home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

Loading...


Розділ 97

За кілька годин, коли вже стемніло, я опинилася в Беттері-парку на південній околиці Мангеттена.

«Мангеттен — це найбільша у світі товкучка», — полюбляв казати мій татко, коли ми тричі на тиждень вирушали на прогулянку з цього самого парку.

Після виходу на пенсію його звична прогулянкова процедура мала такий вигляд: спочатку він їхав метрополітеном до кінцевої зупинки біля Беттері-парку, а потім ішов у напрямку Бродвею, немов прикидаючи, скільки з тринадцяти бетонних миль Мангеттену він спроможеться подолати до того, як утомиться й повернеться на метро додому. Навіть уже навчаючись у юридичному інституті, я ніколи не пропускала нагоди погуляти з батьком. Послухати його історії про злочини й арешти, що траплялись у тому чи цьому місці. Саме під час однієї з таких прогулянок я й вирішила стати копом, а не правником. Бо мені кортіло бути такою, як мій татко.

І саме тут, на початку однієї з самотніх прогулянок, він помер від серцевого нападу. Наче мій батько просто не міг померти інакше, як на вулицях міста, якому він служив і яке любив.

Притиснувши роздруківку з лабораторії ФБР до іржавих перил набережної, я слухала, як унизу темні хвилі хлюпочуть об бетонний пірс.

Саме в той момент, тату, коли я, здавалося, завершила складати докупи найважчу головоломку, мені підсунули ще один її фрагмент.

Фрагмент із мого нещодавнього життя.

— Що ж мені робити, татку? — прошепотіла я, і сльози покотилися по моїх щоках. — Я не знаю, як мені бути.

Утім, я знала, що маю вибір.

Можна викинути у воду подарунок Бонні й поїхати до Коннектикуту назустріч новому життю, у якому я стану щасливою матір'ю й домогосподаркою.

А можна ляснути себе по щоці, вийти зі стану, що його психоаналітики називають «заперечення дійсності» та нарешті розібратися зі своїм життям і своїм загадковим чоловіком.

Я простягла руку з конвертом над водою.

Так легко — взяти й викинути, еге ж?

Для цього треба тільки розтиснути пальці. І все враз скінчиться.

Я сяду на метро та поїду на північ міста, де чекає мене затишок, коханий чоловік і перспектива нового життя.

З води долетів порив вітру й тріпнув конверт у моїй руці.

«Кинь його, — подумала я. — Кинь, кинь, кинь!»

Але, зрештою, я вп'ялася нігтями в папір і притиснула конверт до грудей.

Не можу. Треба докопатись до істини, хоч би якою огидною вона була. Навіть після всього, що мені довелось пережити, після моєї брехні, замітання слідів і тієї шкоди, що її я завдала своїм друзям, мабуть, якась дещиця детектива й досі залишалася в мені. Можливо, навіть більше, ніж дещиця.

Я заплющила очі, міцно стуливши повіки. І відчула, як у темряві парку, позаду мене, розминається для прогулянки літній чоловік — мій батько. Швидко обернувшись, щоб спіймати таксі, я краєм ока помітила, як він кивнув мені та схвально всміхнувся на прощання.


Розділ 96 | Помилка | Розділ 98







Loading...