home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

Loading...


Розділ 1

Того вечора, того шаленого, божевільного вечора магістраль Мейджор-Діген була забита автомобілями, а на під'їзді до Тріборо-брідж їх стало ще більше.

Не знаю, що мене дратувало сильніше, поки ми продиралися крізь щільний потік машин: чи то клаксони застряглих у пробці автівок, чи то іспанська музика, що линула з приймача в нашому таксі…

Я їхала до Вірджинії на оплачений моєю конторою семінар.

А Пол збирався на особисту зустріч у Бостоні з одним із найбільших клієнтів своєї фірми.

Єдиною спільною подорожжю, яку ми, сучасне, високопрофесійне й енергійне подружжя Стілвелів, могли собі дозволити на тому тижні, була поїздка в аеропорт ЛаҐвардія.

З мого боку відкривався прекрасний вид на Мангеттен. Нью-Йорк, із його височенними вежами зі скла й бетону, виглядав іще величнішим і романтичнішим на фоні чорних грозових хмар, що напливали з-за обрію.

Визираючи у вікно таксі, я пригадала чепурненьку квартирку, котру ми з Полом винаймали колись у Верхньому Вест-Сайді. Пригадалися суботні дні, що їх ми проводили в музеї Ґуґенгайма та Музеї сучасного мистецтва; мікроскопічне французьке бістро в північній частині Г'юстон-стрит; холодне шардоне, яке ми цмулили «на природі», тобто на пожежній драбині нашої однокімнатної квартири на четвертому поверсі. З пам'яті виринула романтика тих часів, коли ми ще не були одружені, коли наше життя було цікавим і непередбачуваним.

— Поле! — погукала я печальним, майже похоронним тоном. — Поле!

Якби Пол був бабієм, я, скоріше за все, викреслила б зі своєї свідомості той недавній неприємний епізод як щось неминуче й тому не варте особливої уваги. Усі ми з віком стаємо дорослішими, цинічнішими… Зрештою, медовий місяць коли-небудь, та закінчується. Однак у нас із Полом усе було по-іншому!

Ми з ним являли собою одну з тих сентиментальних закоханих парочок, що часто дратують оточення виявами своїх почуттів. Більше того, ми були не просто закоханими, ми ще й були найкращими друзями — водою не розлити. Задушевними однодумцями з ментальністю Ромео та Джульєтти, готовими все життя прожити разом і померти водночас. Ми з Полом кохали одне одного до нестями та шаленства. І це не вибіркові спогади. Саме так воно й було — завжди.

Ми познайомилися, коли були першокурсниками правничого факультету Фордгемського університету. Ми навчалися на одному потоці й належали до однієї соціальної групи, але ніколи до пуття не розмовляли. Я помітила Пола через його надзвичайну привабливість. Він був на кілька років старшим за більшість із нас, трохи серйознішим і трохи стараннішим. Тому я навіть спочатку не повірила, дізнавшись, що він погодився гайнути з нашою компашкою до Канкуна, що в Мексиці, на весняні канікули.

Увечері перед відльотом додому в мене була сварка й бійка з моїм хлопцем; ударившись об скляні двері готелю, я розбила їх і порізала руку. Поки мій кавалер безпомічно озирався й повторював: «Що ж робити, що ж робити?», — біля мене несподівано виріс Пол і, мовити б, узяв ситуацію під контроль.

Він повіз мене до лікарні й залишився коло мого ліжка. І це тоді, коли решта наших приятелів першим же рейсом хутенько змилася додому, щоб не спізнитися на заняття.

Щойно Пол з'явився у дверях моєї палати в мексиканській лікарні, несучи в руках сніданок — молочний коктейль та газети на закуску, я відразу ж збагнула, який гарний хлопець він був: синьоокий, із фантастично привабливими ямочками на щоках та просто вбивчою посмішкою.

Ці ямочки та коктейль із газетами вразили мене прямісінько в серце.

Чому ж ми докотилися до нинішнього стану? Не знаю. Не можу сказати напевне. Мабуть, ми потрапили в ту рутинну колію, до якої неминуче потрапляють більшість сучасних подружніх пар. Занурившись по вуха у свою нелегку роботу, надміру переймаючись питаннями нашої кар'єри, ми, вочевидь, настільки зациклилися на вдоволенні своїх індивідуальних потреб і забаганок, що забули про один дуже важливий факт: ми — сім'я і, перш за все, маємо допомагати одне одному.

Я поки що не стала сваритися з Полом через оту білявку, з якою бачила його на Мангеттені. Мабуть, тому, що не була ще готова до відвертої розмови з ним, не готова раз і назавжди розібратися з нашими стосунками. До того ж я не була цілком упевненою, що він закрутив роман. А може, боялася, що відверта розмова стане початком кінця нашого подружжя. Колись Пол кохав мене; я точно знаю, що кохав. І я теж колись кохала його кожною часточкою свого єства.

Можливо, і досі кохала. Можливо.

— Поле… — знову погукала я.

Зачувши мій голос, Пол повільно обернувся. Мені здалося, що він дивиться на мене так, наче побачив уперше за багато тижнів. На його обличчі з'явився винуватий, майже сумний вираз. Він уже розкрив рота, щоб щось відповісти.

Але цієї миті зателефонував його чортів мобільник.

Мені пригадалося, що то я сама по приколу виставила рингтоном мелодію «Втрачена любов». За іронією долі, ця дурнувата пісенька, під яку ми часто бухали та розважалися, стала, насамкінець, дуже доречною характеристикою нашого подружнього життя.

Із ледь прихованою люттю я визвірилася на мобільник. На повному серйозі мені закортіло вихопити клятий телефон з руки Пола та швиргонути його з вікна за місток — у річку.

Пол зиркнув на номер, і в його очах з'явився вже знайомий мені нещирий вираз.

— Треба поговорити з однією людиною, — сказав він, натискаючи на кнопку.

«Не треба, Поле», — подумала я.

Тим часом наше таксі пірнуло в тунель, і величний мангеттенський краєвид зник з очей.

«Ось вона, — подумала я. — Ось вона — остання крапля.» Він сам зруйнував наші стосунки. А хіба ж ні?

І саме тоді, сидячи в отому таксі, я точно вирахувала той момент, коли можна впевнено сказати: «Усе, кранти. Далі — нікуди».

Це коли навіть увечері не хочеться побути разом.


Частина перша Наспіх перепихнутися | Помилка | Розділ 2







Loading...