home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

Loading...


Розділ 85

Образ Пола, що лежить у багнюці біля авта, ніяк не йшов мені з голови.

Мабуть, цілих десять хвилин я тремтіла й хлипала, поки, нарешті, знову не набула здатності говорити.

— Куди ти мене везеш? — спитала я, повернувши голову до переднього сидіння.

Марк Ордонес, однією рукою вправляючись із кермом, другою крутив сріблясті ручки на панелі. Раптом фургон наповнився музикою. Старомодною музикою з великою кількістю духових інструментів. У цій ситуації вона звучала химерно й абсурдно.

— Тобі подобається канал «ХМ»? — гукнув він мені. — Це старовинний хіт, «Візьми мене на Місяць» називається. У виконанні Френка Сінатри він звучить просто потрясно!

Ордонес відкотив високий комірець своєї водолазки. По-військовому коротко стрижений, він виглядав як дещо зменшена й більш дисциплінована копія свого брата Віктора. Єдиним коштовним предметом на ньому був годинник «ролекс» у сталевому корпусі. Чому ж він тоді налякав мене дужче, ніж його брат? Біля ліктя в Марка був спеціальний подорожній тримач із чашкою-термосом. Він підняв термос і зробив ковток.

— Куди ми їдемо? — знову запитала я.

— В закудикані гори, — відказав Ордонес. — В аеропорті на Род-Айленді маю такий собі маленький літачок, «Пайпер» називається. Хочу тебе на ньому покатати. Узяти в нічний політ. Ти як, готова?

Моє серце, вірніше, те, що від нього лишилося, завмерло від страху. Мені кортіло плакати, але це було б з мого боку занадто егоїстично. Після того лиха, якого я завдала останнім часом багатьом людям, клопотатися про себе зараз украй недоречно.

Гостра, як кинджал, паралізуюча тривога охопила мене, коли я згадала про Пола. «Боже милосердний, — стала благати я. — Зроби так, щоб з ним усе було гаразд!» Мабуть, я й справді зазнала сильного потрясіння: вирішила, що Господь Бог приймає особисті прохання та скарги.

Я мовчки лежала на холодній металевій підлозі, а фургон, підскакуючи на вибоїнах, гнав далі.

— Гаразд, нехай буде по-твоєму, — раптом озвався Ордонес і вимкнув радіо. — Я скажу тобі, куди ми їдемо, але після того, як ти просвітиш мене щодо деяких питань. — І він глянув на мене в дзеркало заднього огляду своїми холодними сталево-сірими очима. — Так от: скажи мені, будь ласка, навіщо ви зі своїм напарником убили мого брата й повісили на нього вбивство? Він же не вбивав того копа. Ти це знаєш не гірше за мене. На біса ви це зробили, скажи, прошу?

Я відчула, що в мене з'явилася слабка надія. Ордонес гадав, що я володію якоюсь потрібною йому інформацією. Відомостями про його брата. Отже, мені треба було скористатися цим, щоб спантеличити його, зупинити й таким чином мати шанс на порятунок.

— Нас попередив інформатор, — нарешті вимовила я.

— Інформатор? — перепитав Ордонес. — Дуже зручно працювати, маючи інформаторів. Але кожен сексот має певне ім'я.

— Звісно, що має, але мені воно не відоме, — сказала я. — Попередження прийняв один з колег Скотта. Цей інформатор працює у вашій організації. Я знаю це достеменно. Дай мені змогу, і я виведу тебе на нього.

— Отакої! — вигукнув Ордонес. — Та ти, виявляється, умієш брехати не гірше за Скотта! Йому завжди подобалися хитромудрі штучки на кшталт тебе, ще коли він у школі навчався.

Від здивування я витягнула голову, як журавель, і витріщилась на Ордонеса в дзеркало заднього огляду.

Що я чую?

— А ти знав Скотта? — випалила я.

— Ще б пак! Скотт був моїм друзякою, — з легким сумом відповів Ордонес. — Ще в ті часи, коли ми з Віктором торгували вроздріб легкими наркотиками, нам часто доводилось узгоджувати з братаном Скоттом липові затримання. Ділилися з ним грошима, які нам удавалось утаїти від нашого боса. Він часто попереджав мене про можливі наїзди з боку аж надто беручких копів.

Побачивши ошелешений вираз мого обличчя, Ордонес засміявся.

— Тієї ночі, коли Скотта вбили, ми мали з ним зустрітись. Але він відклав зустріч. Сказав, що йому зателефонувала ота краля з убивчого відділка. Та, що мешкає в Йонкерсі. Ти, часом, з нею не знайома?

Я заплющила очі та скреготнула зубами. Яка ж я була дурепа!

— Так, Скотт був хитрий лис, — вів далі Ордонес. — Та тільки він сильно прорахувався, зустрівшись із тобою тієї ночі, і доля відмовила йому в праві жити далі. Ти ніколи не ставила собі запитання — в яку гру він з тобою грав? Що мав на думці? Ну, звісно, окрім бажання залізти тобі під спідницю. Тому що він ніколи й нічого не робив просто так. Завжди була якась прихована причина, повір мені. Часто — садистично-збочена. Отакий був мій корєш Скотт! Справжній Фредді Крюґер із жетоном полісмена. Більшого збоченця й садиста годі було шукати.

Якийсь час після цієї корисної та разючої оповіді ми їхали мовчки.

— Так ти ще хочеш дізнатися, куди я тебе везу, чи ні? — спитав нарешті Ордонес.

— Так, хочу, — кивнула я.

— Ми летітимемо курсом на схід від міста Провіденс десь приблизно годину. Ти знаєш, де ми після цього опинимось?

— Ні, — похитала я головою.

Ордонес підморгнув мені в дзеркало.

— Ми опинимось над Атлантичним океаном, — відповів він. — Приблизно за сто п'ятдесят миль від берега. Тоді — зверни увагу на цей важливий момент — я зроблю надрізи на твоїх долонях та ступнях.

Моє дихання змінилося судорожними риданнями.

— Не турбуйтеся, панійко. Я їх лише трохи надріжу. Без негайного ризику для життя. — Але потім я знижу швидкість, зменшу висоту — і виштовхну тебе в глибокі сині води Атлантики зі свого «Пайпера». Тепер уторопала? Збагнула, про що йдеться?

Раптом мені забракло повітря. Якби не кайданки, я б заткнула руками вуха, щоб не чути цього страхіття.

— З того моменту ти матимеш тільки два варіанти, — вів далі Ордонес, поки я боролася з першим у житті приступом астми. — Або відразу втопитись, або спробувати вижити. Схоже, ти — людина хоробра й енергійна. Гадаю, у тебе виникне думка, що тобі пощастить урятуватися, що тебе помітять з корабля, який пропливатиме неподалік, або з літака — і підберуть. Але річ у тім, що цього не станеться.

Ордонес знову відсьорбнув із чашки й поправив дзеркало заднього огляду. Потім зміряв мене холодним оком і зловісно підморгнув. У мене мурашки побігли по спині від його погляду.

— Поки ти розмахуватимеш руками та дригатимеш ногами, намагаючись утриматися на поверхні, з надрізів витікатиме кров. І тоді припливуть акули. Не одна, не дві — сотні акул. І тигрова, і блакитна, і акула-молот, і навіть парочка великих білих акул. Вони накинуться на тебе, як бомжі на бутерброд із копченою ковбасою. І от тоді, Лорін, — повір мені — ти помреш найжахливішою смертю, яку тільки можна собі уявити. Одну, посеред безкрайого океану, тебе з'їдять живцем. Якщо тобі кортить дізнатися, за що, то я поясню тобі просто: я дуже любив свого брата. Братерською любов'ю, звісно ж.

Із цими словами Ордонес раптом увімкнув радіо. Мабуть, щоб продемонструвати мені своє цілковите презирство.

«Неймовірно, — подумала я. — Цього не може бути». Проте, судячи з усього, саме так наркоділок і збирався вчинити.

Знову залунала пісня у виконанні Френка Сінатри.

Не помічаючи іронії ситуації, Ордонес відсьорбнув із чашки й поглянув на свій «ролекс».

«Ти — така прекрасна, — підспівував він знаменитому виконавцю, поклацуючи пальцями в такт, — сьогодні вночі».


Розділ 84 | Помилка | Розділ 86







Loading...