Їх розбудив настирливий грюкіт у віконниці. Єва перелякано шарпнулася і зачепила Адася, котрий лежав, уткнувшись носом в її плече.

— Тихо! — зовсім не сонним голосом сказав хлопець. — Нас немає вдома.

— Боже мій, що буде!

Євку всю трясло. Вона сіла, натягнувши простирадло аж до підборіддя.

Грюкіт ставав дедалі сильніший. Хтось гримав кулаком по одному й тому самому місці.

Адась похапцем став одягатись.

— Не відчиняй! — пересохлими губами попросила Євка. — Що ж буде, боже мій, що буде?

— Не бійся!

Він обережно підійшов до вікна, намагаючись зазирнути у щілину.

Євка зацьковано стежила за його рухами.

— Євко, Адасю! — пролунав мамин голос. На якусь хвилю стукіт завмер, і у двері щосили затарабанили.

Євка затулила вуха.

— Не треба. Не треба!

— Євко, Адасю. Відкривайте ж!

Адась сахнувся від вікна і сів просто на підлогу.

— Єво, Єво, це ти?

Євка впала на ліжко і беззвучно заплакала.

— Може, я все таки відкрию? — нерішуче запитав він.

— Ні-ні!

«Боже, що вона подумає? Не відчиняй, я помру з сорому! Ну, чого вона прийшла!»

— О, вже, здається, пішла! — втішав її Адась. — Не плач, справді пішла!

Євка прикрила лице руками й заскиглила:

— Що ми наробили? Вона знову прийде. Покличе сусідів, і ті виламають двері. Яка я дурна!

Адась встав з підлоги.

— Ти маєш рацію. Ми тільки робимо дурниці. Й те, що я тебе люблю, теж дурниця.

Євка ще більше закуталась в простирадло й міцно стиснула губи. Вона ніяк не могла спам’ятатись.

Адась вийшов з кімнати, вона не помітила й коли. А потім у вікно знову постукали, і мама закричала:

— Євко, Євко!

Вона зіскочила з ліжка, похапцем натягнула халатик й підбігла до дверей, Адася не було ніде видно. Він уже пішов…

Євка сонним голосом закричала:

— Зараз, зараз. Ну хто там?

Вона ледве відсунула засув і виглянула. Сонце вдарило їй в очі, але в отворі хвіртки вона встигла побачити знайому постать. Мама швидко йшла, і хвіртка уже хиталась позаду неї.

— Все, — прошепотіла Єва й зачинила двері.

Тепер вона залишилась сама і не знала, що їй робити. Навіть не могла плакати. Тільки уявила собі, що буде з нею, коли всі від неї відвернуться. «Якщо в мене буде дитина, я втоплюсь», — подумала вона спокійно.

У вітальні вона побачила Адася. Він стояв спиною до неї, наче не встиг сховатись, і тому не хоче показувати свого обличчя.

— Адась! — підбігла до нього і вхопила за руку. — В тебе є хоч трохи совісті? Що ти зі мною робиш?..

Адась повернув до неї розгублене обличчя, і вона затнулась.

— Я думав… Я думав, що ти пішла геть. Я так боявся!..

Їхні діти не будуть абсолютно схожі на них. І діти їхніх дітей так само. Але всі вони будуть у щось вірити і дай боже, щоб зле для них завжди виявлялося паперовим драконом. Жити в такому занадто земному світі їм нелегко. Проте з кожним днем, з самого народження руйнуються уявні, перешкоди, залишаються дійсні, створюються нові, доки людина не опиняється в кільці з Непереборних Перешкод. Вона акліматизується і починає старіти. Це не є погана людина. Якщо є люди, для котрих не існує таких Непереборних Перешкод, то все одно і на їхню долю випадає досить неприємностей. І вони теж старіють, вмирають так само.