home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

Loading...


Розділ 19

— Пристрелили?!

— Бачиш он той вхідний отвір у щелепі? — спитав мій напарник, не змінюючи скорботного й водночас розгніваного тону.

Я придивилась і кивнула. Дивно, що я раніше його не побачила. Цей отвір був схожий на пупок, що з'явився на несподіваному місці. Мені раптом пригадався дотик неголеної щоки Скотта до мого живота, і я мимоволі здригнулась.

— А ще — роговиця.

Я знову кивнула. Зазвичай через кілька годин після смерті роговиця темніє, а в Скотта вона була чистою. Це означало, що він помер зовсім недавно.

— У нього на литці була кобура, але пістолета там не виявилося, — сказав Майк. — Кобура маленька, навряд чи це був його основний службовий пістолет. Швидше за все — додаткова зброя для непередбачуваних обставин. Хтозна, що він тут робив. Усе одно — краще, коли тебе судять дванадцятеро, ніж несуть на цвинтар шестеро, еге ж? На жаль, Скотт спізнився на свій судний день. Спаси, Господи, його душу.

«Ось тобі ще одна причина не крутити службових романів, дурепо», — подумала я, вилізши із фонтана та прихилившись спиною до його холодної стінки.

Поки я отак стояла, мій мозок ледь не паралізував сам себе, зациклившись на одному-єдиному слові. Воно стукалось об стінки мого черепа, як пташка, що потрапила в неволю.

Чому так сталося?

Чому, чому, чому?!

Скотт же був іще живий! Я сама чула, як він застогнав, коли Пол затягував його у своє авто. Кому ж як не мені, досвідченому детективові з відділка вбивств, добре знатися на таких обставинах! Скотт точно був іще живий.

«Іще був», — думала я, зиркаючи то на поліетиленову плівку, то на землю під ногами. І тут до мене дійшло, що то не плівка, а фірмове водонепроникне накривало!

Не ймучи віри своїм очам, я помотала головою. Мені прекрасно запам'яталася наша з Полом поїздка до крамниці «Зупинись і придбай», де я купила це пікнікове накривало, яке він потім тримав у багажнику свого авта.

«Який же ти дурень, Поле!» — подумала я, і з моїх очей ураз бризнули гарячі сльози.

Тупий, нетямущий дурень!

— Прекрасно розумію тебе, Лорін, — заспокійливо мовив Майк. — На його місці міг запросто опинитися будь-хто з нас. Ти. Або ж я. Уявляєш, людина жила, працювала, до чогось прагнула, а її вбили та вкинули у водограй, як мішок з лайном.

Майк похмуро похитав головою, немов і досі не вірячи побаченому.

На якусь мить відчуття провини придавило мене нестерпним тягарем. Бажання в усьому зізнатися нависло наді мною загрозливою лавиною. Залишалося тільки звернутися до свого напарника й «розколотись». Усе йому розповісти. І таким чином покласти край своєму життю в його теперішньому вигляді.

Проте мені забракло сили виштовхати слова з рота. Ні, тільки не зараз. Чи було це інстинктивним бажанням захистити Пола? Захистити себе? Не знаю, присягаюся — не знаю.

Я так нічого й не сказала своєму напарникові, і момент було втрачено.

Тримаючи свої думки при собі, я просто мовчки плакала й хитала головою.


Розділ 18 | Помилка | Розділ 20







Loading...