home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

Loading...


Розділ 70

Просмикавшись у щільному транспортному потоці аж годину, я потрапила нарешті до Санні-сайду та під’їхала до будинку Брук.

Заледве припаркувавши свій службовий автомобіль, який не мав спеціальних розпізнавальних знаків, я потупцювала до парадного входу, несучи в коробці манатки Скотта. Цей візит явно не обіцяв мені нічого приємного, і тому я збиралася скоротити його до мінімуму. Натиснувши на кнопку дзвоника, я помітила американський прапор, намальований дитячою рукою на асфальтовій доріжці. Трохи почекавши, я подзвонила ще раз.

Я тиснула на кнопку цілих п’ять хвилин, аж поки не вирішила, що вдома нікого немає. У мене виникла спокуса залишити коробок під дверима й написати записку, але я не могла жорстоко повестися з Брук. Я вже була хотіла повернутись і трохи почекати, сидячи у своїй «імпалі», та раптом почула якийсь приглушений шум.

Він линув із-за дверей будинку. Нарешті я збагнула, що то за звук. То було хлипання. Хтось плакав під дверима.

О Господи, тільки не це!

Цього разу я просто постукала у двері.

— Брук! — гукнула я. — Це Лорін Стілвел. Я принесла Скоттові речі. З тобою все гаразд?

Після моїх слів хлипання тільки посилилося. Тому я повернула ручку й, не питаючи дозволу, увійшла в будинок.

Брук лежала на східцях, згорнувшись калачиком. Схоже, у неї стався нервовий зрив. Очі її були розплющені, обличчя — позбавлене всякого виразу, а по щоках текли сльози.

На якусь мить мене охопила паніка. Може, вона впала й забилася? Потім я роззирнулася — чи не наковталася ця жінка, бува, якихось пігулок? Але ні слоїка, ні пляшечки поруч із нею не було. Слідів крові — теж не видно.

— Брук, що таке? — спитала я. — Що трапилось? Я — детектив Стілвел. Ти зможеш зі мною поговорити?

Спочатку я обережно поплескала її по плечу, але вона й далі хлипала, і тоді я поклала коробку на підлогу й міцно обняла її.

— Тихше, тихше, заспокойся. Усе буде нормально, — сказала я. Звісно, що нічого вже не буде нормально, але що я могла їй сказати?

Озирнувшись, я побачила, що приміщення захаращено так, як на це інколи здатні лише малі діти. Вітальня, підлога якої була всипана іграшками, виглядала як ілюстрація з книжки за мотивами відомого шпигунського телесеріалу «Я — шпигую». «От і нашпигувала я самотню заплакану жінку посеред цього безладу», — подумала я.

За кілька хвилин Брук таки вийшла зі ступору. Вона рвучко сіпнулась і зробила глибокий вдих, який, напевне, приніс більшу полегкість мені, аніж їй. Я сходила в передпокій і знайшла там пачку паперових носовичків.

— Даруйте, — нарешті озвалася Брук, беручи в руки один із них. — Я спала на кушетці. Коли ви під'їхали, я прокинулася, глянула у вікно, побачила, що ви несете речі Скотта… І тут оте жахіття знову наринуло на мене…

— Я лише можу здогадуватись, як вам зараз боляче, — сказала я після невеликої паузи.

Брук кивнула на підтвердження моїх слів, і її сплутане волосся розсипалося по обличчю.

— Я не знаю… не знаю, як мені далі жити, — мовила вона та знову заплакала. — Матуся забрала дітей, а я й досі не можу оговтатись. Я не в змозі вийти з будинку, не в змозі відповісти на телефонний дзвінок. Мені здавалося, що напади паніки припиняться після похорону, але вони стали ще сильнішими й тяжчими.

Я заледве намагалася дібрати якісь утішні слова, сказати щось таке, що допомогло б дружині Скотта опанувати себе.

— А ви не вдавалися до групової терапії? — вичавила я з себе нарешті.

— Я не можу наважитися, — хлипала Брук. — Мої свекруха та мачуха допомагають мені з дітьми як можуть, але я…

— Брук, я не психіатр, — сказала я, — але, мабуть, зараз вам конче потрібно бути з людьми, котрі, подібно до вас, утратили подружжя. Тільки вони здатні до кінця зрозуміти ваші переживання. Іншим це просто не дано. І не соромтесь користатися з чиєїсь допомоги, щоб вам стало краще, люба. Ви ж мати. Вам треба бути в нормі, щоб виховувати своїх дітлахів.

Не знаю, чи купилася Брук на мої теревені, але принаймні вона перестала рюмсати, і погляд її став більш зосередженим.

— А ви б теж учинили саме так? — з надією спитала вона. Її розпачливий погляд пришпилив мене до стіни. — Скажіть будь ласка, що мені робити! Ви єдина, хто хоч трохи мене розуміє.

Я проковтнула клубок, що підкотився до горла. Брук Тайєр питає моєї поради? Яке ж я маю право стояти тут і мовчати про те, що сталося насправді? З якого ж байдужого матеріалу зліпив мене Творець?! Напевне, з найгіршого, що був тоді в нього напохваті.

— Я би вдалася до терапії, Брук, — відповіла я.

«Кого ти хочеш обдурити? — спала мені думка. — Це тобі терміново потрібна терапія».

Брук глянула на картонну коробку, що я її принесла.

— А ви не могли б замість мене занести ці речі до кабінету Скотті? — спитала вона. — Я ще не наважуюсь заходити туди сама. Поки що це мені не до снаги. Ви віднесіть коробку, а я тим часом поставлю каву, добре? Ви ж не відмовитеся від чашечки кави, детективе?

Я збиралася відмовитись. Сказати рішуче «ні». Кому-кому, а нам із Брук аж ніяк не випадало стати великими подругами! Утім, як і всяка енергійна та мужня американка в ситуації вибору між природним бажанням і моральним обов'язком, зумовленим почуттям провини, я вибрала останнє — і погодилась.

— Це буде просто чудово! Трохи кави мені зараз не завадить. До речі, кличте мене, будь ласка, Лорін.


Розділ 69 | Помилка | Розділ 71







Loading...