home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

Loading...


Розділ 116

Останні кілька хвилин моєї чотиригодинної пробіжки завжди були найважчими. Намагаючись тримати в полі зору сріблясту смугу хвиль уздовж берега, я відчувала, як піддається під моїми босими п'ятками мокрий ґрунт.

Закінчивши дистанцію, я знесилено впала на пісок. Мої легені пекло, але я раділа, сама не вірячи своєму нинішньому досягненню: п'ять миль по піску!

Уже кільканадцять ранків поспіль я спостерігала, як із-за обрію сходить сонце, і була свідком того прекрасного моменту, коли на нетривалий час і вода, і прибережний пісок набувають однакового, яскраво-золотавого відтінку.

Я затримала погляд на вигнутому краєчку узбережжя, уздовж якого щойно бігла. Воно було схоже на покладений набік позолочений серпик місяця. Гарно, чорт забирай.

Я зиркнула на годинник. Дивись, не спізнися, Лорін.

Знайшовши на майже порожній стоянці свій мопед, я вдягла в'єтнамки, а потім — шолом. Щонайперше — безпека. Привітавшись кивком голови з гуртом рибалок, які видалися мені знайомими, я об'їхала засмаглих серферів у жовтогарячому кабріолеті й рушила до міста по звивистій прибережній дорозі. Хлопці в кабріолеті з ентузіазмом і захопленням загукали мені вслід. От дурні, вперше в житті жінку побачили, чи що?

«Дивно буває в житті», — думала я, дзижчачи на своєму мопеді по вузенькій смузі асфальту.

За три дні після смерті Пола компанія «ФедЕкс», що займається кур'єрською доставкою, надіслала мені пакунок. У ньому був лист. Його було надруковано на розкішному бланкові з реквізитами юриста одного з банків на Кайманових островах.

Украдені гроші плюс проценти на них — мільйон двісті п'ятдесят сім тисяч доларів двадцять два центи — Пол залишив у спадок мені.

Мені було байдуже, бо я ще не могла пробачити його.

Спочатку в мене виникла спокуса відмовитися від цих грошей або використати їх на якусь доброчинну справу. Але на той час мій животик уже встиг істотно побільшати, а коли ти відчуваєш, як у тобі ворушиться жива істота, то починаєш розуміти, що йдеться вже не лише про тебе. Я таки переказала двісті п'ятдесят тисяч родині Скотта Тайєра, але то я просто вчинила як слід. І то було найбільша шляхетність, на яку я виявилася здатною.

Я звернула на коротку під'їзну доріжку перед будиночком зі скла й металу, що причепився на вершечку стрімчака, який вивищувався над узбережжям. Його дах протікав, залізні елементи конструкції заіржавіли, і взагалі — він скидався радше на житловий автомобільний причеп, аніж на будинок. Але з нього відкривалася потрясна панорама, та й саме місце було затишне й малолюдне.

Не знімаючи шолому, я вбігла всередину. Треба ж подивитися, як ся має найдорогоцінніший чоловічок мого життя!

Коли я схилилася над його затишним ліжечком, мій маленький хлопчик радісно забелькотів і замахав рученятами. Ну що тут сказати? Мене й досі тягне до молодших чоловіків.

Звати його Томас. Звісно, на честь мого татка а як же інакше?

Жінка-іспанка невдоволено заквоктала на мене, стоячи в кухонних дверях.

— Що ви тут забули, міс Лорін? — сказала вона з докором. — Хіба ж можна спізнюватися на роботу, особливо першого дня?

— Мені просто кортіло ще раз цьомкнути й обійняти Томмі, — відповіла я.

Жінка суворо вказала мені на двері.

— Basta![15] — сказала вона. — Можете заїхати в обід. От тоді й побачитеся з Томом. А тепер — vamos[16].


Розділ 115 | Помилка | Розділ 117







Loading...