять. Узимку ватники важкі, кров на них замерзла. Я часто їх і тепер уві сні бачу... Лежить чорна гора...»
Марія Степанівна Дєтко,
рядова, праля
«На війні траплялося стільки дивного... Я вам розповім...
Лежить на траві Аня Кабурова... Наша зв’язкова. Вона помирає — куля влучила в серце. Цієї миті над нами пролітає клин журавлів. Усі підвели голови до неба, і вона розплющила очі. Подивилася: "Як шкода, дівчата". Потім помовчала і посміхнулася нам: "Дівчата, невже я помру?" А тут біжить наш листоноша, наша Клава, вона кричить: "Не помирай! Не помирай! Тобі лист з дому..." Дня не заплющує очі, вона чекає...
Наша Клава сіла біля неї, розпечатала конверт. Лист від мами: "Дорога моя, люба доню..." Біля мене стоїть лікар, він каже: "Це — диво. Диво!!! Вона живе всупереч усім законам медицини..." Дочитали листа... І лише тоді Дня заплющила очі...»
Марія Миколаївна Василевська,
сержант, зв’язкова
«Моя спеціальність... Моя спеціальність — чоловіча стрижка...
Приходить дівчина... Я не знаю, як її стригти. У неї розкішне волосся — кучері. Заходить до землянки командир:
— Стригти, як чоловіків.
— Але вона — жінка.
— Ні, вона солдат. Жінкою вона знову стане після війни. Усе одно... Усе одно трохи волосся відросте, і я дівчат уночі накручувала. Замість бігудів у нас були шишки... Ялинові сухі шишки... Ну, хоча б гривку накрутити...»
Василиса Южніна,
рядова, перукар
«Книжок я мало читала... І розповідати красиво я не вмію... Ми одягали солдатів, прали, прасували — ось яке наше геройство. На конях їхали, мало де поїздом, коні змучені, можна сказати, пішки до самого Берліна дійшли. І якщо так згадати, то все, що треба, робили: поранених допомагали тягати, на Дніпрі набої підносили, бо не було на чому підвезти, на руках доправляли за кілька кілометрів. Землянки копали, мости мостили...
Потрапили в оточення, бігла, стріляла, як усі. Убила або не вбила, не скажу. Бігла і стріляла, як усі.
Мені здається, я дуже мало згадала. А скільки всякого в мене було! Я згадаю... Прийди ще раз...»
Анна Захарівна Горлач,
рядова, праля
«Історія в мене маленька...
Старшина запитує:
— Дівчинко, тобі скільки років?
— Шістнадцять, а що?
— Ато, — каже, — нам неповнолітні не потрібні.
— Що хочете, буду робити. Хоча б хліб пекти.
Узяли...»
Наталія Мухаметдінова,
рядова, пекар
«Я значилася писарем... Умовили мене піти до штабу таким чином... Мені сказали: ми знаємо, що до війни ви працювали фотографом, і у нас працюватимете фотографом.
Що я добре пам’ятаю, так це те, що я не хотіла фотографувати смерть. Убитих. Знімала, коли солдати відпочивали — курили, сміялися, коли вручали нагороди. Шкода, тоді не було в мене кольорової плівки, лише чорно-біла. Як виносили прапор полку... Я змогла б це гарно зняти...
А сьогодні... Приходять до мене журналісти і запитують: "Ви знімали убитих? Поле бою... "Я стала шукати... У мене мало фотографій смерті... Якщо хтось гинув, мене хлопці просили: "А чи знайдеться в тебе він живий?" Ми шукали його живого... Щоб він усміхався...»
Олена Віденська,
сержант, писар
«Ми будували... Будували залізниці, мости понтонні, бліндажі. Фронт поблизу. Копали землю вночі, щоб нас не помітили.
Ліс валили. Здебільшого дівчата в моєму відділенні, всі молоденькі. Чоловіків декілька, які не стройові. Дерево як виносили? Беремося всі за те дерево й несемо. Одне дерево всім відділенням. Криваві мозолі на руках... На плечах...»
Зоя Лук’янівна Вержбицька,
командир відділення
будівельного батальйону
«Закінчила педучилище... Диплом одержала, коли війна вже йшла. Направлення нам не дали, бо війна, а відправили додому. Приїхала додому, за кілька днів викликали до військомату. Мама мене не пускала, звісно, молода ще, лише вісімнадцять років: "Відправлю тебе до брата, скажу, вдома немає". Я кажу: "Я ж комсомолка" У військкоматі зібрали нас, так і так, казали, потрібні жінки для фронтових хлібопекарень.
Ця праця дуже важка. У нас було вісім залізних печей. Приїжджаємо до зруйнованого селища або міста, ставимо їх. Поставили печі, потрібні дрова, двадцять-тридцять відер води, п’ять мішків борошна. Вісімнадцятирічні дівчата, ми тягали мішки з борошном по сімдесят кілограмів. Ухопимося удвох і несемо. Чи сорок буханок хліба на ноші покладуть. Я, наприклад, не могла підняти. День і ніч коло печі, день і ніч. Ці корита замісили, ті вже треба. Бомблять, а ми хліб печемо...»
Марія Семенівна Кулакова,
рядова, пекар
«А я протягом усіх чотирьох років війни на колесах... Їздила за дороговказами: "Господарство Щукіна", "Господарство Кожуро". Отримаємо на базі тютюн, цигарки, кремені — все, без чого бійці не можуть обійтися на передовій, — і в дорогу. Де на машинах, де на возах, а частіше пішки з одним або двома солдатами. На своєму горбу тягнемо. До траншеї на конях не проїдеш, німці почують скрип. Усе на собі. На своєму горбу, моя люба...»
Олена Никифорівна Ієвська,
рядова, постачальник
«На початку війни... Було мені дев’ятнадцять років... Я жила в місті Муромі Володи мирської області. У жовтні сорок першого нас, комсомольців, відправили будувати автодорогу Муром — Горький — Кулебаки. Коли ми повернулися з труд-фронту, нас мобілізували.
Мене відрядили до школи зв’язку в Горькому на курси поштових працівників. Закінчивши курси, потрапила до діючої армії — до шістдесятої стрілецької дивізії. Служила офіцером у полковій пошті. На власні очі бачила, як люди плакали, цілували конверти, отримавши листа на передовій. А в багатьох рідні загинули або жили на території, що захоплена ворогом. Не мали можливості написати. Тоді ми писали листи від Не-знайомої:"Любий солдате, пише тобі незнайома дівчина. Якти б’єш ворога? Коли повернешся з Перемогою?" Ночами сиділи і складали... Я за війну сотні таких листів написала...»
Марія Олексіївна Ремньова,
молодший лейтенант,
поштовий працівник