home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



8

Я й зараз озираюсь на цей гурт танцюючих у напівтемряві людей, яких підтримують їхні подруги й приятелі. Вони тяжко заробляють собі на хліб, вони мешкають у халупах чи бараках, але танець струшує з них пил буденності. Вони мріють, що танцюватимуть на весіллі одне в одного, де ж повчитись, якщо не на вулиці, там просторо, там ніхто їм не забороняє, бо танець і музика священні для Сходу. Тут Європу і Азію розділяє така вузька смужка води, що не можна зафіксувати моменту переходу. Можливо, Босфор поділений на дві частини, а можливо, він нейтральний. Географія і політика — це різні речі, я тоді якось над цим не замислювалась.

І після обов’язкового метро нас знову зустріли справжні господарі Гос-тепе: дощ, вітер, і шум, і тоскне відчуття повернення в безликий притулок. Музика дерла з мене шкіру і посипала сіллю.

Тому це й сталось. Люди дивляться одне на одного й не помічають, що хтось зараз — як відкрита рана. Що стан ейфорії переходить у повну протилежність. Надто було прикро повертатись у дощ і холод після такого щедрого світлого дня. Надто швидко прийшла темрява. І тієї ночі, і зранку, і в обід мамина тінь заповнила мене по вінця. Ота чорна постать, що я бачила уві сні, —давила мені серце і тримала, хоч я корчилась, борсалась, пручалась, але розум і здоровий глузд тут безсилий. Давній товариш, який пережив смерть брата і матері, два роки теж так боровся, доки не віддався у руки лікарям. І тепер начебто здоровий, але коли я дивлюсь па нього, то відчуваю в його енергійності щось штучне. Ліки треба знайти у собі.

Я не забуду, як мама в агонії хапала мене холодними як лід руками. Таке відчуття було в мене того вечора. Осквернення смертю. Я заганяла його всі ці п’ять років у куток, я намагалася відштовхнути від себе ці руки, що тягнули мене на той світ. На дев’ятий день мене паралізувало уві сні. І якби я не прокинулась тоді й силою волі не змусила своє серце битись, я б померла.

Зараз я відчувала те, що відчувала моя мама в останні дні перед смертю — повну байдужість. Двері розчахнулись, і морок втягував її до себе. Зник інстинкт самозахисту.

Я стояла, притиснувшись до стіни в метро. Мені здавалось, що якась сила штовхне мене під потяг. І мені було в принципі байдуже, що це станеться на очах у моєї дочки. Вона вже доросла, вона це переживе. Мені потрібно звільнитись.

І в той же час я гарячково шукала пояснення, чому це зі мною відбувається. Мала подібний напад одного разу на свій день народження. Я тоді хотіла залишити мобілку, замкнути за собою двері і поїхати до Урожа. Йшлося про те, щоб відгородитись стіною. Хоча я не думала тоді про смерть, лише про втечу. Коли я сама, мені легше впоратись із стресом. Я маю досвід. Я знаю, що це таке, коли ти не можеш піти з дому, бо немає куди, і ти не хочеш йти, бо це твій дім.

Зараз я вільна, мене ніщо не тримає, мені нема чого втрачати. Я можу розчинитись у порожнечі своїх дитячих і навіть дорослих кошмарів, які мені вже не сняться, і я не чую тієї моторошно-прекрасної музики, суть якої нелюдська. Цей притлумлений розпач проривається час від часу. Я зараз переживаю те, що моя мама за ці самотні роки старості, коли вона звела своє життя до виконання елементарних робіт, і спочатку перестала їздити до дочок, потім перестала ходити до магазину, потім перестала виходити за межі подвір’я. І померла, оточена непроникним муром, наодинці зі своїм страхом, в обложеній фортеці. Я відчуваю її присутність в собі, я готова сказати своїй дочці те, що казала мені мама: ТИ МЕНЕ НЕ РОЗУМІЄШ. Якщо я це скажу, то і моя фортеця буде збудована.

Навіть поїздка в метро перетворюється для мене на тортури, бо люди надто близько, і всюди у вікнах їхні відображення. У чорних дзеркалах. Тому люди у метро намагаються читати, щоб не зустрічатися з кимось очима.

Я не знаю, куди ми їдемо. Коли виявляється, що ми приїхали у Мармарай, де збираються для своїх сакральних ритуалів туристи з усього світу, в мені наростає глухе невдоволення. Людей стало втричі більше, до Святої Софії тягнуться гігантські черги. Лада каже, що треба подивитись Блакитну мечеть, Султан-Ахмед, найкрасивішу мечеть Стамбула, але туди впустять лише о першій. А поки що можна походити.

— Мені все одно, — кажу я. Все ж краще, ніж ТИ МЕНЕ НЕ РОЗУМІЄШ. Бо я сама себе не розумію. Руки й ноги в мене наче чужі, я їх не відчуваю, серце як грудка криги. Раптом я усвідомлюю, що орієнтуюся в просторі і можу ходити сама, і це добре. Клітка розширилася. Полишивши Ладу з Томеком, я оглядаю єгипетський обеліск, наче вчора витесаний. Він стоїть у ямі, бо історія завжди нижче, ніж сьогодення. Тут десь метрів на три. Я бачила такий самий обеліск, тільки маленький, у Яффо, щойно відкопаний, ще з необлаштованою ямою.

Тут був колись іподром. Античність в Стамбулі давно зникла, від неї залишився лише позеленілий бронзовий стовп, наче обмотаний мотуззям.

Я сідаю на лавку, спиною до святої Софії, але мені холодно і весь час підходять торговці з путівниками. Так паскудно мені вже давно не було.

За площею вуличка, яка йде півколом, і там я знаходжу крамничку з авторською керамікою. Гроші у мене є, мені їх не шкода. Лада каже, що я могла б купити дешевше кота, розмальованого квітами, але я на неї шиплю. Кіт — для Ані, дівчинки з Луганська, яка збирає котів. Іепер я розумію, звідки у Львові всі ці фігурки котів, горнятка, тарілочки. Запозичили у турків, хоча таких гарних котів у нас досі немає. Я вибираю сірого котика, обтічної форми, щоб не розбився в дорозі.

Лада з Томеком йдуть вниз, до моря, не озираються, а я сідаю навпроти муру султанського палацу, понищеного, наїжаченого побитою цеглою, і думаю, наскільки я близька до того, щоб розправитися зі своїм життям, змінити все. Пропасти. Спуститись іншою дорогою до моря, набрати в кишені гальки. Так, здається, покінчила з життям Вирджинія Вулф. Мене ніхто не знайде, вода змиє всі знаки з мого паспорта. Або я просто йтиму, доки не впаду, чи, можливо, хтось надасть мені притулок у вбогій кімнатці, видіння якої мене так переслідує, з теплим жовтим світлом. І я почну нове життя, забувши про попереднє. Але це в юності я вірила в безмежність людського милосердя, тепер таке видається мені неможливим.

Коли я пригадую цей момент зараз, то думаю, що був ще й інший варіант — піти й на якомусь узбіччі дороги, зарослої травою, можливо, побачити вказівник «Притулок». Абсолютний притулок, де тебе ні про що не питають і ти можеш назватися як завгодно. І можеш залишатися там стільки, скільки потрібно, увійшовши через Східні Ворота. Мої читачі думають, що я створила той Притулок. Ні, він існував і існує без мене. Просто треба все полишити і піти, і знайти, не шукаючи. Ніщо інше, лише безмежна втома приводить нас туди.

Мені часом здається, що я випадково прийшла на цей світ, ніхто цього не хотів, і це вплинуло на все моє життя. Зі мною бувало, коли я тікала вночі з хати, бо не могла впоратись з болем, образою, і, потинявшись якийсь час, поверталась. Було багато причин це зробити. Хтось плаче, хтось влаштовує істерику, хтось виливає свій гнів на інших. Але я так не вмію. Я просто йду світ за очі, з малесенькою надією, що перед тим, як впасти у прірву, мене хтось лагідно візьме за руку і тихо скаже: «Нічого, ти в безпеці». Я ніколи не могла поговорити ні з мамою, ні з татом, бо вони давали оцінку кожному моєму слову, замість того, щоб просто обійняти й збрехати бодай щось. Вони теж відчували мою неприкаяність і не знали, що робити зі мною. Я ніколи не звинувачувала їх ні в чому, бо бачила, що вони так само руйнують своє життя, як і я. Мабуть, вони здогадувались, що я така сама, але нічого не могли вдіяти, незграбно намагаючись захистити, від чого мені ставало ще. гірше Я виросла без родини і не знаю досі, що таке справжня родина. І вже не взнаю в цьому житті, що таке родинне кубло, як казала моя колишня свекруха, де люди, як звірі, туляться одне до одного холодної ночі, прощаючи кривди, зради, підлість, щоб тільки чути, як пульсує кров. У нас ніколи не було цього. Чим складніша в людини психіка, тим важче їй дотримуватись у сім’ї субординації, а рівних стосунків не буває на ментальному рівні. Хтось мусить поступитися. Я знала прекрасні щасливі пари, які розпадалися через 10–20 років, тому що зростав рівень вимогливості до партнера, що приходить разом з духовним досвідом. Відсутність матеріальних проблем може цей процес уповільнити, і бидло не так швидко вилізе з-під інтелектуальної маски. Або хтось перший увіткнеться носом у глухий кут і зрозуміє, що спільне життя тоскне й неможливе. Або взагалі життя.

Це все — сніг у жмені. Комерція добряче заробляє на життєвих стандартах: котедж, двоє діток (хлопчик і дівчинка), авто. Недосяжна мрія багатьох українців, а по суті те саме кубло. І ті, хто не хоче заповнити всі свої помисли цією мрією, змушені тинятись, як я, світами, виділятись на тлі натовпу. Але я знаю, що приречена завжди мерзнути на вітрі, і готова до цього, а інші страждають незмірно більше, опинившись там, де я перебуваю завжди. І творчість — це спроба створити альтернативний світ.

Минулого року я сиділа під оливним деревом під Дамаськими воротами в Єрусалимі разом з фантастом Павлом Амнуелем, худеньким чоловіком з вухами ельфа. Він відгукнувся на мій поклик і приїхав з Баар-Шеви і ми з ним розмовляли дві години про все на світі, хоч він був не надто комунікабельним, але добре вихованим. Я розповідала йому про свої враження від його книг, загалом про ті, що виходили за межі наукової фантастики, на мені була батистова, розписана візерунками індійська сукня, як у хіпі. Я знала, що у Баар-Шеві є пагорб з деревом, на якому повісився Юда. Не справжній, а з фільму «Ісус Христос — суперзірка». І була наче ремінісценцією цього дійства. І він це розумів, напевно. Ми розмовляли, поступово розширюючи межі своїх всесвітів. Я отримала значно більше, ніж він. Є люди, які бачать тебе наскрізь, і тобі це приємно. Ви можете не слухати одне одного, але відчувати.

А зараз я сиджу на лавці, вимучена невралгією, депресією, і думаю про паралельні реальності. В одній них я залишилась у Львові і не захворіла. В іншій — бреду, заливаючись слізьми, спаливши усі мости, вздовж моря під пронизливим вітром. У ще іншій йду містом яке не закінчиться навіть тоді, коли я впаду від утоми й помру. В ще іншій — сиджу на лавці, чекаючи, поки повернуться Лада з Томеком. Багатий вибір… Всі ці реальності відстають або випереджають, може, в одній я вже мертва, в іншій виходжу з депресії. Я хотіла про це поговорити з Павлом, але не могла чітко сформулювати питання і боялась, що про це він написав у якій зі своїх статей, а я не звернула уваги.

Я переклала його роман «День останній, день перший», про те, як люди зникають за гріхи свої по всьому світі. Не з власної волі, а за велінням Бога, бо не судіть себе самі. Ні когось, ні себе. А зникнути з власної волі, не залишивши сліду? Ніби мене ніколи не було. І все це, щоб не порушити лад у цьому світі, який завжди сприймав мене з недовірою, а часом з неприхованою ворожістю. І саме в Єрусалимі я не відчувала себе чужою. Хоч вперше приїхала туди взимку і теж мерзла, впізнавала типи облич, ті самі, що у Львові, може, тому. А тут вони зовсім інші. І мені нестерпно хочеться притулитись до теплого жовтуватого каміння, з якого побудоване місто Єрусалим, де ніхто не почуває себе самотнім, де кожен починає усвідомлювати себе дитиною Бога. А отже, ми — брати і сестри.

Мене огортає любов, змішана з жалістю, до цих двох блідих дітей, що вийшли зі злиднів 90-х і йдуть попереду, тримаючись за руки. Але це вони подарували мені Єрусалим, і тепер Стамбул, де я хочу вже не загубитись, а пропасти навіки, бо не хочу більше дивитись, як на обрії визріває буря, і шанс, що вона розсмокчеться, мізерний. (Цей постійний гул уже в мене у голові, і коли я опиняюся в нашому тимчасовому притулку, то тамтешня тиша видається мені мертвотною, цвинтарною.)

Ми прилаштовуємося в кінець довжелезної черги до мечеті, правда, вона рухається швидко, але не уявляю, скільки людей може там вміститися, їх тут тисячі. І мусульман серед них мало. За металевою огорожею вузький коридор і будка, де перевіряють жінок на відповідність дрескоду. У Хевроні мене змусили накинути плащ, бо в Махпелу не можна в штанах. У Стамбулі головне — вкрити голову, тут роздають хустки. Якась безмежна незворушність у цих турків. Біля сходів шаленіє великий жовтий пес, гавкає на туристів, доки один з охоронців не забирає його. Пес виривається, але охоронець не сердиться на нього. Пес молодий, як можна на нього сердитись. Оце єдиний момент за півдня, від якого мене трохи попустило. А вся ця черга не має жодного сенсу. Чужі святині я люблю споглядати, коли там порожньо, коли там бринить дух молитви.

Визутися, запхати черевики у пакет, пройти через металодетектор, проштовхатись у двері — нарешті! Мета досягнута.

Туристи і жінки у загоні, посередині з десяток віруючих припали до підлоги. На них дивляться як на диких звірів у зоопарку туристи. Хоча усе навпаки. Всі фоткаються, знімають відео. Всі туристи світу — однакові. У Святій Софії хоч менше людей було. Тут страшенна тіснота. Блідо-блакитні стіни — сама ніжність і чистота. Так шкода, що це все перетворили на дешевий атракціон.

Я знову сиджу сама на якомусь майданчику, де колись стояв дім, а зараз кілька лавок. Вулиця килимів. Вони дуже гарні, великі й маленькі, я навіть могла б при бажанні купити собі щось крихітне, але навіщо? Я не вмію читати ці символи, і нема гарантії, що це символи, а не їхня імітація. В мені знову все застигає. Місце, де так багато людей і так мало життя. Нема нічого гіршого, ніж знаходитись там, коли в тебе на душі чорно й пусто.


предыдущая глава | Новий рік у Стамбулі | cледующая глава