home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

Loading...


Розділ 47

Наступного ранку я встала та швидко вбралася лише тоді, коли Пол поїхав на роботу. Я навмисне чекала, поки він піде. А якщо точніше, то дочекатися не могла, поки він подасться на службу.

Коли я вже була кинула сумочку у свій «міні», мені раптом пригадалися слова Джека Бусліка про пістолет, з якого застрелили Скотта. Про те, що наявність пістолета як доказу мала б вирішальне значення в цій справі.

Я мерщій кинулася від автівки до сараю з одним-однісіньким запитанням, що крутилось у моїй голові: «У якій річці втопити пістолет — у Гудзоні, Істі чи Гарлемі?»

Проте коли я відімкнула двері сараю, то мені аж заціпило. Такого я не чекала. Таке мені навіть у кошмарі наснитися не могло.

Замість мішка з речовими доказами за дверима виявилося порожнє місце. Просто повітря — і все.

Я попорпалась під граблями й лопатами, під мішками з добривами та під поливальницею, але марно. Пістолета ніде не було. Не було й закривавлених паперових серветок. Не було нічого.

Що ж робити?

Я витріщалася на порожнє місце, розмірковуючи — куди ж Пол міг подіти знаряддя вбивства. Може, викинув, коли відвозив назад орендоване авто? А якщо викинув, то де й куди?

Я розхвилювалася. Сильно розхвилювалася. Отже, пістолет і досі десь валяється, а на ньому — цілком можливо — відбитки пальців Пола.

У грудях з'явився неприємний холодок. Я стояла, не знаючи, що вдіяти, аж раптом мій погляд упав на лопату. Кінчик заступа був чорний. Я помацала його. То був кавалок іще вологої землі. Прихопивши із собою лопату, я підтюпцем подалася до заднього двору.

«Де б я сховала знаряддя вбивства на місці Пола?» — подумала я.

Мабуть, десь поблизу. Щоб, про всяк випадок, було видно з вікна.

Я швидко зміряла оком подвір'я. Воно було затінене, бо сонце ще не встигло високо піднятися. Хвилин зо двадцять вимірювала я його кроками, вдивляючись у землю, але так і не знайшла видимих пошкоджень поверхні — ні на клумбі, ні під кущами, ні під азаліями.

Одначе трохи згодом біля штабеля цегли, яку ми придбали торік і склали поблизу декоративної металевої решітки, я помітила дещо цікаве. Праворуч коло штабеля в землі виднілися заглиблення від цегли.

«Отже, цеглу пересунули трохи вліво», — здогадалася я.

І почала знімати верхній шар цеглин та складати їх на попереднє місце. Під останнім шаром моєму погляду відкрилася свіжоскопана поверхня ґрунту.

Я штрикала землю лопатою, аж поки заступ об щось не зачепився. Мені перехопило дух, а серце закалатало від радісного полегшення. То був пластиковий пакет з магазину «Зупинись і придбай». Розкривши його, я побачила всередині купу закривавлених серветок, а зверху на ній — автоматичний пістолет калібру 0.38.

Пістолет я поклала у свою сумочку, а пакет запхала в багажник свого службового авта «імпала», у якому зазвичай їздила на роботу. Потім повернулася назад, закидала ямку й почала ретельно складати цеглини так, як вони спершу лежали.

Обливаючись потом, я поклала останню цеглину й раптом почула якийсь звук біля рогу будинку. Я хутко обернулась — і заклякла від страху й несподіванки.

То був мій напарник, Майк.

Що він забув тут, біля мого будинку, такої ранньої години?

За ним я побачила колег Скотта з антинаркотичного відділка: Джека Траґана й Роя Хуонґа. Усі троє були в бронежилетах.

Моє обличчя вкрилось іще ряснішими краплинами поту. Звіздець підкрався непомітно. Догралася, дурепа безталанна!

«Мабуть, вони за мною стежили, — подумала я. — І від самого початку знали, що трапилось».

І ось тепер — фінал.

Я як була навколішках, так і лишилася. Тільки витріщалася на них, мовчки роззявивши рота.

— Що сталося, Лорін? Чому на дзвінки не відповідаєш? — спитав Майк, допомагаючи мені підвестися. — Щойно ми дізналися від нашого інформатора, що братики-Ордонеси наразі перебувають у себе в клубі. Тому вирішили заскочити за тобою. Марут і Прайс чекають на нас у мікроавтобусі.

Майк зчистив землю з моїх рук так, наче я була неслухняна дівчинка, що бавилась у багнюці, і в цей момент її застав татусь.

— Багатолітніми рослинами вам доведеться зайнятися дещо пізніше, Марто Стюарт,[9] — пожартував мій напарник. Він був явно заведений від передчуття важливих подій. — А зараз саме час схопити за сраку тих, хто наважується вбивати поліціянтів.


Розділ  46 | Помилка | Розділ 48







Loading...