home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

Loading...


Розділ 59

Була майже дев'ята ранку після поховання Скотта, коли задзвонив мій телефон.

Я не вставала, гадаючи, що Пол візьме слухавку. Після мого поранення його як підмінили — у кращій бік. Його було просто не впізнати. Він навіть відпрошувався з роботи, щоб куховарити для мене, тактовно відкараскуватися від телефонних дзвінків і терпляче вислуховувати мене, коли мені кортіло побазікати. Здається, йому дуже подобалося виконувати роль мого захисника та цілителя. Принаймні він більше не валявся голий і п'яний у гаражі, тому я зробила висновок, що зосередженість на моїх проблемах справляє на Пола позитивний ефект.

Скажу вам чесно, при всій моїй самостійності та самодостатності мені, сильній жінці, теж інколи буває дуже приємно та втішно, коли про мене дбають і піклуються.

А телефон усе дзвонив. Перевернувшись на інший бік, я побачила, що Пола вдома немає.

Тоді я підняла слухавку й сіла, спершись на подушку.

Я думала, що то буде або мій шеф, або Майк. Або ж чуваки з адміністративної інспекції. Але в обох випадках я помилилася.

— Лорін? Привіт, це я, доктор Маркузе. Радий, що застав вас удома.

Я мимоволі здригнулася, приготувавшись до найгіршого.

— Не хвилюйтеся, Лорін. Розслабтесь і заспокойтеся, — сказав доктор Маркузе. — Я отримав результати аналізів, і виявилося, що все в порядку.

Тримаючи тремтливою рукою слухавку біля забинтованої голови, я з величезною полегкістю відкинулася на подушку.

— У вас усе прекрасно, Лорін, — вів далі Доктор Маркузе. — І навіть ліпше. Сподіваюся, ви не зомлієте, почувши те, що я вам зараз скажу. Ви не хворі. Ви — вагітні.

Пролетіло кілька секунд. Радше, дуже багато секунд. І кожна з них була сповнена напруженої тиші.

— Лорін! — почула я, нарешті, нерішучий голос лікаря. — Лорін, ви мене чуєте?

Я відчула, що повільно хилюсь і падаю на ліжко. Якось загальмовано так, наче в уповільненому кіно.

«Вагітна?» — подумала я, і мені на мить здалося, що я зараз розтану та щезну.

Як таке може бути? Як таке може взагалі трапитись? І саме зараз?

Річ у тім, що ми з Полом багато років намагалися народити дитину. Але після численних перевірок і консультацій із фахівцями ми дізналися, що дисбаланс pH створював середовище, несприятливе для зачаття. Ми перепробували геть усі засоби, окрім ліків проти безпліддя. Їх не рекомендували мені лікарі через спадкову схильність членів моєї родини до раку яєчників.

— Не може бути! — вигукнула я. — Ви впевнені?

— А як я можу знати достеменно, — хихикнув лікар. — Я ж не брав у цьому безпосередньої участі.

Моя голова пішла обертом. І, здавалося, не лише голова, а й уся кімната. Звісно, мені завжди кортіло мати дитину.

Проте не зараз.

— Так, отже, я вагітна? — ошелешено спитала я в слухавку.

— Ти про що? Я не розчув, — сказав Пол, заходячи до спальні зі сніданком на таці.

Мої губи наче заніміли, і я передала слухавку чоловікові. Утім, я не знала, як він зреагує на цю новину. Останнім часом я облишила спроби передбачити почуття Пола. А зараз не зводила з нього пильного погляду. І мені не довелося чекати довго. За мить на його обличчі з'явився вираз превеликого здивування, який змінила широка усмішка.

— Е-е-е… що? — пробелькотів він. — Ви кажете, що Лорін… О Господи, Твоя воля!

Пол кинув телефон на ліжко й підняв мене на руки. І довго тримав мене в обіймах. Мені здалося — цілу вічність.

— Боже милостивий! — нарешті вимовив він. — Дякую тобі, Боже! Дякую, Всемогутній! Це просто чудово!

Поки чоловік тримав мене в обіймах, я швидко все підрахувала й пригадала, коли востаннє мала місячне. Господи, що мені в голову наверзлося! Звісно, що це дитина від Пола! Я ж була зі Скоттом лише раз, та й то тиждень тому.

Цієї миті крига в моїй душі почала танути. А доти, впродовж усього мого періоду одужання, не минало й години, щоб мене не обсідали почуття провини, сорому та тривоги.

І ось зараз, коли Пол, мій симпатичний Пол, радісно вальсував по спальні, тримаючи мене на руках, мене несподівано вразила одна думка. Ми з Полом просто тривалий час намагалися мати те, до чого прагне кожна людина. Щасливий шлюб, щасливу родину. Ми з Полом були доброчесними, скромними й роботящими людьми. Проте одного дня перед нами постали труднощі. Стався певний застій, зупинка росту в наших взаєминах. Нас було двоє, ми дуже старалися, щоб нас стало троє, однак марно.

Але ж ми не розлучилися. Не набридли одне одному. Ні. Натомість ми й далі трималися разом, намагалися стати повноцінною родиною. Роками завзято старалися допомогти нашому коханню подолати суто біологічну перешкоду. Роками тримались одне за одного, незважаючи на те, що наші індивідуальні кар'єри та повсякденні стреси сучасного життя робили все можливе, щоб розбити наше подружжя.

Коли Пол поклав свою долоню мені на живіт, я не втрималась і заплакала. «У нас буде дитина!» — подумала я, взявши чоловіка за руку.

Знак надії — нарешті!

Надії та прощення.

Знак нового життя для нас обох.

«Ми все переживемо, усе здолаємо, — подумала я. — Ми справді все здолаємо».

— Я кохаю тебе, Поле, — мовила я. — Ти станеш найкращим батьком у світі.

— Я теж кохаю тебе, — прошепотів Пол, цілуючи моє заплакане обличчя. — Я кохаю тебе, мамусю.


Розділ 58 | Помилка | Розділ 60







Loading...