home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



6

Дощ перестав — хіба не диво. Вчора Лада з Томеком оцінили альтернативний вид транспорту. Тепер ми пливли на поромі до Галати. Я не могла натішитися. Я пливла б не двадцять хвилин, а дві години. На двох засклених палубах тепло. І є буфет.

— Кава? Чай?

Так буде по-турецьки. Ми більші турки, ніж гадали. Ми теж так кажемо у себе у Львові. Але в Одесі чи в Криму нас не розуміють. Ох, як мені шкода Криму! Я могла б поїхати цієї осені в Бахчисарай. Найдивовижніше в Криму — це запах квітів і трав. А тут навіть кава не пахне. Повітря надто насичене вологою. Коли я востаннє пливла на чомусь? Здається, у 2006 році в Чикаґо. Нас вирішили покатати на річці на прогулянковому катері. Темна вода, хоч то був ранок, червоні будинки впритул до води, містки, багато містків. Було дуже багато людей, екскурсія велася англійською мовою, я відчувала себе якось некомфортно через галас, який зчиняли туристи. Натомість зараз отих двадцять хвилин м’якого погойдування на воді, в теплі, — як бальзам на душу. Я пливу через Босфор, коров’ячий брід, який перепливла колись Іо, перетворена на телицю. Цей перешийок з’єднує Європу і Азію, Фракію і Анатолію, хоча різниці між ними я не помічаю. Тут треба жити довго, аби помічати такі речі.

Я не питаю, куди ми прямуємо. У мене немає ні карти, ні путівника. Я не можу звільнитися від апатії, я замерзла всередині, і вже нічому не радію. Взимку не треба подорожувати, хоч тут трохи тепліше, як у Львові.

Ми виходимо на берег, йдемо через суцільні потоки машин, а потім вгору, дуже стрімкою вулицею. Я навіть не озираюся назад, бо згори буде краще видно Босфор. Так круто, що скоро доведеться лізти рачки. Я задихалася, зупинилася й втратила з овиду синю Томекову куртку. Хоч на стіну спирайся. Але вулиця така вузька, що об мене будуть зачіпатися люди. Я, взагалі, дуже витривала, якщо бачу сенс бути витривалою. Якусь мету перед собою. А ці двоє не повідомили мене про мету, оскільки я про неї не питала. Вони таки спинились, чекають.

Потім ми повертаємо і йдемо вже по менш крутій вулиці. У мене є фото, коли я вражено зупинилась, побачивши в кінці вулиці височезну вежу, ніби огорнуту імлою. Це було так несподівано, бо знизу я не бачила жодної вежі. Вулиці стікали з пагорба як глибокі ущелини. Міста на горбах важко будувати. Три тисячі років тому ці пагорби були, напевно, вкриті лісами, коли протоку перепливла бідолашна Іо, гнана жорстокими ґедзями. Я люблю уявляти собі і Львів, якого ще не було, і прозора ріка текла між лісистими пагорбами. У мене колись був уламок оленячого рогу з археологічних розкопок у центрі Львова. Потім я віддала його ювеліру, раптом на щось згодиться.

То була Галата, туристичний район у європейській частині міста, а вежа ще ґенуезька. Турки просто накрили її дахом. У Криму вежі не такі високі. Дався мені той Крим. Пам’ятаю, як минулого року я ошелешено спостерігала, як наші військові нічого не роблять, залишають кораблі, зброю, потім принижено виїжджають, а дехто лишається, бо ж квартира, і яка, врешті, різниця, кому служити. Досі неприємно. Чи хоч одна армія світу здалась отак ганебно? А татари, кримчаки? Вони ж могли повстати, вони ж знали раніше, до чого йдеться, що буде. І тепер їхнє життя нестерпне, бо їх виживатимуть з окупованого Криму. Туреччина могла б допомогти, але не допомогла, хай їх хоч усіх повбивають. Вона пройшла через страшну ганьбу майже сто років тому, отримавши імунітет від завойовництва, але втративши дух солідарності. Чепурна хатинка, плазмовий телевізор, капці на ґанку, стерилізована історія. Мир дорожче коштує, ніж війна. Боротьба за мир часом вбиває душу народу.

Ніхто з нас не хотів ставати в чергу й підійматись на вежу, довкола якої юрмились туристи, здебільшого молодь. Якщо я в майбутньому житті потраплю до Парижа, то ніколи не піднімусь на Ейфелеву вежу. Мене страшенно дратують всі ці обов'язкові відвідини чогось, замацані туристами, що дивляться на світ через об’єктив фотоапарата, забивають собі голови непотрібною інформацією. Та вежа, яка несподівано виникла, перегородивши вулицю, була прекрасна. А ця — нудна. Поруч неї пам’ятник псові, що поклав голову на лапи, либонь, якась зворушлива історія, але мені нецікаво її знати. Значно цікавішим було робоче місце чистильника взуття, теж розраховане на туристів. Самого чистильника не було. Певно, відлучився до туалету. Мої шнуровані черевики, які я взяла у Лади, потрохи губили якісь деталі, відривались ремінці, відпадали заклепки, коти любили тягати шнурки по хаті. Певно, майстер отримав би шок, побачивши загалом ціле, але пошарпане взуття. Нове тут коштує дешево, турки дуже зважають на взувачку, це у нас треба викласти несамовиті гроші за казна-що. У 90-ті роки я одягала целофанові кульки, щоб ноги не промокали, але й зараз у мене нема бажання купувати дороге взуття. Моя сатисфакція за роки злиднів — це мої мандрівки. Два ноутбуки і фотоапарат. І книги, звісно. Знаряддя праці. Гріх нарікати, коли інші не мають і цього.

Я все ще пишу романи у зошиті А-4 на 60 сторінок. Потім вчуся читати свій почерк, але тепло руки, яка виводить слово за словом, ковзаючи над аркушем у клітинку, воно дає відчуття справжності. Ноутбук у мене можуть вкрасти, а зошит нікому не потрібен. Непотрібні речі для мене не мають ціни.

Томек зачаровано зупиняється перед крамницею музичних інструментів. З цієї миті Стамбул переходить у якусь вищу стадію сприйняття: я починаю чути дещо, крім шуму моря і машин. Хоча наразі то лише налаштування інструментів, позначки на партитурі. Ми втрапили на вулицю музичних крамниць, їх тут повно. Самі ж музиканти з’являться під вечір. У Тель-Авіві я бачила вулицю меблевих крамниць і вулицю взуття. У нас такого нема, хоча можуть бути три аптеки поряд.

— Ти хочеш піти в Музей дервішів? — питає Лада.

Переглядаючи недавно сайти, присвячені Стамбулу, я зрозуміла, що побачила лише крихітну частину величезного міста, яке висотало із провінцій все найефектніше. Палаци, фортеці, музейні комплекси, сади, парки — ми не відчули ні величі Другого Риму, ні величі Османської імперії. Ми наче підсвідомо уникали чогось пафосного, надмірного, офіційного, пливли супроти течії, бо хотіли насамперед відчути Стамбул, ритм життя, що триває вже три тисячі років.

Як велося дервішам, кожен з яких намагався дорівнятись до Меджнуна, у Стамбулі? Який танцював, розкинувши руки, кружляв, закручуючись, наче спіраль, під суфійську музику. Тут на кожному лотку з сувенірами фаянсові фігурки танцюючих дервішів, а кожного дня в музеї о 5 годині дня — танці дервішів. Вхід — 40 лір. У білих халатах з широкими полами вони танцюють для туристів, як болгари танцюють на жаринах. Популяризують культуру, що вже, напевно, не існує в чистому вигляді. А може, якби я поїхала в Узбекистан чи Таджикистан, чи в якусь арабську країну, то зустріла б справжніх дервішів, виснажених молитвами, з ногами, вкритими виразками, і повірила б, що вони шаленіють у певну пору року під небом, рясно всіяним зорями, витоптуючи пісок десь у пустелі. Одержимі небесно любов’ю. Андалузький поет Ібн Хазм (994—1064) у книзі «Намисто голубки» написав, що земна любов схожа на сніг у жмені: спершу він пече, як вогонь, а потім тане, перетворюючись на воду. Я колись написала есе «Сніг у жмені». Про те, що справжня любов понад мораллю, тому їй не місце серед людей. Кохання між чоловіком і жінкою — це як зблиск леза ножа при сяйві місяця не більше. Любов небезпечна, лиха, егоїстична на землі, але на небі вона благодатна. Такий парадокс. Навіть коли я дивлюсь танці дервішів на відео, то відчуваю, що сама ніби поринаю в транс і опиняюся в іншій реальності. Я вже нічого не прошу від життя, у мене все є.

Музей був порожній. Вздовж вузького проходу розташувалися зали-ніші, які не було чим наповнити, бо яке майно у дервішів: халат, шапка, миска, флейта. Існує така порода людей, які наче птахи. Але ніхто з них не прагне так возз’єднатися з Богом, як дервіші. «Убиті птахи завше падають Богові в руки», — написала я двадцять років тому.

Панувала мертва тиша. Наприкінці проходу за столом сидів огрядний охоронець, а за ним були замкнені двері, куди ж вони вели? Мене чогось це стривожило. Адже довкола були речі мертвих людей, які вже не грали на флейтах і бубнах, не танцювали. Так ніби вони залишили всі ці речі й такими, як породила їх мати, вийшли через ці двері. Мене тягнуло туди. Напевно, для того й посадили охоронця, щоб він не дозволив відчинити ці двері.

Я тихенько вийшла, щоб посидіти надворі. З одного боку був цвинтар — круглі стовпці, увінчані шапками, а з іншого круглий майданчик, там, певно, танцювали. Фонтан з водою для вмивання, в якому якийсь чоловік мив руки, не знаю, куди він потім подівся, бо я пішла до дерев, вкритих помаранчами, нереально красивими, але справжніми. Тут же крутилось кілька котів. Як добре, що не паде дощ, хоч і не дуже тепло. На одному надгробку сидів сірий котяра і вмивався, а поруч були дві усипальниці святих. Прийшло двоє молодих хлопців з торбами, я так і не могла второпати, хто вони, торговці чи прочани. Вони порились у своїх картатих торбах і пішли. Видно, були вже тут не вперше і їх пустили без квитків. Тут, серед тих вузьких вуличок, що збігають вниз, нема навіть де присісти, а хідники такі вузькі, що весь час доводиться переходити на проїжджу частину. І музей був гарним місцем, де можна було відгородитись на час від світу. Навіть взимку.

Ця біла одежа, не можу розпрощатися з дервішами, кольору жалоби, а шапка-стовпчик — надгробний камінь. Той самий танець смерті, що у середньовічній Європі, але яка глибока різниця! Суфійський танець — це звільнення від плоті, шлях до Бога, який кожен долає наодинці, а не процесія мерців, яких веде скелет, глузуючи над життям. Яке не є те життя, але воно схоже на квітку, що завше буде тягнутися до сонечка, і тому викликає зворушення у невинних своїх проявах.

Вони починають танець з того, що виходять у чорній одежі й скидають її, щоб постати у білій. Колись у найчорнішу ніч в моєму житті я побачила коло свого ліжка ангела в білій одежі, тобто сам край його одежі. Вона була важка, з твердими складками, і тріпотіла, хоч в кімнаті не було вітру. А той білий мур із золотими дверима, що вели до Притулку… Так прокладався мій шлях на Схід через чудесні видіння, у світ, де можна сидіти цілий день на порозі вбогої хатини і ніколи не нудитись, де цінують прості речі — воду і хліб, де культура розвивається зовсім не в той бік, що культура західного світу, від якої я намагаюсь втекти. Власне, більше від західної цивілізації, ніж від культури. Я розумію тепер Германа Гессе і Селінджера, хоч вони жили у ще менш-більш стерпному світі, якщо порівняти його теперішнім.


предыдущая глава | Новий рік у Стамбулі | cледующая глава